Поеми - Леся Українка

до дому божого… Давно було…

Тепера що? Ціпильна, топорища,

плуги… хрести… таке! А сила йде,

і спина гнеться, й репаються руки,

і гине хист. Уже б тепер не вдав

різьби такої, хоч би хто й замовив,

минулося… Тепер аби хоч як,

хоч без мистецтва хліба заробити.

Так, хліба, хліба і нічого більше…

Ех, клята праця!» Тесля рубонув

так по ціпильну, аж воно зломилось.

Він кинув спересердя, друге взяв,

не встаючи. Піт очі засліпив;

втер рукавом і далі теше. Раптом

сокира пощербилась об сучок.

«А будь ти проклята!» Шпурнув сокиру

і долі сів, і голову схилив.

Так ниє спина, руки так горять,

болить все тіло… Аж тепер він тямить,

що він зовсім знебувся, що тепера

вся сила згинула… «Ну що ж, не встану,

сидітиму до ночі так, ще й ляжу.

Однаково. І не здійму сокири,

не нагострю й нічого не зроблю

ані сьогодні, ані завтра. Що ж!

Хай з голоду хоч пухнуть жінка й діти.

Не маю сили. Згинула. Пропала.

Що верне силу, як її нема?..»

І похиливсь, мов зломлена билина,

і руки, мов зів’ялі, простяглись

і впали аж додолу.

Так сидів він

і не вважав на голосну юрбу,

що, мов потік, по вулиці котилась

і сміх, і глум, і гомін, і прокльони

несла з собою - так вода весняна

виносить мул і хмиз, і баговиння

зо дна ріки. Юрба текла, текла

і раптом стала, аж в тісну робітню

якийсь гурток зненацька заточивсь,

відпертий натовпом, і трутив теслю,

аж той отямивсь. «Гей! куди ви, люди,

женетесь так?» - громадці він гукнув.

«Чи ти тут спав, чи очманів зовсім?

Та се ж сьогодні розпинати мають!

Он їх ведуть на страту, а за ними

увесь Єрусалим, старе й мале,

біжить, щоб на видовисько поглянуть.

Се тільки ти тут каменем сидиш».-

«То їх ведуть? А де ж вони? Чого се

ви тут спинились, коли їх ведуть?» -

питає тесля, все мов непритомний.

«Дивіться на дурного! - хтось гукнув.-

Та ти ж поглянь, он там напроти тебе

впав серед вулиці один із них.

Се він вже втретє - двічі вояки

підводили бичами й стусанами,-

а сей раз не встає. Казали люди,

важкий занадто хрест йому дістався,

нетесаний, сирий та сукуватий,-

дешевий, звісно! Правда, шкода й коштів…

та, видно, й тесля шкодував роботи…»

Базікають, а тесля вже й не чує,

він скочив миттю на станок і звідти

поверх голів на вулицю зорить.

А там, посеред сміття та каміння,

впав під хрестом на порох придорожній

син чоловічий. На хресті кора

чорніє пожариною, і тільки

самі кінці ясніють: свіжі рани,

завдані вчора дереву сирому

сокирою. Як ті блідії рани,

бліде обличчя в страдника, що впав,

виразно червоніють краплі крові

на тім чолі,- не так рясніє піт

в робітника під час гарячий праці.

Без краю смутні очі, мов питають:

«Навіщо ся даремна, зайва мука?

Таж я прийняв по присуду всі кари

і ще прийму. А се хто присудив?» -

«Гей, уставай лиш! Доки будеш спати?!» -

кричать преторіанці, і бичі

звилися, мов гадюки. Крізь одежу

червоні смуги стали пробиватись.

«Не можу… хрест важкий… мені несила…» -

нещасний простогнав і ліг лицем

у порох шляховий. Преторіанець

підвів бича - та не спустив, бо раптом

спинив його за руку хтось: «Пожди!»

«Ти хто? Чого тобі?» - вояк вереснув.

«Я тесля. Я зробив сей хрест важким,

то й мушу я нести його. Давайте.

За сюю працю не візьму я плати».

І взяв хреста. Ніхто не боронив.

І випроставсь похилий стан у теслі,

напружились його зів’ялі руки,

погаслий погляд знову загорівся

великим та палким глибоким смутком

і твердою, важкою походою

пішов з хрестом робітник на Голгофу,

немов не знав ні праці, ані втоми

до сього часу.

(Легенда)

Одкрита полонина, де будується нове місто, подібне до руїни своїми недокінченими безверхими хатами та недовершеними храмами. Деякі будови і справді розруйновані до підмурівку, і лежать звалини, де-не-де чорніють пожарини.

Орфей, 4 Зет і Амфіон - три легендарні герої - працюють коло міського муру, циклопічної огради, що роззявляє великі чорні виломи і переривається чималими прогалинами. Зет - сильне-дужий, кремезний - двигає важкі брили каміння і складає їх перед Орфеєм, часом розбиваючи на скілька часток. Орфей - ніжна співецька постать - обточує клевцем і долотом те каміння, придаючи йому форму плит. Амфіон - розважний, думливий, старший виразом очей, ніж віком,- умощує те каміння, сполучує його і виводить мур, залатуючи виломи, виповняючи прогалини.

Амфіон

(працюючи близько до Орфея)

Давно вже ти, Орфею, нам не грав.

В тернах лежить покинута кітара,

на лірі струни зсохлись від невжитку,

цівниця, дар від бога Пана, вмовкла,

дедалі буде казкою здаватись,

коли хто назове тебе співцем.

Орфей

Мені самому казкою здається,

що руки сі, скривавлені від праці,

колись могли перебирати струни,

що зашкарублі пальці обіймали

колись так ніжно чарівну сопілку…

Ні, певне, то тоді був не Орфей,

або тепер я привластив без права

собі чуже імення.

Зет

(надходить з величезною брилою, гучно кидає її на землю перед Орфеєм і розбиває на скілька куснів великим клевцем. Б’ючи по каменю, говорить уривчасто)

Я чував -

хоча, звичайно, люди часто брешуть,-

але чого на світі не буває? -

що ніби спів твій - чи музика, може,

не знаю, що там саме,- чари має…

Що й дикі