Поеми - Леся Українка
і навіть хижаки стануть покірні.
Скажи, то правда?
Орфей
Я не знаю, брате.
Зет
Як? Значить, брешуть?
Орфей
І того не знаю.
Зет
Та що ж ти, збувся пам’яті?
Орфей
Я збувся
себе самого.
Зет
(тихо до Амфіона)
Що се він говорить?
Амфіон
(уважно глянувши на Орфея)
Він утомився.
(До Орфея.)
Слухай, друже милий. Ти б
відпочив.
Зет
Та й справді. Заспівав би,
а ми послухали б отак між ділом.
Коли вже звірі, й тії прислухались,
а ми ж таки ще люди.
Орфей
Справді? Ще?
І я людина?
Зет
Нащо ти питаєш?
Орфей
Бо я гадав, що я вже став клевцем
чи долотом, аж я ще все людина…
Принаймні ти се кажеш. Може, й правда…
Так, правда, я живий, бо чую біль.
Зет
Ніколи я не можу розібрати,
чи ти жартуєш просто, чи сумуєш,
чи з мене насміхаєшся.
Орфей
Ні, брате,
коли я й насміхаюсь, то не з тебе.
Зет
А з кого ж?
Орфей
З себе чи з своєї долі.
Зет
(поважно)
Ні, з долі глузувати не годиться -
вона богиня.
Який час працюють мовчки. Зет приносить нову брилу і знов розбиває її.
Зет
Шкода, що не маєш
охоти до співання. Я гадав:
коли вже звірі… може б, і каміння
послухало тебе.
Амфіон
Ти, Зете, часом
говориш без ладу: ну, що се значить:
«послухало б каміння»?
Зет
Ніби… теє…
чи не зложилось би воно само
як слід у мури?
Амфіон сміється.
Ну, от ти смієшся!
А що, коли то правда все - про звірів?
Орфею, правда? Я по очах бачу,
що він соромиться мені признатись,
щоб потім я не продражнив хвальком.
Амфіон
Про звірів можна ще сяк-так повірить,
бо то живі створіння, мають серце,
коли не душу, але щоб каміння,
безживне, мертве…
Зет
Хто тобі сказав,
що се каміння мертве? Таж каміння -
то кості матері-землі. Удар же
себе по кістці - як ще заболить!
Адже Орфей сказав - Орфей же мудрий,-
якщо болить, то значить, що живе.
Амфіон
(з добродушною насмішкою)
Мудріший ти, як бачу, й від Орфея!
Зет
(ображено)
Гляди, коли б тебе не переважив.
(Іде до скелі по нову брилу.)
Амфіон
(до Орфея)
А справді, чом тобі не заспівати?
Хоч дива я не жду від того співу,
бо я не Зет, щоб вірити в казки,
а все-таки дає розвагу пісня,
скоріше час минає.
Орфей
(з жахом)
Ти б хотів,
щоб час летів над нами ще скоріше?
Я з жахом чую, як шумлять в просторі
його вітряні крила… Ох, як мчить!
Ой, хутко знову прийде ніч злодійна!
Нам, дітям світла, зір з очей украде
і ворогів з собою приведе,
своїх дітей з совиними очима,
покривши їх щитом своїм. І знову
на місто безборонне вдарить ворог,
оберне підмурівок у руїну
і пусткою наповнить наші храми.
Амфіон
Тепера літо, дні настали довгі,
ми, може, встигнемо сей раз до ночі
прогалини найдовші замостити.
Тоді ти зійдеш он туди на гору
і пустиш голос Панової флейти,
і зійдуться до нас тоді всі люди,
поставлять варту і вогні запалять,
за мурами поставлять оборону…
Орфей
А де ж вони тепер? Вони розбіглись,
як вівці по шурхах незаходимих,
покинули нас трьох тут будувати
для їх твердиню, а для нас могилу.
Амфіон
Бо до такого, брате, мурування,
як ми оце розпочали, не досить
звичайних людських сил. Се ж і не дивно,
що рід героїв нечисленний в світі,-
богам було б інакше небезпечно.
А тут потрібна сила героїчна,
от і прийшлося будувать нам трьом.
Зет
Ех, якби нас було хоч би чотири!
Ні, треба вісім, щоб було дві зміни,-
вже б якось ми се місто встерегли,
по чотирьох кутках на варту ставши!
Амфіон
Як буде мур готовий, прийдуть люде
і докінчать хати, палати й храми,
під захистом тривким їх праця буде
тривка й доладна. Ти тоді не будеш
рівнять їх до овечої отари,-
то буде впорядкована громада,
народ не гірший від своїх сусідів.
Побачиш!
Орфей
Я побачу? Горе! Горе!
Мені здається, ніч оця зав’яже
мені навіки очі платом чорним.
Коли б ти знав, як сей каміння блиск
мені вражає очі! Все червоне
передо мною…
Зет
(надходить з брилою. Видно, втома починає і його змагати)
Ти того не бійся.
То так від спеки. Се й мені буває.
Роса прохолодить. Уже недовго.
Вже хутко вечір. Сонце вже на схилку.
Орфей