Поеми - Леся Українка

до вилому.

Перший

Нетесана вона.

Другий

Дарма, зате велика! Швидше буде.

Гурток людей котить покинуту Зетом брилу до вилому і закриває його. Інші носять каміння і замуровують прогалину. Робота посувається швидко, і найбільші виломи вже закрито.

Перший

(ніяково поглядаючи на нерівно виведену частину муру, зложену з нетесаного каміння)

Робота наша щось не дуже гарна.

Другий

Та вже нічого, добре буде й так.

Зате Орфей не буде рук трудити.

(Спиняється і прислухається до музики.)

Ну, й грає ж! Певне, син він Аполлона!

Такий митець - і був у нас як раб…

Чи то ж пробачать нам боги за теє?

Перший

На ділі каймося, не на словах.

Робота стає ще живішою.

Третій

От і не видно, як кінець роботі!

Не так воно вже й тяжко!

Четвертий

Ба, не тяжко,

як підмурівок є, кутки й остої!

А ти б спочатку взявся.

Третій

Я б і взявся,

якби мене покликано спочатку.

А чом же ти не брався?

Четвертий

Я не вірив,

що з того мурування буде діло.

Третій

Чому ж тепер повірив?

Четвертий

Я не знаю.

Щось наче вдарило мене по серці,

як я почув свирілі сеї голос.

Робота вже майже доходить до кінця, коли Орфей раптом перестає грати. Юрба спиняється з роботою.

Четвертий

Щось потемніло наче.

Другий

Вже ж бо вечір.

Перший

Ой лихо! Що, коли надійде ворог?

Третій

Втікаймо!

Четвертий

Що, як в засідках засів?

П’ятий

Що, як перейме нас?

Шостий

Ховаймось в місто.

Се безпечніше: мур уже чималий.

Юрба ховається в місто за мур.

Орфей

(до Зета і Амфіона зо страхом і докором)

Товариші! Ви стоїте без діла?

Вже вечоріє! Вже роса упала!

Амфіон

(здержуючи тривогу, розважно)

Нічого. Посвіжіло, се і краще.

Тепер ми, відпочивши, надолужим.

Зет

(обернувшись і глянувши на мури)

Гей, браття! Диво сталося, дивіться!

Адже ж таки послухало каміння!

(Казка)

Давно, в дитячий любий вік,

в далекім ріднім краю

я чула казку. Чула раз,

а й досі пам’ятаю.

Мені її розповідав

малий сільський хлопчина

без тенденційної мети,

бо він же був дитина.

Ні, він розказував її

з простотою святою

(я, може, помилку роблю,

що казку в рими строю).

Ми з ним сиділи у садку

вечірньою порою,

в той час, як захід розпалив

пожежу за горою.

Вечірній вітер турбував

стареньку нашу грушу,

і щось таємне і жаске

нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава,

що тихо майоріла,

і гаю дальнього стіна,

що в заході горіла.

Та навіть в груші тій старій

ми певності не мали,-

хто знав, про що її гілки

«на мигах» промовляли?

А найстрашніші нам були

оті ставні тополі,

що вшикувалися в ряди,-

запевне, з злої волі!

Бо все те, запевняв Лаврін,

(так приятель мій звався),

зросло на велеті тому,

що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись

не тілом лиш, а й духом,

всі людські пута й кайдани

зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла

ніяка міць ворожа,

поки на нього не прийшла

таємна кара божа.

Чим велет бога прогнівив,

того Лаврін не відав.

Питала потім я й старих,

та жоден не повідав.

Не встрелив велета господь

своїм ясним перуном,

а тільки сном його накрив,

немов м’якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать,-

ні, часом кара божа!

Спіткала велета у сні

пригодонька негожа.

Ліг велет - думав, на часок,

та й спить уже століття,

землею заснітився весь

і марить про страхіття.

Бо скористали вороги

з його важкої млості,

безкарно точать з нього кров

і трощать білі кості.

Вже оснували тіло все

залізними дротами,

припали до глибоких ран

неситими ротами.

Не раз до серця глибини

сягають хижі руки,

а велет спить камінним сном,

хоч терпить люті муки.

Часами болісно у сні

наморщить густі брови,

тоді стинаються й шумлять

гаї, ліси, діброви.

Як дошкулить несвітський біль,

він трохи ворухнеться,

по тілу корчі пробіжать,

уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги,

гадають: «Ет, примара!»

Але ущухне божий гнів,

минеться й божа кара.

І встане велетень з землі,

розправить руки грізні

і вмить розірве на собі

усі дроти залізні.

«Все, що налипло на йому,

одразу стане руба…» -

хлоп’я спинилось. Нам обом

волосся стало дуба.

«Коли ж він встане?» - тремтячи,

спитала я хлопчину.

«За рік, сто рік чи за безрік,

а може, й в