Серця трьох - Джек Лондон

Вона не відповіла й не намагалась навіть випручувати своєї руки, хоч як боляче врізався в неї перстень Генрі Моргана. Навряд чи вона добре чула його слова, поринувши в низку спогадів про давнє минуле. Не так гучно розповів їй Генрі Морган про свою любов і не словами підбив її під свою волю - то була перша ланка її думок. І чому це люди іспанської крові завжди висловлюють свої почування так екстатично? Генрі був зовсім інакший. Він не сказав ані слова. Він діяв. Зачарований нею, та й сам зачарувавши її, без щонайменшого попередження - адже Генрі був певний, що не здивує й не злякає Леонсію,- він пригорнув її до себе й поцілував. А її уста, як виявилось, були нелякливі й не відповіли йому мовчанкою. І лише по цьому першому поцілункові, не випускаючи дівчину з обіймів, Генрі почав говорити.

Що там придумали на другому кінці веранди її родичі та Френк Морган? - міркувала Леонсія далі, глуха до благань і зітхань Альвареса Тореса.- Френк! Ох!.. Вона навіть зітхнула, не розуміючи, як це її серце, що так самовіддано кохає Генрі, могло полюбити ще й іншого грінго. Хіба ж вона така легкодумна? Хіба для неї однакові всі чоловіки, аби лише то був чоловік? Ні-ні! Вона не вітрогонка й не зрадниця... А проте... Мабуть, це через те, що Генрі й Френк занадто подібні один до одного і її бідолашне, нерозумне жіноче серце не вміє розрізняти їх. І ось тоді, як їй здається, що за Генрі Морганом вона пішла б хоч на край світу, поділяючи з ним і щастя і недолю, в той самий час вона гадає, що за Френком пішла б ще далі. Вона любила Генрі, це врочисто проказувало їй її серце. Та вона ж любила й Френка, і майже вгадувала, що й Френк любить її. Вогонь його губ, що обпалив там, у в’язниці, їй уста, і досі кидав її в жар. Вона по-різному любила їх обох, і це почуття не вкладалося їй у мозок і мало не доводило до ганебного висновку, що вона, останняя й єдина жінка в родині Солано, звичайна собі вітрогонка.

Обручка Генрі боляче врізалася Леонсії в палець, бо Торес у запалі міцно стиснув їй руку, і дівчина отямилася та мимоволі почала прислухатися до його красномовства.

- Ви були чарівне терня в моєму тілі, гострий зубчик у коліщатку остроги, що завдавала найсолодших ран моїм грудям. Я мріяв про вас... і для вас. Ви мали в мене особливе ім’я. І воно завжди було однакове: «Королева моїх думок». І ви таки одружитесь зі мною, моя Леонсіє. Ми забудемо цього божевільного грінго, що, зрештою, вже, помер. Я буду ніжний і ласкавий. Я завжди кохатиму вас. І його примара ніколи не постане поміж нами. Щодо мене, то я ніколи не згадаю про нього. А щодо вас... та я ж любитиму вас так, що й пам’ять про нього не зважиться стати між нами й завдати вам смутку бодай на хвилинку.

Леонсія довго мовчала, і це ще дужче розпалило Торесові надії. Вона відчувала, що не треба квапитися з відповіддю. Якщо Генрі можна ще визволити... хіба Торес не пропонує їй своїх послуг? Вона не має права відштовхнути його, коли від нього, можливо, залежить урятувати життя людині.

- Кажіть-бо! Мені несила далі терпіти! - схвильовано наполягав Торес.

- Мовчіть,- тихо промовила Леонсія.- Як я можу слухати про чиєсь кохання, коли той, кого я кохала, ще живий.

Кохала!.. Вона сама здивувалась, що вжила минулого часу. Вражений був і Торес - це ще дужче роздмухало полум’я його надій. Отже, Леонсія вже майже належить йому. Вона не любить Генрі. Вона кохала його раніш і більше вже не кохає. Бувши ж чутливою й делікатною, не може вона, звичайно, кохати Тореса, поки той, інший, ще живий. Це свідчить про її вразливість. Він пишався своєю власною чутливістю й похваляв себе за те, що вгадав її приховані думки. Ну, й добре... він уже подбає про те, аби юнак, що має вмерти о десятій годині наступного ранку, не врятувавсь і не уникнув страти. Ясна річ, коли він хоче мерщій заполонити Леонсію, треба, щоб Генрі Морган помер якомога скоріше.

- Не говорім більше про це... тепер,- сказав Торес із лицарською шляхетністю, стискуючи їй руку. Тоді підвівся і довгим поглядом прикипів до неї. Леонсія відповіла йому вдячним потиском, а тоді випручила руку й підвелася з крісла.

- Ходім до наших,- мовила вона.- Там обмірковують, як найкраще визволити Генрі Моргана.

Розмова на веранді, коли вони ввійшли туди, враз увірвалася, немов до Тореса поставилися підозріло.

- Ну, надумали ви що-небудь? - запитала Леонсія.

Старий Енріко, рівний, ставний і стрункий, як і будь-котрий з його синів, похитав головою.

- В мене є план, якщо дозволите,- почав був Торес і спинився, побачивши застережливий погляд старшого сина Алесандро.

На алеї, що вела до веранди, з’явилися двоє обшарпаних хлопчиків. На зріст вони мали не більше, як по десять років, а якщо подивитись на їхні злодійкуваті очі та обличчя, то здавалися старшими. Одягнені вони були чудно - один мав на собі сорочку, а другий штани; про них вільно можна було сказати, що вони ділять поміж себе все, аж до останної сорочки. Але що ж то була за сорочка! І які штани! Пошиті на дорослу людину зі старої мішковини, вони були застебнуті на шиї в хлопця й стягнуті вузлуватою мотузкою, щоб не впали з плечей. Руки хлоп'я просунуло в дірки на боках, де колись були кишені. Холоші були підрізані відповідно до коротких дитячих ніг. Рукави сорочки в другого хлопця волочилися по землі.

- Геть! - люто гримнув на них Алесандро.

Але хлоп’я в штанях повільно зняло камінь, що несло на голові, вийняло з-під нього листа й простягло Алесандро. Той нахиливсь, узяв листа і, зиркнувши на адресу, передав його Леонсії, а хлопці тим часом почали канючити грошей. Це видовисько викликало мимовільну усмішку у Френка, і він кинув їм кілька дрібних срібняків. Після цього і сорочка, і штани побігли вниз алеєю.

Лист був від Генрі, і Леонсія зразу прочитала його. Він не скидався на прощальний, оскільки автор його вважав за можливе вмерти хіба внаслідок якогось непередбаченого випадку.