Серця трьох - Джек Лондон

Він навіть не відповів на привітання дівчини, а натомість із оскаженілою гримасою людини латинської раси напосівся на Френка.

- Від убивці годі сподіватися сорому, але він міг би принаймні дотримуватись пристойності.

Френк осміхнувся.

- Знову те саме,- сказав він.- Ще один божевільний у цій божевільній країні. Останній раз, Леонсіє, я бачив цього добродія в Нью-Йорку. Він конче намагався зав’язати ділові стосунки зі мною. А тепер я його зустрічаю тут, і він мене називає непристойним, безсоромним убивцею.

- Вам доведеться просити пробачення, сеньйоре Торесе,- із серцем заявила дівчина.- В домі Солано не дозволяють ображати гостей.

- В домі Солано, я бачу, дозволяють пройдисвітам убивати членів родини,- відказав той.- Немає такої жертви, що була б завелика задля гостинності.

- Опам’ятайтесь, сеньйоре Торесе,- люб’язно порадив Френк.- Прокиньтесь! Я знаю, в чім річ. Ви думаєте, що я Генрі Морган. Я Френк Морган, і ми з вами нещодавно склали умову в Рігановій конторі в Нью-Йорку. Ось моя рука. Стисніть її, і такі перепросини цілком задовольнять мене.

Торес, на хвилину приголомшений своєю помилкою, взяв простягнену до нього руку й перепросив обох: і Френка, і Леонсію.

- Тепер,- засяяла вона, сміючись і плескаючи в долоні, щоб покликати служницю,- я маю примістити містера Моргана і сама вдягтися хоч би в що-небудь. А тоді, містере Торесе, з вашого ласкавого дозволу ми розкажемо вам про Генрі.

По її виході й опісля, коли Френк теж пішов до своєї кімнати слідом за молодою гарненькою метискою, Торес трохи отямився і завважив, що він здивований і лютий, як ніколи. Він-бо сам бачив, що якийсь чужинець, якийсь приблуда, надягнув обручку на палець Леонсії. На хвилину він замислився. Леонсія, що її в мріях своїх він завжди мав за свою наречену, заручується з нью-йоркським грінго, ледве познайомившись із ним. Це було щось неймовірно жахливе.

Торес плеснув у долоні, прикликав карету, що був найняв у Сан-Антоніо, і майнув туди, поки Френк виходив із дому, щоб докладніше розпитати в тутешніх людей про Морганові скарби.

Після сніданку Френк помітив, що вітер дме з берега і що йому легко буде переїхати через лагуну Чірікві до Бичачого й Телячого островів. Френка брала нетерплячка подати Генрі радісну звістку про обручку, яка була вже на пальці в Леонсії, і він рішуче відхилив її пропозицію залишитися на ніч у їхньому гостинному домі й зустрітися з Енріко Солано та його синами. Була в нього й інша причина, щоб скоріше виїхати. Він погано себе почував при Леонсії, і не тому, що вона була йому неприємна. Навпаки, вона чарувала його й так вабила до себе, що він не наважувався залишатись далі під впливом її чарів, бо хотів зберегти чоловічу вірність людині в парусинових штанях, яка тим часом порпалася в піску на Бичачому острові.

Отже, Френк пішов, маючи в кишені листа від Леонсії до Генрі. Остання мить перед розлукою була дуже коротка. Притлумивши зітхання так хутко, що Леонсія засумнівалася, чи й справді вона чула його, Френк похопився вийти. Вона дивилася, як він віддалявся стежкою, поки було видно, а потім глянула на обручку на пальці й відчула якийсь невиразний сум.

Вийшовши до моря, Френк подав знак на «Анджеліку», що стояла на якорі, вислати йому човна. Але, перше ніж човна спустили на воду, до нього примчало шестеро вершників із револьверами при поясі й з рушницями при сідлі. Перед вели два чоловіки, за ними їхали чотири шибайголови-метиси. В одному з ватажків Френк упізнав Тореса. Всі рушниці вони спрямували на Френка, і йому не лишалось нічого іншого, як скоритися наказові незнаного привідці й піднести руки вгору.

- Подумати тільки,- здивовано мовив Френк,- вчора ще, а може, це було й мільйон років тому, я гадав, що бридж по долару очко найдужче збуджує нерви. А тепер, озброєні джентльмени на конях, що лагодитесь увігнати в моє бідне тіло кулі, скажіть мені, в чому річ? Невже ж я завжди мушу покидати ваш берег у супроводі рушниць та пороху? Вам потрібні мої вуха чи самі вуса?

- Нам потрібні ви,- мовив незнаний ватажок із щетинуватими вусами й блискучими чорними очима.

- Та хто ж ви такі?

- Це його вельможність сеньйор Мар’яно Веркара-і-Іхос, начальник поліції Сан-Антоніо,- відповів Торес.

- Здорові були! - засміявся Френк, пригадуючи характеристику, що її дав Генрі.- Ви, певне, думаєте, що я порушив якісь санітарні правила, об’якорившись тут? Але в цих справах ви повинні звертатися до мого шкіпера, капітана Тріфзена, людини цілком поважної. Я лише наймаю шхуну, як звичайнісінький пасажир. Та ви й самі побачите, що капітан Тріфзен чудово знається на всіх морських правилах і звичаях.

- Вас обвинувачують у вбивстві Альфаро Солано,- відказав Торес.- Ви не обдурите мене, Генрі Моргане, своїми балачками, як там на гасієнді, нібито ви хтось інший. Я знаю того іншого. Його звуть Френк Морган, і я, не вагаючись, скажу, що він не душогубець, а джентльмен.

- Казна-що ви верзете! - обурився Френк.- Ви ж бо самі стискали мені руку, сеньйоре Торесе.

- Мене обдурили,- погодився Торес.- Та не надовго. Підете ви добровільно з нами?

- Нібито...- красномовно знизав плечима Френк перед цівками шести рушниць.- Гадаю, ви не забаритеся справити мені приємність і повісите мене ще до світанку.

- Правосуддя не марнує часу тут, у Панамі,- відповів начальник поліції каліченою англійською мовою.- Та все-таки не будемо спішитися. До світанку вас у кожному разі не повісять. А вранці о десятій і вам, і нам буде зручніше. Як ви гадаєте?

- О, безумовно,- сказав Френк.- Можна й об одинадцятій чи о дванадцятій. Мені все одно.

- Ви будете ласкаві поїхати з нами, сеньйоре,- мовив Мар’яно Веркара-і-Іхос, не ховаючи під лагідністю тону залізну рішучість своїх намірів.- Хуане, Ігнасіо,- удався він по-іспанському до своїх супутників,- злізьте! Одберіть йому зброю! Ні, рук можна не зв’язувати. Посадіть його на коня ззаду Грегоріо.

Сидячи в дуже пристойній, отинкованій і побіленій камері з мурами у п’ять футів завтовшки в товаристві шести ув’язнених пеонів, 7 що спали на землі, Френк прислухався до недалекого стукоту молотків, пригадав судовий процес, який щойно