Безголов'я - Гуцало Євген

А хатні відчинилися зі скрадливими звуками, схожими на гамований стогін. Відразу ж через поріг війнуло духом перегорілого воску, запахом оливи, хвоєю та затхлістю житла, в якому вже не живуть.

Максим Ковтяга підніс праву руку до чола, хотів перехреститись, але рука так і завмерла, не сотворивши хресного знамення, бо за піччю почувся якийсь шерех. Цей шерех шмагнув по душі, й душа тонко затремтіла.

— Хто тут?

І знову думка про Марію навідала його.

— О господи,— почулось у відповідь.

Максим Ковтяга ступив від порога — і вклякнув на долівці. Навколішки біля скрині стояла Ониська Бездушна. Віко скрині задерто, обидві Онисині руки було ще опущено в скриню. Обернувши голову, світила червонястим від хмелю обличчям, захмареним пелехами розкуйовдженого волосся.

— Це ви, Максиме? — нарешті знайшлася на слові.— А я подумала, хто ж це чужий забрався до хати. Добре, що свій.

' Ониська Бездушна вийняла свої руки зі скрині, карачкувато звелася з колін. І полився її голос, який дедалі ставав солодший, більшало медових переливів.

— Нема хазяєчки в хаті, нема, а яка була хазяєчка!.. А ми ж сусіди з нею — то Марія до мене, то я до Марії. Оце жду день, жду другий, так мені мулько, так мені тоскно, а її нема. То я що? То я сюди, еге ж, думаю, давай я її навідаю, раз вона вже не може мене навідати. Бо народ усякий тепер вештається, за хатою око та око потрібне.

Ониська сокоріла, швидко оговтавшись, і на гарячому розпашілому виду її очі палахкотіли розквітлим будяччям.

— Хоч би ви сюди перебирались, Максиме? Бо чого сидіти в лісі? Щоб сидіти в лісі, треба здоров’я, а де у вас те здоров’я? Та й пора така, що докупи горнутись треба, тут село все-таки, далі від біди.

— Від біди ніде не сховаєшся,— сказав, думаючи про Марію.

— А як звикли в лісі, то що? Сидіть. А я тут за хатою цією трохи наглядатиму, бо ж сусідка.

Максим Ковтяга опустив погляд на долівку, втупився під ноги Онисьці. И мимоволі вона опустила очі — біля ніг лежав мішечок, а з мішечка виглядало дрантя.

— О, бачте, хтось уже хазяйнував? — скрикнула.

Максим Ковтяга як примерз до долівки.

— О, якась вишита блузка...— Ониська Бездушна загляну* ла до мішка, клешнюватою червоною рукою порпалася.— Та це ж блузка, либонь, ще з вашої Катерини, покійниці вашої, царство їй небесне. І сувій полотна, правда, давнє полотно, пожовкло, як старе сало. Це ж треба!..

Чудуючись, вона прямо з мішка висипала все те до скрині.

— Ох і люди,— прискали в неї вишневі губи.— До війни такого не було, а як прийшов германець — як показалися всі. А де замок до скрині?

— Марія ніколи не тримала замка.

— А на хаті?

—1 Засув дерев’яний з сіней... а знадвору не замикала.

— Негоже так, батьку, негоже. Можна сказати, сама вона приманювала злодіїв до своєї хати. Ви вже дайте якусь раду. То я піду, раз ви навинулися. Звісно, як сусідка, то наглядатиму, але ви перебирайтеся сюди, в село... Охо-хо-хо, горе наше велике за гріхи наші...

Повагавшись, Ониська Бездушна все-таки затиснула той мішечок під пахвою і посунула до порога.

Максим Ковтяга по долівці, не підводячи погляду вгору, провів її до порога — й закліпав почудовано: що ж це випало з-під її спідниці, коли вона вже хатні двері відчиняла?

Нагнувся, підняв, розглядаючи на долоні, далі з однієї долоні перекидаючи на другу. Невже й справді намисто? Либонь, заховала за пазуху, чи куди, а воно й випорскнуло на долівку.

Старовинне намисто, яке берегла його дочка Марія. А Марії разки його дістались від її матері Катерини. А Катерині намисто дісталось від її матері, а тій — від її матері.

І він притулив долоні до обличчя, заплющився, щоб здолати сльози.

— Діду Максиме!

Хтось покликав голосом сусідки Домки. Хто ж це покликав? Поглянув — і справді запримітив Домку, що стояла неподалік на межі, яка розділяла її та Маріїн городи. У ватяній кацавейці наопашки, у ватяних валянках, на які було нацуплено жовті чуні, Домка здавалася б городнім опудалом, коли б не посоловілі від розпуки та глухого відчаю карі очі.

— Діду Максиме, що ви робите?

Стоячи на межі, Мотря бачила, що в старого Ковтяги роздерся рот, щось мовив, але таке безголосе та хрипке, що не втямиш.

Тоді ще трохи очманіло постоявши, Домка зрушила з межі по перетоптаному снігу, підійшла впритул до Максима Ковтя-ги. Жах застиг на ЇЇ вилицюватому, побитому віспою, гостро випнутому обличчі. Зважившись, вона схопила старого за лікоть, смикнула до себе, повторивши:

— Що ви коїте, діду?

— Пусти,— сіпнувся він.

— Куди пустити? Що ви коїте?

Таки вирвався — весь ворожий, наколющений бровами, обезумілий — і почовгав до хліва. Схилився над поцюканим сокирою поліном, хотів схитнути — й не зумів, бо вмерзло в землю. То' навалився грудьми та коліньми — й одірвав із криги. Виваживши на груди, приніс до криниці й тут уже опустив поміж цямрин. Одземок загукотів поміж цямрин, у криниці сплеснуло водою.

— Діду Максиме...

А він від криниці знову понуро почовгав до хліва.

Домка зігнулася над цямринами, сподіваючись там, унизу, побачити хисткий кружечок води, але не побачила. Обернувшись, вона зауважила, що старий уже повертається від хліва, несучи на оберемку грабове .дрюччя. Дійшовши до криниці, незграбно сипнув дрюччя поміж цямрин.

Сопучи, зціпивши зуби, знову подався до хліва — й скоро у .глиб криниці з сухим шерехом полетіло три кукурудзяні снопи.

Зрештою, звів очі — й наче щойно вгледів сусідку Домку, а вгледівши, хоч і не подобрішав обличчям, проте немов додалося тями на знавіснілому виду.

— Що ви надумали? — запитала Домка.

— Засипати надумав.

— Хочете засипати криницю?

— Криницю.

— Але ж люди з криниці беруть воду.

— Беруть воду?.. Яку воду?

— Завжди ж воду брали з криниці.

Дивився на неї, немов на ніч непроглядну, що мороком засліпила очі.

У тому засліпленні пошнуркував старечою ходою на подвір’я, повернувся з розсохлим кадубцем, той кадубець також полетів у земну прірву. Плаксиво заплющуючись, криво закутуючи тремтячі губи, застогнав:

— Яка вода? Хіба в цій криниці тепер є вода? Звідси можна брати воду?

И тільки тепер осяяло жіночу тяму, й тільки тепер Домка збагнула, що то колотить Максимом Ковтягою, чому надумав; забити криницю, щоб не стало її, щоб ніхто більше сюди не прийшов по воду. Ще не доводилось чути, аби хтось отак забивав свою криницю, але ж — пора страшна, то й люди страшні, то й усе страшне.

— Тут її друга могила... А чого могила має стояти розрита, як провалля?.. Треба зрівняти з землею.

— То вже весни почекайте,— мовила.

— І хай до весни стоїть незасипана могила?

— Марієчко, Марієчко...— тільки й прошепотіла Домка" Й побачивши двох своїх глухонімих синів-близнят Павла й Петра, що через город уже котились сюди, до криниці, замахала руками й гнівно залементувала:—Куди? Ану назад! Ану киш, трикляті...

Глухонімі хлопці сторопіло зупинились, а мати подалася назустріч їм, аби загнати до хати, а то зовсім відцурались домашніх порогів, гасають, то ще догасаються.

Одноногий Никандр сидів на стільчику перед ослоном. На широкому ослоні під стіною — всяке його швацьке начиння, бо він завжди або шив, або латав для людей чоботи і всяке інше взуття. На підвіконні цвіло рожевим квітом два калачики у глиняних ринках.

Він і зараз лагодив чиюсь взувачку — білими дерев’яними шпильками підбивав підметок.

— А, це ви, діду Максиме,— звів голову.— Заходьте, чого в порозі стали.

Максим Ковтяга зняв шапку і, пройшовши до столу та сівши на ослоні, поклав шапку обіч себе. Запала гнітюча тиша, яку порушував хазяїн хіба що тим, що молотком забивав шпильки в підметок — уже після того, як шилом проціи-лював там дірку.

— А моєї Хариті нема,— озвався, аби озватись,— подалася до своєї матері, бо нездужає.

— А я от — ходжу по людях. І я нездужаю,— мовив Максим Ковтяга.

— Нездужаєте?

— Душа болить... Хутчій би вже наші прийшли... І чого світ настав такий?.. Уже ніколи не буде так, як було.

Голос йому посікся, старий щось бубонів посірілими губами, зітхав, заплющувався та розплющувався, аж поки голова його звалилась на руки, що лежали на столі. Раз у оаз голова сіпалася, спина здригалася. Чулося глухе, нерозбірливе бурмотіння, це було квапливе та сердите бурмотіння, наче він із кимось пересварювався.

І тоді одноногий дядько Никандр перестав забивати шпильки в підметок, поклав взувачку на ослоні. Що ж, хай хоч трохи спочине старий Ковтяга, бо зморився. Добре, отут у хаті запаморочились мізки, а якби десь у лісі?

Рипнули двері, й до хати ввійшла Харитя, внісши околот обмолоченої житньої соломи, від якої війнуло холодом та духом зерна. Околот із шерехом-зітханням ліг коло печі. Харитя звела голову — й несподівано сахнулась до порога:

— Ой, хто це?

— Таж дід Максим...

— А чого він? — прошепотіла.

— Зовсім заморився, от і задрімав на столі.

Полохливо кліпаючи повіками, завжди ляклива Харитя

шепотіла самими вустами:

— Нещасний дід, ой, нещасний. Наче біда слідом за ним назирці ходить, біда його сліди нюшкує, аж мені страшно.

— Та не плещи казна-що.

— Піду, ой, піду, тяіжко мені з ним в одній хаті. Я ж не ходила й на похорон, ти знаєш... наче на тому похороні самій мені живцем довелося б лягати в могилу, а мене землею засипали б... Сам у печі випалиш, а я знов до матері своєї...

В порозі острашливо глянувши через плече, а чи біда чужа слідком за нею не гайнула, Харитя вив’юнилася з хати.

Максим Ковтяга спав мертвим сном за столом, а одноногий Никандр сидів неподалік перед ослоном, дивився у вікно, й думки чорні снувались у голові, мов попіл над пожарищем. Зрештою, взяв милицю, що лежала напохваті, і, намагаючись не грюкати, повільно встав.

Коли Максим Ковтяга розплющився, в хаті вже сутеніло, Звівши голову, полупав очима й запитав:

— Де це я?

— В мене, діду,— відказав Никандр.— Покимарили трохи? То й добре. А тепер давайте перехопимо щось, аби зовсім із ніг не звалитися.

— Піду я, пора,— заквапився той.

— Куди? Підкріпитися треба, ось і сало,, і хліб, і трохи скаженівки в зеленій пляшці.— І коли по череп’яних кухликах розлив горілку, то мовив: — Мертвим — царство небесне, а живим — царство земне оце. Давайте, діду, за мого Тимоша, десь він там воює... Аби обминуло його, аби вернувся додому.

Ще не випивши, вони скривилися, а випивши — скривилися ще дужче.

— Пече мене отут,— мовив Максим Ковтяга й приклав долоню до грудей.— Немає Марії, а на душі — наче немає мене...