Поеми - Леся Українка

бо жаль було «чужого», добрий був.

А теє слово раз мені казав

«чужий» по-свойому, та я його забув,

чуже воно, та й що ним називати?

Не треба нам його. Чужим, бач, треба,-

казав «чужий», що не один вмирає

отак, як він, і ще умре багато…

Уже б ми їм казали теє слово,

як хто з чужих людей отак заслабне,

так що ж, коли його у нас нема.

І що воно й до чого теє слово?

То, певне, чари, то якесь закляття,

коли від того люди умирають…

Се ви питаєте за тих,

що тут застрелились на варті?

Та добре, розкажу про них,

хоч то вони й не дуже варті:

були якути-дикуни,

і мова в їх, і вчинки дикі,

хоч і небіжчики вони,

а дурні - все скажу - великі.

Сами скажіть, чого б їм тут

у нас при війську сумувати,

та в нас такий дикун-якут

повинен просто раювати!

Було їм досить їсти-пить,

не раз дамо і цукру, й чаю,

а навіть щоб гаразд побить,

то не було того звичаю.

Ні, гріх сказати, в нас не б’ють,

начальство вище близько тута,-

а як там зрідка й стусонуть,

то що се значить для якута?

Бо й то сказать, який вояк

із дикуна? одно ледащо!

Але ж у нас, посвідчить всяк,

вони не скаржились ні на що.

Покірливі були, плохі,

боялись кожного, так, здуру,

бувало, плачуть, як лихі,-

дитячу мали десь натуру!

Обличчя бабські, без борід,

ні бравості у них, ні зросту,

такий, скажу я вам, нарід,

що хоч бери та й скинь їх з мосту.

Було, котрий із них сидить

і туманіє, сльози в очу.

Спитає хто: «Чи що болить?»

А він одно: «Я дому хочу!» -

«А де ж той дім?» - «Отам, отам! -

покаже навмання рукою.-

Там їхати полям, горам,

лісам, великою водою».

«Чи гарна ж ваша сторона?» -

було, спитаєм. «Я не знаю».-

А край їх, звісно, дичина,

що ж гарного в якутськім краю?

Навчились трохи говорить

по-нашому, то все питали:

«Чого тут небо не горить?»

Зими для того дожидали.

А вже воно давно зима,

сніги, мороз - чого їм треба?

«Зимою сонця в нас нема,

а тут он єсть, бач, серед неба…»

І літом їм було не в лад,

як ніч надійде. «Страшно»,- кажуть.

А прийде свято - всякий рад,-

вони ж нап’ються й спати ляжуть.

Було їм страшно від розмов:

«Велике слово, ми не знаєм…»

Боялись коней і коров,

ми їх, було, й котом лякаєм…

Було, як вулицею йдуть,

за руки держаться, як діти:

«На нас хати ще упадуть…»

Та ми ж їх мусили й глядіти,

бо їм недовго і зблудить

з дороги, як ідуть по місті,

а вміли по лісах ходить,

по всяких нетрях - звірі чисті!

Було, поплинуть по ріці

човном, як пустять їх гуляти,

а ми за ними назирці,

щоб не надумали втікати.

Вони ж причалять до ліска,

де щонайгірша деревина,

березина крива, тонка,

або де на піску соснина,

або знайдуть яке багно,

край нього моху наскладають,

вогонь запалять, порохно

якесь їдять та ще й співають.

Там-то й пісні були у них!

Кому такі складать охота?

Ми слухаєм, а далі в сміх:

зовсім рипучії ворота!

Ми в сміх, а ті якути в плач.

«Пускай нас,- кажуть,- пускай дому».

А ми: «Заплач, куплю калач,

та й сам із’їм, не дам нікому!»

Бувало, й шкода їх, дурних,

та вже ж не плакать з ними разом…

Посміємось, питаєм їх,

про що співали. Скажуть часом:

«От на оленях їде дід,

а баба доїть олениці…

А вітер засипає слід…

мороз великий… сніговиці…»

Ми знов у сміх: «То се такі

пісні якутські? про олені?»

Вони питають: «А які?»

та й знов риплять, немов шалені.

Найгірш було їм на смотрах

та й на маневрах, на параді

(воно то й кожному на страх!

і ми, було, тому не раді).

Вони й не скаржились, а все

так говорили чудернацько:

«Ми боїмось… велике се…

багацько тут всього… багацько…»

А що вже їм зовсім не йшло,

то се солдатськая наука,

се горе вчителю було,

а їм самим пекельна мука.

Коли ж, бувало, й так почнуть

навчать товариші словами,

вони, було, або поснуть,

або кивають головами,

як п’яні… хоч що хоч кажи!

А потім просять дурнувато:

«Ти голову нам зав’яжи…

багато в ній тепер… багато!»

Бувало, так самі собі

стискають голови руками,

немов хтозна в якій журбі,

або зав’яжуть рушниками…

А потім обійняв їх сум,

змарніли, зниділи дедалі.

Ми вже й не брали їх на глум,

бог з ними, що такі невдалі!

«Додому»,- скиглили водно,

але втікати - не посміли,

сами не знали, де воно,

а розпитатися не вміли.

Уже покинули й пісні,

не хтіли спати вже й по ночах,

сиділи все такі сумні.

Були слабі - я взнав по очах,-

сами ж не скаржились на біль,

не взяв їх лікар до шпиталю:

«Їм,- каже,- їхати б відсіль,

а то ще згинуть тут від жалю,

се в них по ріднім краю жаль! -

Ну, диво, хоч би край був людський,

то ще б я розумів печаль,

а то ж і край такий - якутський!»

Начальство бачить, що не сплять,

на варту посилати