Безголов'я - Гуцало Євген

Був корінь — і вирвали... І Данило Горбокінь сьогодні, староста наш...

Та й понурився, не доказавши.

— А що староста? — поспитав Никандр.

— Теж супостат на мою душу... Погрожує, що знає щось за мене... А що він знає?

— О, то хитра бестія, тому пальця в рот не клади,— змружився Никандр.— Та зараз така пора, що він — і вашим, і нашим, отож не бійтесь його.

— Не боятись, кажеш?.. А що він знає?..

— Може, знає щось, а може, на пушку бере, хіба вгадаєш?

Дивні лукавинки майнули в Никандрових зіницях, і він зразу ж схилив убік страпату голову, ховаючи очі. Ще трохи випили самогону й жували сало з хлібом.

— И нащо мені тепер жити? — озвався Ковтяга.

Одноногий Никандр узяв милицю, звівся. Діставши з печі

жаринку, запалив гасову лампу й поставив на столі.

— Онуку маєш, Ганнусю,— нагадав.

— У неї батько на фронті.

— На фронті, звісно, але ж не повернувся ще.

Максим Ковтяга чудно так, наче невидющий, глянув на

хазяїна, що горбився на милиці, ховаючи очі.

— Що я тобі скажу, Никандре...

— Кажіть, діду.

— Чую, що смерть слідом за мною ходить.

Никандр мало не здригнувся, згадавши те, що недавно казала Харитя.

— За всіма ходить, але хто про те думає,— буркнув.

— Е-е, ні! За всіма, та не за всіма. І все ближче, ближче. І чи то вона слідом за мною йде, чи то я слідом за нею, а тільки ми разом весь час, уже зустрілися.

— Зустрілися? Не беріть у голову! То всі ваші чорні думки через Марію, горе вами колотить.

—■ Горе, горе,— згодився. Та й, дивлячись спідлоба, звівся з-за столу, впритул наблизився до Никандра.— А хочеш, я тобі скажу?

— Що скажете?

— А те, що чує душа моя! — Очі в нього вирячилися, їх пеленою туману заткало божевілля.— Душа бачить і чує!

— Не треба, діду...

— Не треба, злякався? — Очі його звужувалися, туман божевілля танув.— По правді, мені й самому страшно... А тільки людське життя таке маленьке, дмухнув — і нема... що чого боятися? А мого життя то зовсім не видно. Чого варте? Ніхто й не згадає.

Никандр несподівано розгнівався, побуряковів колючим лицем, а милицею стукнув у долівку:

— Чого ви, діду, панахиду правите по собі? Живіть, а панахиду по вас знайдеться кому відправити. Життя — це такий товар, що на ярмарку за найгрубіші гроші не купите. Якби ж ваше життя було таке дешеве, то чи німець прийшов би завойовувати такою великою темною силою! Значить, боїться, значить, цінує! А ви накликаєте погибель на свою голову... Фронт уже близько, живіть...

Останні слова проказав стиха, наче впрошував по-доброму, бо справді злякався почутого від очманілого з горя старого, що втратив глузд.

Максим Ковтяга сів на ослоні, поклав на столі кощаві руки з розчепіреними галузками чорних пальців, знову голова знесилено впала...

Серпик молодого місяця сяяв над лісом. Серпик, схожий на срібну колисочку, а над тією далекою небесною колисочкою— полум’яна зоря в, темному голубому розводді.

Не боячись ні людини, ні звіра, з якими міг би стрітися цієї нічної пори, Максим Ковтяга повертався додому. Сніг сухо поскрипував під валянками, наче зітхав, наче важко сопів. Дерева стояли чорною ордою, що причаїлися, гамуючи норов, незбагненною силою прип’яті до землі. Його бив дріж, цокотіли зуби, зрідка озивався:

— Де та Галя тепер?

А через якийсь час зуби дрібно вибивали:

— А Федір Маковій?..

Човгав по снігу, плечі щулилися, зуби стугоніли:

— А сердешна баба Ликера?

Так він запитував — і про Галю з її братиком, і про Федора Маковія, і про бабу Ликеру, запитував чи то в самого себе, чи то в зоряної ночі, а чи то в лісі, але сам собі не міг дати відповіді, і ліс мовчав, і зимова ніч мовчала. В голові кумельгом крутилося все те, що'сталося за останні дні, в пам’яті наче метелиця мела, йому прагнулося вхопитися за якусь ниточку, аби розплутати клубок, але тієї рятівної ниточки намацати не міг, і спогади хурделилися, то пригасаючи, то яскравіше спалахуючи. Кілька разів обертався, наче ось-ось мали наздогнати його санки з братами Куницями та з Кирилом Стасюком, наче ось-ось знову почується п’яний стогін гармошки, проте вузька лісова дорога німувала, лише сипкий сніг морозко сопів-зітхав під валянками.

— Що знає Данило Горбокінь? Чого я ходив до нього?

Тепер він до пуття сам собі не зміг би відповісти, чому навідувався до сільського їхнього старости, авжеж, не слід було йти, але щось повело, повело щось. Таки погрожував. Погрожував, що знає щось. Може, брав на пушку? А може, якби не знав справді, то не погрожував?

Було байдужісінько, наче думав не про себе, а про когось іншого... наче все те відбулося з кимось іншим, а він якимось дивом дізнався — й тепер не відає, як скараскатися того, що залетіло в душу.

И онука Ганнуся не прибігла вдосвіта.

И рідна дочка Марія не померла, а живе.

Йому на мить так гостро повірялося — Ганнуся в безпам’ятстві не прибігала, Марія жива,— що він аж зупинився несподівано, осяяний тією своєю раптовою вірою-сподіванням, і наче посвітлішало довкола, й у голові розвиднилося. Та за якусь мить-другу захурделилися спомини, потьмяніло в дум* ках...

Ось так би йти, йти — й нікуди не прийти, бо, либонь, немає на всій неоглядній землі місця, з якого можна було б вийти, й немає на всій неоглядній землі такого місця, куди можна б прийти й почуватись, що ти таки прийшов. Куди й навіщо? Немає такого пристановиська на землі, бо душа втратила це пристановисько в самій собі.

— А де Кописточка?

Думка про діда Кописточку звідкись виринула. Приверзлося йому чи й справді хтось сказав про діда Кописточку? Е-е, не приверзлося, справді таки чув, сестра Мотря сказала, тільки чому не побачив його свіжої могили, коли опівночі був на цвинтарі?

И похололо всередині — таки почулося кінське іржання!

Ловлячи спиною дрижаки, Максим Ковтяга звернув із дороги, притулився до холодного стовбура берези, прислухаючись та приглядаючись. Здається, не встиг ще припасти до берези, як із-за ялин вигулькнули сани, що легенько так шелестіли, наче й не кінь був в упряжі, а нечутний вітер. Якби ж ото горе хмарою не клубочилося в душі, то почув би, а так не почув.

На санках сутулилась чоловіча постать.

Краєм ока помітивши цю зсутулену постать, Максим Ковтяга аж влип у березовий стовбур, ловлячи щоками та шиєю іній, що посипався з гілля. Ждав, що санки ось-ось проїдуть мимо, та раптом у лісовій сторожкій тиші почулося:

— Тпру-у...

І перегодя долинуло:

— Агов, діду Максиме...

Приязно так і вкрадливо, навіть прихована ласка прозвучала в голосі.

— Та виходьте із-за дерев, не ховайтеся.

Голос видався знайомий, тільки ніяк не міг пригадати, чий то голос, де чути доводилося.

— Я тебе впізнав... На санках підкину тебе до хати.

Максим Ковтяга винувато вийшов із-за берези, почвалав до

дороги.

— Це ти, Онисиме? — пильно приглядаючись, мовив.

— А то ж іще хто! — почулось у відповідь.— Чи не сподівався?

— Ти ж тепер хазяїн у лісі...

На санках справді сидів Онисим Потурнак.

У дядьківській понурій шапці, у понурому полатаному пальті, у понурих повстяних валянках, він скидався на дядька, якого лихо посеред ночі погнало до лісу. З-під чорних куштратих брів жаристі очі посвічували гострими вогниками. Все ще чудуючись із цієї дивної зустрічі, Максим Ковтяга опустився на санки. Онисим Потурнак поклав йому руку на плече й мовив:

— Знаю, все знаю!

— Що? — не второпав той.

— Як ото вас на льоду Стасюк і два Куниці підхопили й потягнули у Вівсяники.

— Звідки знаєш? — занепав духом старий, бо всякої всячини могли набалакати.

— Звідки знаю? Скрізь у мене вуха, та очі... Оті запроданці матимуть по заслугах, на те ми й лісники, так? Ми ще їм пригадаємо сватання, ми їм ще таке весілля зіграємо, що вони' покійникам заздритимуть... А ти, батьку, справжній герой, мені казали, як ти ото Маковія Федора боронив.

— Лежить там у Вівсяниках, у баби Ликери, я навідував.

— Знаю, все зйаю! Хай очуняє, хай оклигає. Мені казали за бабу Ликеру, сердечна це людина, чуйна. Така, як наш простий народ, який не став запроданцем, не пішов до фашиста служити, аби петлю намилювати милом та ще й оту намилену петлю накидати на шию' своєму ближньому. Хочеш, скажу тобі за Федора Маковія? Порский, що з усякої пастки вискочить. А вже обачний! Яке в загоні нашому найважче завдання — йому доручаю, найперше ж — карати всяких запроданців і ворогів народу. Він у цьому ділі мастак.

Нахилявся до Максима Ковтяги й приглушував голос, наче зараз отут, у лісі, в опівнічну пору, хтось міг підслухати.

— Еге ж, мастак, тільки і в нього ото...

И не доказав Онисим Потурнак. І раптом, не притишуючи голосу, зареготав густо, важкою долонею ляснув по спині:

—■ Знов мені, батьку, неправду сказали за тебе?

— Яку неправду? — передчуваючи лихе, поспитав Максим Ковтяга.

— Наче тебе після тих Вівсяників немає в живих! Мовляв, доскакався старий горобець. А я й не повірив, бо знаю, що ти й не збираєшся.

— Люди набалакають,— буркнув.

—1 Бо ти як заговорений, еге ж?

— Де ж я заговорений?

— Е-е, не скажи. Твоїй дочці Марії жити й жити, а вона свою долю не вгадала, й ніхто не вгадав. А тобі смерть скільки в потилицю дихала? Ото ж бо й воно. То поїхали, бо чого в лісі стояти, ще наскочить якась нечиста сила на нас.

Полозки стиха повискували, наче два цуцики, що бавляться, пацаючи одне одного м’якими лапками та ласкаво покусуючи зубами. Срібна колисочка місяця так само висіла над чорними верхами дерев, і так само неподалік від небесної рогатої колисочки полум’яніла ясним віхтем велика зірка. Мороз поміцнішав, хапаючи за щоки цілим віялом кусючих голок.

— О, забув запитати...— Онисим Потурнак напівобернув бородате обличчя.— Ти, батьку, вдома сам чи якихось гостей маєш?

—• І сам не відаю,— промимрив Максим Ковтяга.

— Як то не відаєш?

— Заходили гості. Може, й пішли.

— Заходили? Які гості?

Онисим Потурнак смикнув за віжки, тпрукнув, і санки зупинилися. Впритул наблизивши холодне бородате обличчя, повелів:

— Ану розказуй.

— Може, й нема, хто відає.

—■ Е-е, ти не крути хвостом, як лисиця.

— Та я не кручу.

— Коли гості заходили? Які гості?

— Дай боже пам’яті...

Максим Ковтяга й справді призабув, коли все те сталось, був чи не був отой Микола з Хащуватого. Геть чистісінько все перехарамаркалося в голові. Затинаючись, став пригадувати досвіток, і. недобре передчуття, і як ходив у стодолу.