Безголов'я - Гуцало Євген

бо на тому світі не дадуть... І сядь отам на покуті, не такі в тебе молоді ноги, щоб вистоювати.— И коли Максим Ковтяга слухняно вмостився на ослоні, мовив: — О, ти до серця не тільки мені припав.

Старий нетямкувато закліпав повіками, дивлячись на Они-сима Потурнака, в якого на блідому обличчі чорні вуса здавалися зовсім смоляними, й наче прямому дротяному волоссю додалося густої смоли, й темні пронизливі очі повугли-стішали.

— Ай оцьому припав до серця,— і кивнув головою кудись надвір.

— Кому? — отетерів хазяїн, гублячись у здогадах.

— Таж Миколі з Хащуватого.

Нітячись під гострим лукавим поглядом, Максим Ковтяга пробурмотів:

— Не бачив його ніколи... Хто він такий?.. І чого опинився тут... Я думав, давно його вже в хаті нема, а він... Хтось його прислав, а хто, а чого?

— Бо пригрів, ось він засидівся... Сказав, що ти йому життя врятував. Мовляв, коли б не ти — йому амба. Це правда?

— Та я...— Чи то від випитого, що захмелило, чи з іншої хороби, а тільки в нього язик німів.— Ну, коли він — мов каліка, то що? Готовий померти, бо скрутило його так. Авжеж, пригрів. Чи мені кутка жалко? Не жалко. Та й хто б погнав отакого недужого на мороз, на смерть?

— Ого, ти — як Ісус Христос!

— Куди мені, я чоловік маленький.

— Значить, він тебе таки вдарив?

— Може, ненароком, бо й на ногах не тримався.

— Я тут із ним побалакав, поки ти надворі мерзнув.— Онисим Потурнак зняв із себе пальто, бо від печі по хаті пішло тепло. Трохи надпив із пляшки, відкусив м’яса, розжовуючи міцними щелепами.— Той Микола з Хащуватого на твоє життя важив, чуєш?

— А чого, яка причина? — розгублено забелькотів Максим Ковтяга.— Чим я завинив перед ним? Чим скривдив? Ні з ним не здибався, ні з його близькими. Ти, Онисиме, не наговорюй на чоловіка...

— То ти не віриш мені? .

Максим Ковтяга лише сопів та супився.

— Кажу, що побалакав із ним трохи, поки ти мерзнув надворі. Від нього самого довідався, тепер тобі скажу, бо він уже не признається.

— Хто ж він такий? — вовчкувато поспитав.

— Ха, наговорюю? На того, що важив на твоє життя? Себе маєш за богобоязливого, то й інших маєш за таких? Е-е, батьку, а в отих інших немає бога в душі, бо ніколи не було, вони зовсім не богобоязливі. Навпаки, вони такі були чи стали, що боги мають їх боятися.

— Отой Микола з Хащуватого... так і признався отут, що важив на моє життя?

— А чого ти так допитуєшся? Чому не віриш? Правду кажу: хотів убити!

— Хотів убити?

— Правду кажу!

— Та я ж до нього — як до сина рідного,— схлипнув Максим Ковтяга.

— Вірю тобі. Бо ти й за мною доглядав у цій хаті, мов за сином рідним, така вже у тебе натура.

Максим Ковтяга звівся з покуті, почимчикував до печі, підклав трохи сухого хмизу, бо там уже вичахало. Розсівшись під стіною, щоб не було видно з вікон, скинувши пальто й широко розставивши ноги в ватяних штанях та сірих повстяних валянках, Онисим Потурнак дивився за ним темними очима рисі, в яких чи то від вогню з печі, а чи то десь із глибини єства віддзеркалюються лінькуваті, золотої олійної барви полумінці, здатні ось-ось вибухнути, зароїтися, захурделитися невгадуваним оскаженінням.

— За Кописточку чув?

— А що люди кажуть за Кописточку? — звівши брови, поспитав Онисим Потурнак.

— Нема його в живих.

—■ А що кажуть іще?

— Кажуть, помер не своєю смертю.

Онисим Потурнак надпив горілки з зеленої пляшки і, діставши з кишені клапоть паперу та пучку махорки, взявся згортати цигарку. Згорнувши, запалив від запальнички і, похапливо посмоктавши, щоб хутчій розгорілася, випустив із рота хмарку диму.

— Авжеж, чув я за діда Кописточку, чому ж не чув, скрізь маю вуха... А може, помер від своєї ветхості, бо пора наспіла?

— Не чув такого...

Онисим Потурнак зібрав на крутому лобі рясні горбкуваті зморшки, чадів димом, курячи цигарку. А Максим Ковтяга, стоячи біля печі, все мимоволі поглядав мимо нього вбік, на скриню, де на долівці лежала чужа шапка. Ота чужа шапка так і вбирала його зір, усе здавалося, що хтось зараз прийде по неї, ось-ось відчиняться двері. Але двері не відчинялися й ніхто не входив.

Онисим Потурнак раптом теж подивився на двері і, знову надпивши з зеленої пляшки, поспитав підозріливо:

— Чи ти нікого не чекаєш в гості?

— А хто ходить у цю пору, та ще в лісі?

— Ходить усяка звірина, що не спить... І я от ходжу, досі не сплю,— викришив білі зуби в кривій усмішці, а кутики вуст у нього дрібно затремтіли-засіпались, наче у пса, що насторожено принюхується. І хоч усмішка ще ледь мерехтіла, та обличчя вже крижаніло.— Ото скажи, батьку, ти мене знаєш, хто я такий?.. Та чого торопієш? Не торопій.

— Партизан... герой,— не так відповів, як тоном голосу запитав Максим Ковтяга, що справді сторопів від запитання.

— Ти так думаєш?

— Думаю...

— А в Глибоких Колодязях? У Куманівці та Вівсяниках? По інших селах, бо наш край великий. Що думають люди?

— Так само думають.

— Усі?

— Ну, які поліцаї, може, не думають, бояться.

— А це добре, що бояться,— затягнувся цигаркою, спроквола випускаючи дим.— Раз бояться, значить, свою погибель чують. Скоро вже, скоро. їм далі як? Або в землю лягати, або з німцями тікати... Це ти про мене зараз так говориш, мовляв, герой. А що ти скажеш, коли наші прийдуть?

— А що скажу? Так і скажу,— ще дужче сторопів Максим Ковтяга, якому почало здаватись, що Онисим Потурнак зовсім сп’янів від спожитого зілля.

— Так і скажеш? — з притиском запитав той.

— Авжеж.

— А не роздзвонюватимеш скрізь, як то я переховувався тут у твоїй хаті? І на горищі, і в стодолі, і в лісовому курені? Та й не один місяць, і навіть не рік? А який же той герой, що не воював, що ховався? Поки німці були при силі, то ховався, а як їх почали бити, й він почав бити?

Максим Ковтяга взявся руками за стовп, який посеред хати підпирав сволок, і так тримався, наче боявся впасти.

— Ховався, то й що...— пробубонів.— Бо як тоді було воювати...

— Ні, ти роздзвонюватимеш скрізь чи ні? Мовляв, подивіться, який ото герой, що переховувався по закапелках та слушної години вичікував! — Онисим Потурнак розчавив валянком на долівці рипичку від цигарки, яка вже тільки тріщала, бо махорка витліла.— Чи ти справді такий простодушний, що мовчатимеш?

— А що роздебендювати? — тримався руками за помащений білою глиною круглий стовп.— Така слава про тебе скрізь... Куди ж проти такої великої слави? Переховувався, то й що? Хто мене питатиме? Кому я потрібен? Чи хто мене послухає? Ніхто не послухає, навіть якби сказав, то чи я дурний плескати пусте? И ніхто не скаже... в кого ти ховався.

— Ніхто не скаже? — В Онисима Потурнака знову дрібно затремтіло-засіпалося в кутиках уст, наче в побоюванні раптового опіку.— Авжеж, і Марія, і дід Кописточка не скажуть. Уже не скажуть.

Онисим Потурнак узяв зі столу пляшку, рвучно підніс до рота, і його зуби вибили тонкий скляний дріб на шийці. Максим Ковтяга з моторошним страхом, у відчаї темного нерозуміння дивився на нього, силкуючись збагнути п’яну балачку — й не міг. Іще ніколи не бачив таким Онисима Потурнака, а тому боявся, наче перед ним ізнагла постав зовсім інший чоловік, із яким раніше не знався.

— А чого ти, батьку, злякався?

— Таж стільки безголов’я на мою бідну голову.

— Справді, безголов’я... Людина боїться, поки жива, а переставилась — і вже їй добре, нічого не страшно. Це ж бо ти мені сам казав колись у своїй хаті... Ще й пісню співав, аби смуток мій розраяти. Ага, яку ж пісню?.. Там у Цар-граді на риночку п’є Байда мед-горілочку. І на кобзі грав. Де твоя кобза?

— В коморі... Порвалася кобза...

— Не журися, ще пограєш і поспіваєш.

— Дрівцят би принести знадвору,—'благально мовив Максим Ковтяга,— бо скоро в печі перегорить.

— Принеси, щоб не мерзнути... Ти без шапки та без лей-бичини надвір? Зодягнись, бо мороз.

— Та я хутенько...

Не хотів зодягатись, наче побоювався: зодягнеться — й Онисим Потурнак запідозрить щось недобре. Сутулячись, почовгав до порога, а вслід йому полинуло:

— Там у Цар-граді на риночку п’є Байда мед-горілочку...

В сіни ступив, провалившись у морок, а вже з сінешнього мороку — надвір. І тут наче цілющого морозцю впився, а ще — наче в вільну зоряну сорочку ночі зодягнувся. На душі на якусь хвильку розгодинилося’, та зразу ж і сутінки густі знову полонили її.

Нарубані й напиляні дрова лежали біля стодоли, там і хмизу1 купу навалив, грубшого, й тоншого сухого гілляччя. Максим Ковтяга по скрипучому сніжку почовгав до стодоли, прислухаючись та ще намагаючись ноги ставити так, аби сніжок під валянками тихіше поскрипував. Сподівався, що почує коня зі стодоли, проте звідти й шерех не долинав. І раптом — щось майнуло з піводчинених дверей, всередині аж затерпло. Та це ж кіт — волоцюга! й де він волочився? Треться біля ніг та мурчить. Може, навіть у Глибокі Колодязі навідувався, від нього всього сподівайся.

— Ану киш...— з сердитою ласкою буркнув Максим Ковтяга.

И нагнувся над гілляччям, висмикуючи з купи.

Але не висмикнув гілляку, завмерши, сторожко звівши голову. Кіт зник за стодолою, звідти, з-за стодоли, долинуло якесь шамрання. И знову ота непереборна сила вернулась до Максима Ковтяги, вступила у його ноги, повела від купи гілляччя вбік, за стодолу.

Туди, звідки нині опівночі долинули два пістолетні постріли, коли він капарів біля копички, намагаючись заритися в сіно.

За стодолою, припорошені снігом, врозкидь лежали старі, вже зогнилі чи змервлені сніпки житньої соломи. Ці сніпки він кілька років тому здер із стодоли, вшивши її свіжими житніми околотами, а ці — так і дотлівали від негоди.

Скоцюрблений, з підібганими ногами, отой Микола з Хащуватого лежав на перемервлених сніпках. Розтулений рот раз по раз озивався переривчастим диханням, із сьорбливим посвистом. Здавалося, що кожен із цих подихів-посвистів останній. Розкучмане, зваляне волосся на голові біліло в кім’яхах снігу.

Максим Ковтяга зупинився поряд, вглядаючись у зчорніле обличчя, що, півобернувшись від землі, сльозилося одним оком, і, либонь, це розплющене око дивилося. Ще не вірячи, що це око справді таки дивиться, мовив стиха:

— Ти живий?

І зігнувся над скоцюрбленою постаттю.

Вогке око моргнуло, важко розплющилося, і з подиху-посвисту почулося:

— Я вбитий...

— Хто ж тебе вбив? — саме зірвалося.

— Потурнак...

Максим Ковтяга не відав, що має чинити, а тому горбився навпочіпки над скоцюрбленою постаттю, прислухаючись до надсадного дихання.