Поеми - Леся Українка

Кинувсь огир, наче віща птиця,

де гора - орлом перелітає,

кида в кручу погляд соколиний,

по долинах ластівкою в’ється,

понад містом проліта совою,

темну ніч пройма вогненним зором.

Так літали три дні і три ночі

та й спинились у Стамбулі-місті.

Перебралась віла за туркеню,

в просту одіж, мов яка селянка,

ходять скрізь по вулицях, майданах.

Де стоять невільники на продаж,-

є багато всякого юнацтва,

та немає побратима віли…

У султана білії палати,

а під ними чорнії темниці,

там сидять в неволі бідні бранці,

світу-сонця не видають в очі.

Тільки ніч покриє всі дороги,

віла йде попід темничні мури,

напускає туману́ на варту,

насилає сон твердий на неї,

приникає вухом скрізь до мурів,

наслухає, чи не чутно гуку.

Віщий слух у віли-чарівниці,

та мовчить темниця, як могила.

Аж на третю ніч почула віла,

як хтось тяжко застогнав за муром:

«Скарай, боже, тую вілу білу!..»

Як почула те стогнання віла:

«Ох і леле! Голос побратима!»

Добуває віла запоясник,

мур довбає, твердий камінь креше,

пробиває шпарочку вузеньку,

подає до побратима голос:

«Не клени мене, коханий брате,

Згляньсь на бога й на святого Йвана!

Я ж тебе не зрадила, єдиний,

зрадив нас обох мій кінь крилатий.

Розрубав на крилах пута ворог -

кінь шугнув зо мною попід хмару.

Свідчусь богом - я того не хтіла!

Ось я тут стою коло темниці,

я прийшла тебе порятувати».

Обізвався побратим до віли:

«Щира дяка, любая посестро,

що прийшла мене порятувати.

Шкода тільки - вибралась пізненько,

десь для турків довго чепурилась…»

Облилося кров’ю серце вілі:

«Побратиме, згляньсь на божу ласку!

Якби ти мене тепер побачив,

не сказав би - віла чепурилась…»

Тут лагідно бранець їй промовив:

«Помирімось, любая посестро,-

що минуло, того не вернути,

а мене вже ти не порятуєш.

От спасибі, шпарку прорубала,

хоч побачу промінь у темниці,

поки бог до себе прийме душу.

Ох, коли б вже він прийняв скоріше!

Десь про мене тут і смерть забула!..»

Знов до нього віла промовляє:

«Не кажи так, милий побратиме,

бо живий живе гадати мусить.

Варта спить, на вулицях безлюдно.

Я віконце ширше прорубаю,

я спущу тобі намітку білу,

ти по ній дістанешся до мене.

Тільки свисну - миттю кінь прилине.

За хвилину ми вже в горах будем!»

Обізвався побратим до віли,

промовляє, мов ножами крає:

«Що минуло, те вже не вернеться,

бо нема для мене волі й в горах.

Вже мені сириця тіло з’їла,

а залізо кості перегризло,

а темниця очі помутила,

горде серце висушив той сором,

що зламав я сам почесну зброю

і живим до рук дістався туркам.

Вже мені тепер життя немиле,

чи в темниці, чи на вільній волі».

Ще до нього віла промовляє,

ще востаннє заклинає богом:

«Я сама спущуся у темницю,

я таки тебе врятую звідти.

Аби нам дістатися у гори,

я тебе там вигою, мій брате.

Я ж недарма віла-чарівниця -

вмію гоїть всі юнацькі рани».

Та на теє побратим до віли

не говорить, тільки словом стогне:

«Шкода праці, любая посестро!

не з юнацьких ран я погибаю.

Хоч іди поглянь сама на мене,

то й рука не здійметься, щоб гоїть.

Якщо ти мені посестра вірна,

то зроби остатнюю послугу:

одбери мені життя, чим хочеш,

аби то була почесна зброя,

поховай десь тіло се стражденне,

щоб над ним злий ворог не знущався.

Коли ти мені сього не вчиниш,

то таки зрадливе в тебе серце».

Заридала, затужила віла,

закувала, як зозуля сива:

«Що ти кажеш, побратиме любий?

Чи рука ж моя на те зведеться?»

Тут озвався побратим до бога:

«За що, боже, покарав так тяжко,

що не дав юнака-побратима,

а судив посестру - сюю вілу?

От тепер я помочі не маю,

тільки маю жалощі дівочі,

чи й без них мені не досить жалю?..»

Вже не мовила ні слова віла,

лиш махнула білим завивалом.

Спалахнула ясна блискавиця,

посліпила всю турецьку варту,

пропалила всі темничні двері,

просвітила вілі шлях до брата.

Тільки раз поглянула на брата

віла біла - і замерло серце.

Не юнак лежав там молоденький,

тільки дід старий, як голуб сивий,

весь потертий сировим ремінням,

а крізь рани жовті кості світять.

Він не встав назустріч вілі білій,

тільки стиха брязнув кайданами.

Знов махнула віла завивалом,

освітила ясно всю темницю.

«Ось я тут, поглянь на мене, брате!»

Обізвався бранець ледве чутно:

«Не добачу: потьмарились очі…»

І здавила груди віла біла,

щоб не трісло серце з туги-жалю,

не могла здобутися на слово,

тільки ледве здобулась на посвист,

щоб коня прикликати до себе.

Миттю кінь почув той тихий посвист -

ось він вже на брамі камінь креше.

Узяла на руки віла в’язня,

садовить в сідло поперед себе.

Побратим же не сидить, як лицар,

а тремтить і гнеться, як дитина,

і квилить, і стогне, й вілу просить:

«Не неси мене високо, сестро;

серце мліє, моторошно, жаско…

Ох, лиши мене в темниці краще!»

Стиха, стиха віла промовляє,

мов з-під каміння виходить голос:

«Прихились до мене, побратиме,

я тебе піддержу, ти не бійся».

Обняла посестра побратима,

тож лівиця щільно пригортає,

а в правиці запоясник блиснув,

та й убився так глибоко в серце,

що порвав би два життя одразу,

якби віла смертною вдалася.

Але віла при житті зосталась,

тільки серце кров’ю обкипіло.

Кінь крилатий кров почув гарячу,