Безголов'я - Гуцало Євген

Кописточка?

— Де? Там, де всі ми будемо... Де й Марія наша... Ниньки й поховали.

Мотря почовгала на лежанку, знову всілась там, прихилившись спиною до стіни.

— Де ж його могила на цвинтарі? Я оце з цвинтаря, не бачив.

— Цвинтар великий, усі могили не догледиш, охо-хо-хо...— Мотря позіхнула й тричі похапливим скупим рухом троє-перстя перехрестила рот.— Кописточка бобилював... Якби ж ото не бобилював... Та й на відшибі від села, які гості ходили до діда, та ще зараз? Ніяких гостей. Коли б раніше хто довідався, то, може б, і помогли, а так... Люди всяке пле-щуть. Одні плещуть, наче своєю смертю відійшов до бата, а другі, що йому помогли. Мовляв, тіло посиніло, плями/на шиї та на грудях. Може, й посиніло, може, й плями.../ бо хтозна, коли помер... може, давно помер, а знайшли його недавно... Якась чужа людина зайшла до діда, навіть не з Глибоких Колодязів, а він і лежить посеред хати... То в крик, у гвалт, подався по сусідах, покликав... Уже далі не потримаєш діда, хутко мусили ховати, ото збили домовину — й гайда... Важко пожив Кописточка, але там уже спочине... Не побивайся, Максиме, за всіма не нагорюєшся, а в нас і свого стільки горя багато, нікому не вділимо, наше, мучитися мусимо самі.

— І Кописточка тепер уже вдома,— злетіло з уст.

— Га? — не зрозуміла.

— Кописточка вже вдома, а ми й досі отут у гостях.

— Знов ти за своє, Максиме.

— Може, й справді якийсь душогуб об’явився у нас? — мовив Ковтяга, дивлячись на сяйво свічечки, що полум’яніла перед ликом божої матері. Але мовчала вона, й дитя боже мовчало на її руках.— Ось Марія наша...

— Звісно, що не сама впала в криницю.

— А тепер ось дід Кописточка.

— Я й не подумала так,— спроквола озвалася Мотря й теж поглянула на осяяних свічечкою божу матір та божого сина, мовби від них сподівалася відповіді.— Може, й діда Кописточку зумисне загублено. А тільки ж за віщо їх загублено?

— Чи я знаю?

Мотря впала в задуму, її велике обличчя ще дужче скор-жавіло, очі скидалися на двох лихих звірят, що виглядають із нірок.

— Може, поліцайська робота?

— їхня?

— Бо ще чия?.. Задушать чи зарубають за пляшку горілки.

И повмовкали обоє, і думки їхні снувалися в головах дощовою мрякою, безрадісною мрякою, ніякісінького просвітку не було в мороці глухому.

Максим Ковтяга якось перекапарів ніч — то на ослоні, то на тапчані, а як вікна зарожевілися від досвітку, то сну як не було.

Саме перед досвітком Ганнуся на печі втихомирилася, дихаючи рівно, не схлипуючи. Ставши ногами на лежанку, заглянув на піч. Скульчившись, дитина поклала під щічку обидві долоньки. Йому потеплішало на душі, а як спробував заглянути бодай у нинішній її день, коли прокинеться,— й душа затерпла від болю та щемливого співчуття.

— Може, поснідаєш? — озвалася Мотря.

Нечутною похмурою тінню вона вже сновигала по хаті, оббираючи від лушпайок картоплю, розпалюючи в печі, наливаючи в горщик та чавунець криничної води,— пораючи всі клопоти, що зранку до вечора чіпляються реп’яхами.

— Поїду...— мовив.

— Куди? — здивувалась.

І лише тоді йому подумалося: а й справді, куди?

— Брала в хліві солому — там щось із конем твоїм... Зліг — і лежить...

Кінь у хліві лежав на припорошеній інеєм мерві, його мишаста здухвина, з якої випирали ребра, дрібно посіпувалась, тремтіла. Смикнув ногами, наче хотів звестись, проте не звівся, скосивши на Максима Ковтягу вогке журливе око. Він занурив пальці в настуджену гриву, сказав:

— Оклигуй, бо зовсім захляв.

І кінь стріпнув мордою, наче зрозумів людську мову, наче згоджувався...

А день звівся — в таких чистих срібних ризах, гаптованих коштовним камінням, іскристих, мерехтливих, що зір вбирали!.. Такі ризи доводилось бачити давно, ще в дитийстві, в церкві, а потім — лише згадувати, бо не стало тих риз, як і дитинства. А ці ризи було виткано та вимережено з інею, що лежав на снігу тонким покривалом, що непорочно білів на гіллі дерев та на стріхах, що тріпотів-мінився у повітрі. Іній у повітрі полонив весь простір, сповнив його одухотвореного сяяння, і через цей прозорий іній у повітрі звідкись пробивалося невидне сонце густим і невидним молочним світлом. І ще начебто сухий шерех стояв довкола, близький та далекий шерех... і навіть не шерех, а причаєна музика, саме сяяння цієї музики.

Максим Ковтяга, вийшовши з хліва, наче заплутався в тих ризах, наче потонув у тому світлі-музиці і якийсь час непорушно стояв на подвір’ї.

З сіней вигулькнула Мотря з сутінковим обличчям — наче ті глевкі сутінки ще з ночі закошлатились на її лиці.

— Поснідав би...

— А-а...— пробудився Максим Ковтяга.— В горло не полізе.

Та й подався з обійстя, хоча сам до пуття не відав, кудк несуть ноги.

Може, навідатися до доччиної хати? Але там пустка, Марія тепер переселилася до оселі сирої та холодної, до тієї оселі не доб’єшся, хіба що думками, та чи зігріє своїми думками дочку, чи вона почує? Якщо йти до неї — лише на цвинтар. Так і не набалакались, то, може, щось вона скаже йому з могили?

И згадалася ніч, і цвинтар нічний, і як зашелестіла суха акація, і як по цвинтарному снігу начеб душа Маріїна безпритульна й неприкаяна шелестіла.

Йшов дорогою — й почувався так само безпритульно та неприкаяно, мовби від нього самого теж лише душа зосталася, якій нема куди йти й нема до кого прийти.

Кількоро стрічних постаралося якомога швидше обминути Максима Ковтягу, наче боялись його горя, наче хотіли втекти від його горя. Там і сям на обійстях майнули людські постаті— й сховалися. Мовби не через Глибокі Колодязі простував, а через пустелю.

— Може, на лобі в мене — слід Каїна?

Хто то сказав? Зупинився, наче хотів побачити того, хто озвався до нього, проте не побачив — і здогадався:

— Це ж я сказав...

Проте зняв шапку з голови, помацав пучками лоб.

— Немає сліду...

Вже звернувши на подвір’я, обнесене високим штахетником, пофарбованим голубою фарбою, вже роздивившись добре навстіж відчинені голубі віконниці на широких вікнах, що дивилися весело,— він здивувався: а чого ж це він сюди завернув? І, завагавшись, уже хотів назад іти, але тут на голубому ганку стала господиня, пов’язана до самих брів вовняною хусткою, завмерла очікувально. Безброві очі її були печальні й світлі, наче опалий черемховий цвіт.

— Данило є? — запитав зрештою, бо мусив озватися.

— Немає Данила,— відповіла Горбокониха, його жінка.— Ще вчора як подався до районної управи, то й досі. Жду не діждуся.

Висока, поставна, Горбокониха трималася рівно, мовби їй кілок було загнано в спину.

— Раз так, то я піду, Варко.

— Може, ви хотіли щось?

— А побалакати хотів... Що ж це воно в селі коїться, га?

— Чи Данило знає? Або відповідає за все?

— Але ж він староста, влада.

— Староста, але хіба з його волі коїться? Ви знаєте, що не з його волі... А що ви хотіли запитати? — Розмовляючи, вона дивилась не на Максима Ковтягу, а десь поза ним, на село, аж раптом оказала: — О, їде, слава богу, то в нього й спитайте.

І пішла відчиняти ворота.

Данило Горбокінь санками в’їхав на подвір’я, спинився біля хліва. Розпрігши гнідого та чалого, завівши до хліва, взяв із санок зелену суконну сумку з білими металевими пряжками та й понуро почовгав до хати. Здавалося, не бачив ні стурбованої жінки, ні похнюпленого біля ганку Максима Ковтягу.

— Даниле Амвросійовичу...— прохально озвався той.

— Га?—"оторопіло спинився Данило Горбокінь.— Ну, добрий день.

Чорніший чорної тучі, неначе в ньому лихий дідько сидів, який ось-ось хоче вирватися на волю, дивився важко, мовби на хресті розпинав.

— Даниле, може, ти знаєш щось... Може, довідався?

У Горбоконя гроза клубочилася в бездонному погляді.

— Кажіть, діду, чого прийшли, бо катма часу мерзнути отут.

— За Марію прийшов спитати.

— За Марію? За яку?

— За дочку свою.

— А-а,— згадав, бо вже ,й забулося.— Ну, справив поминки?

— Поминки справив.

— То й добре. Тепер не по кожному поминки справляють, бо не кожне знає, де його смерть знайде.

Підступила до них ближче Варка з кілком у спині — слухала.

— Може, щось узнав? — благально дивився.— Ти ж повинен знати.

— Ага, ось ти про що! — краєм рота ошкірився Данило Горбокінь, показавши пласкі прокурені зуби.— Хочеш, аби ми слідство провели? Може, чолом ударити панам із гестапо? Добитися до самого гера Кнопфа?

Данило Горбокінь оторопіло дивився на старого Максима Ковтягу, рот його розтягувався в усмішці, аж поки вибухнув реготом. Але хутко урвав регіт, і в очах знову заклубочилася гроза.

— И Кописточки не стало...

— Якого це Кописточки?

— Діда Кописточки.

— Штукар ти, батьку, штукар! Бачиш, діда Кописточки не стало, а ти, німецька владо, розберися. Хіба німецькій вла^і нема з чим розбиратися? Розбираються, то цілі села гррять, хіба не знаєш? А треба, то шибеницями розбираються, або кулю в живіт — і все ясно. З тобою ще не розібралися? |

— Зі мною? А чого зі мною? — запитав Максим Ков-тяга.

А в голові майнуло: може, прочув щось, інакше б не погрожував.

— Та всяке доходило до мене... І не тільки за тебе, а за твою Марію. Еге, і за діда Кописточку.— Данило Горбокінь схилився впритул до старого, сказав сапким шепотом: — Я все знаю! Я все знаю, тільки мовчу. А так усі ви в мене в ку-лаці.

Й повів кулаком на Глибокі Колодязі.

"Таки знає,— похолонув Максим Ковтяга, уже й не радий, що ноги занесли на старостине обійстя.— Признався, що знає".

И Варчині бляклі очі казали, що вона також знає.

— А за Марію таки не чув,— безпорадно повів рукою,— що там сталося. Війна винувата, а хіба війна признається? Йди, батьку, своєю дорогою, та сам стережися, хоча тепер стережися чи не стережися — однаково не вбережешся.

И Данило Горбокінь важкою ходою почвалав до ганку.

И Варка, довга жердина, посунула за чоловіком...

І сам незчувся, як ноги принесли його не кудись, а таки на їхній куток. Уже отямився, що саме тут опинився, коли з-за ліси лозинової викотився великий клубок, далі цей клубок розпався, і з нього визволилося два глухонімі брати, Павло та Петро, обоє сьогодні в’юнкі, розбишакуваті. Близнюки, виваляні в сніг, з пелюстками рум’янцю на щоках, розмахували руками, щось бубоніли німо, округлюючи вуста в гримасах чи витягуючи дудочками, а то навіть сперечалися поміж собою, стусаючи одне одного ліктями. Щось вони розказували, авжеж, сподівалися, що Максим Ковтяга втямить їхню річ так, як вони тямили одне одного, але, сторопівши, той нічогісінько не міг втямити, як, зрештою, й ніколи не тямив братів-близнюків.

— Ех, хлопці, хлопці! І хто у вас відняв мову?

Павло та Петро ще дужче зателесувалися обіч старого.

— Життя страшне, але без мови — хай господь милує.

Здогадувався, що хлопці силкуються розказати щось про

Марію, виповісти таємницю її загибелі, і він із болісною мукою вглядався в жваві дитячі обличчя, в їхні проворні постаті, намагався збагнути рухи метушливих рук,— і все марно.

— Ще поговоримо з вами, хлопці, поговоримо колись.

' А як ступив на Маріїне обійстя, все здавалося, що дочка ось зараз вийде звідкись — чи то з хліва, чи то з-за хати, або з погрібника видряпається з кошем картоплі в руках.

І чомусь боявся глянути за погрібник, за яким сіріли дерев’яні цямрини криниці.

Сінешні двері були на самій лише клямці, відчинилися легко, навіть не скрипнувши.