Терновий світ - Шевчук Василь
Чого кричиш?
— Я двічі мовив тихо.
— Пробач. Думки усякі лізуть до голови...
Лишившись сам, відчув, що геть стомився. Може, коли б йому не заважали друзі, зробив би більше... А втім, нічого б він не зробив без друзів! Тим паче нині, хворий, з підступним болем в грудях... Ні, до Семена в гості піде, хоч там лети каміння з неба! І так занудився в оцій майстерні-келії, вже котрий день ні за поріг. Бадьоро вийшов у коридор, знайшов старого Федора і попросив приготувати чаю. Таки свого, з цілющих трав, привезених із України...
Суботній день удавсь на славу: сонячний, з дитинно чистим снігом й легким морозцем. Ніби на Україні... Чи то, що йшов до земляка, чи через те, що думав про рідний край в безсонну ніч і ждав листа із Корсуня, йому згадався раптом отой такий далекий різдвяний день у Києві, коли збиралось Братство й Куліш йому пообіцяв раптову і таємничу подорож в Європу...
Навмисне вийшов за півгодини, аби зустрітись з Грицем на півдорозі. Та й, правду кажучи, хотілося пройтись зимовим містом на самоті, поглянути на все, чого, можливо, він не побачить більше в такій красі. Поїде на Україну, й хто зна, чи будуть у нього час і гроші, щоб приїздити в Санкт-Петербург...
Од свіжого повітря й сонця ураз сп'янів. Постояв біля Неви, помилувався сфінксами, які сьогодні були кумедно мурими, — бо розтавала паморозь, пригріта сонцем, — і почвалав на величезний постійний міст через Неву. Дивився на все довкіл, і щось його помулювало, чогось не міг збагнути... Нева текла, лише місцями скута тонким грудневим льодом, по ній ішли — останні в цьому році — натомлені, немовби сонні човни та більші судна... З високого, міцного мосту відкрився вид на Петропавловську фортецю, Кунсткамеру і водночас на лівий берег, де вигравали вікнами та позолотою, залиті сонцем Адміралтейство, Зимовий... Скільки їх, тих палаців!.. Дивно, колись вони вражали, окремі з них захоплювали, а нині тільки давлять, дратують навіть величчю та розкішшю своїх фасадів...
Діставшись того берега, звернув уздовж Неви, ліворуч. Шлях цей любив. Вода його приваблювала як грізна сила, здатна за будь-яких обставин лишатися сама собою. А ще — як шмат природи. Хоча й закутий в камінь, проте нескорений і таємничий...
По праву руч масивно й легко зводився Ісаакіївський собор. Він погубив Брюллова, й того Тарас не міг простити... Не знав, кому. Хто завинив у тому, що Карл Брюллов (великий Карл!) поліз під саму баню робити розпис і там зачах на протягах, у каторжній щоденній праці?.. Кому була потрібна така офіра? Богові? Цареві? Людям?.. Що з ним, сердечним, сталося: порфирородним кидав сміливо й гордо виклик, а тут зламався...
Вершник білів од снігу й паморозі, кінь басував, змія звивалась міддю в його ногах...
— Ху-у, ледь догнав!.. — спинився поряд Честахівський. — Чого це ти не дочекався?
— Схотів пройтися, глянути на рук Петра творіння...
— Чи ти на нього не надивився!
— Сьогодні я немовби з ним прощаюся... — промовив тихо. — Наче останній раз... Прийде весна, поїду на Україну... І все!..
— Такої! — жваво гукнув Григорій. — Приїдеш, як захочеться, дорогу добре знаєш. Та й до весни ще!..
— Правда... — зітхнув Тарас. Зима ще тільки розпочалася, а він уже так тяжко чекав весни.
По набережній сюди й туди летіли сани, вершники в яскравих строях, схожі на снігурів...
— Стомився? Може, взяти й нам візника? — турботливо спитав Григорій, завваживши його цікавий погляд.
— Ні, ні, — сказав поспішно. — Пройдемося. Я десять днів не був ніде... Коли Михайло взнає, що я чкурнув, обом нам, братику, влетить по саму зав'язку!
— То, може, й справді?..
— Що ти! Щоб я в Семена не побував, не привітав його дружину милу!
Прискорив крок. Немов злякався раптом, що сили йому забракне виконати своє палке бажання.
Семен напався з докорами:
— Прийшов, нарешті, зволив! Я вже забув, який ти з виду... Шурочко! — гукнув у глиб квартири. — Тарас прийшов! І з ним Грицько!
— Біжу, біжу!.. — з'явилася, немов рожеве марево. Підставила щоку Тарасові, тоді Грицькові. — Що ж це ви про нас забули зовсім? А де портрет?
Тарас дістав із течки, вручив з поклоном.
— Можна мені поглянути? — спитав Семен і взяв офорт. — Чудово!
— На жаль, сумний, — сказала Олександра. — Усі портрети ваші — сама печаль.
— Таким удався, мабуть...
— Це все тому, що нежонатий...
— Шурочко!.. — спинив Семен.
— Поїду на Україну й там оженюсь, — невпевнено сказав Тарас.
— Та щоб було весілля, щоб мій Семен гукнув вам "многа літа"!..
— Ну, роздягайтесь швидше, бо ви прийшли останніми, — кивнув Семен на двері, в яких виднілись постаті струнких жінок, огрядних чоловіків...
Бенкет удавсь на славу. Верталися глухої ночі. Стомлені й щасливі братством, музикою, усім, чим може нагородить людину взаємна приязнь і добрий стіл. Григорій випив зайве і, як завжди в таких випадках, почав молитися на світлий образ Батька і піддавать анафемі всіх тих, хто й досі ще не зрозумів його ваги та значення для України й людства.
— Вгамуйся, Грицю, — лагідно просив Тарас. — За богом і за народом не пропаде.
— Смієшся? Плакать треба!
— Ну, добре, я заплачу, коли тобі так хочеться, але і ти дай спокій Санкт-Петербургу. Бачиш, он хтось іде за нами...
— От ці панове знають, чого ти варт! — своєї вів Григорій.
— Тихіше. Прошу тебе, Григорію... Причепиться якийсь квартальний — будемо тоді доводити, що ми не ми...
— На добрий лад ти мав би жити в теплій і вільній хаті, кімнат на п'ять, писати і малювати, а ми — ходить навшпиньки та прислухатися, чи не бракує тобі чогось!..
— Хіба я пан?
— Ні, ти — душа народу, його надія, батьку! А ми тебе занапастили, кинули на розтерзання злидням, хворобам, псам з поліції!
— Зате я вільний.
— Вільний? — аж зупинився Честахівський. — То, може, йде слідом за нами воля твоя, Тарасе, а не мерзенний жандармський шпик?
— Поїду на Україну...
— А хто тебе потурив звідти?
— Поставлю хату й житиму, — сердито сказав Тарас.
— Чому тобі ніхто не хоче продать землі?
— Торгується Варфоломій...
— А може, князь Васильчиков не дозволяє?
Припущення було страшне. І схоже на щиру правду. Вже вісімнадцять місяців Варфоломій купує марно землю!.. І все ж не міг повірити в таку біду, в таку пекельну кару йому за те, що любить рідну землю і свій народ.
Хапнув повітря ротом, бо враз його не стало, і зупинився.
— Батьку, пробач мені... — протверезів його супутник. — Дурний язик...
— Нічого... Зараз воно мине...
Стояли вже на мосту. Нева текла, шурхочучи об чорно-білі забережні та кам'яні опори, від чого міст ледь-ледь тремтів.
— Ну й сила... — сказав Тарас.
— Про що ти?
— Нева як котить води... А ти Дніпра не бачив під час грози? От де могуть!.. Григорій став у позу і прочитав з "Причинної":
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма!..
Пішли мостом. Григорій чогось притих, сумирний став. Стомився чи хміль минув.
— Полегшало тобі? — озвався.
Тарас узяв його під руку. Лунко рипів сніжок під чобітьми... З-за хмари виплив місяць — тонкий, мов серп, ріжками вгору...
— Бачиш, мороз міцнішатиме, — кивнув Тарас на ту красу.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав... —
сказав Григорій сонно й повис у друга на руці...
Мороз таки ударив справжній. Вистачило кількох днів, аби Нева всуціль взялася льодом; по ній помчали сани, як по шляху... А потім випав глибокий сніг, і потепліло знову.
Побачивши, що протає на шибах лід, Тарас утратив спокій. Хоч як йому боліло в грудях, поклав різець (робив якраз портрет барона Клодта), одягся швидко й рушив у білий світ. Ці лікарі домучать його, примушуючи сидіти в хаті, пити якісь огидні ліки й не працювати.. Як же йому лежати лежнем, коли вже стільки найкращих літ змарновано, пішло на плац, казарму, "тягни носок"! Він так його й не витяг хоча б на унтера, аби полегшити свою солдатську долю...
Що снігу!.. Вже подекуди були стежки: якісь служиві люди прокопували в снігу нові; по набережній, мов по пустелі, борсався розкішний виїзд четвериком, хропли натужно коні, гукав до них щось кучер, хльоскав по мокрих спинах батогом... Бери отак — і в бронзу!.. Дрімали сфінкси, вкрившись пустельно білим снігом...
Набрав повітря в груди і різко, дужо видихнув. Кортіло взять лопату, покидать сніг. Або зліпити сніговика... Струсити сніг із дерева ген у Румянцевському сквері!.. Не можна. Кажуть, треба поберегтися... А до Румянцевського таки піде. Хоч це й не ліс, а все ж дерева. Як-то тепер у лісі?.. А на горі біля Дніпра?.. Це ж там краса-а!.. В снігу ріка, і луки, і верболози, і той далекий-далекий ліс, що злився з небом!..
Біля високих вікон квартири віце-президента пройшов, схиливши голову. Тут пустка теж... І граф Толстой, і все його сімейство, що стало рідним і відставному рядовому (як іменують ще й досі чини поліції та жандармерії художника-академіка Т. Г. Шевченка!), поїхали десь за кордон. Графиня, його свята заступниця Анастасія Іванівна, прощалась з ним, як назавжди...
— Побережись! — рвонули коні з-за Академії, обкидали його шматками збитого копитом снігу.
Золочений орел колони-пам'ятника Румянцеву дивився хижо, ніби хотів злетіти, вдарити залізним клювом. Побережить!.. Тут всюди це трикляте слово!.. Може, коли б йому дав бог осісти на березі Дніпра-Славутича, зітхнув би легше Звільнять людей чи ні?! Окрім чуток, пересудів, нема нічого Мабуть, дадуть таку жебрацьку волю, що й говорити про те бояться, іроди!.. Хіба зайти до Чернишевського й спитать його? Він знає, у нього сходяться усі новини, всі політичні зрушення, оскільки він скрізь має палких своїх прихильників, кореспондентів і просто чесних воїнів свободи й правди.. Добре, що він недавно тут поселився, на Другій лінії. На Поварський провулок, аж за Неву, дійти не зміг би нині...
Дістав годинник. Можна. У них такі стосунки, що без умовностей. Зайшов, і все. По ділу чи й так, аби побачитись, погомоніти...
Його зустріла Ольга Сократівна, чи просто Ольга. Хіба вії міг так офіційно звати цю милу жінку, матір, з очима сарни, з посмішкою Джоконди!..
— Добридень вам! — вклонився. — Микола вдома? Не зайнятий?
— Для вас, Григоровичу, він завжди вільний, — всміхнулася. Взяла у нього шапку і палицю. — До речі, він збирався зайти до вас, провідати.
