Серця трьох - Джек Лондон

Єдиний, кому ця поява завдала прикрого жалю, був Торес, та цього ніхто не помітив. Натовп погодився з начальником поліції, який, знизавши плечима, заявив, що нема великого значення, кого будуть вішати, аби тільки вішати. Однак тепер уже зняла лемент ціла родина Солано, заявляючи, що Генрі не вбивав Альфаро, а Френк і собі гримнув на юрбу з помосту, поки йому розв’язували руки й ноги:

- Ви судили мене. А його ні. Ви не маєте права вішати людину без суду. Треба спершу судити його.

І коли Френк, зійшовши з помосту, обома руками схопив Генрі за руку, до них з наказу начальника поліції наблизився комісар і з дотриманням усіх формальностей заарештував Генрі Моргана, обвинувативши його в убивстві Альфаро Солано.

- Головне - діяти швидко,- промовив Френк до гуртка Солано, що радилися на веранді своєї гасієнди.

- Авжеж, головне! - обурено скрикнула Леонсія й навіть перестала нервово ходити.- Головне - це врятувати його.- Щоб підсилити свою думку, вона запально помахала пальцем перед Френковим носом, а не задовольнившись із цього, з не меншим запалом помахала ще пальцем перед носом свого батька та братів.

- І то швидко! - додала вона.- Ми мусимо діяти швидко. А то...- її голос урвався на згадку про жахливу небезпеку, яка загрожує Генрі, якщо вони не діятимуть швидко.

- Для начальника поліції всі грінго однакові,- співчутливо кивнув головою Френк, а сам подумав: «Що за вродлива та гарна дівчина! Він, певно, підняв уже весь Сан-Антоніо й не забариться з вироком. Генрі чекатиме на вирок не довше за мене. Треба визволити його сьогодні ж уночі».

- Слухайте,- знову почала Леонсія,- ми, Солано, не можемо допустити до цієї... до цієї страти. Наша честь... наші гордощі... Ми не можемо дозволити цього. Кажіть-бо хто-небудь! Ви, батьку! Вигадайте щось!

Поки Солано радилися, Френк мовчав, думаючи про своє. Леонсіїн запал чарував його, але то було задля іншого, і це не дуже втішало Френка. Перед очима в нього все ще стояла та хвилина на тюремному дворі, коли його звільняли й арештовували Генрі. Він і досі бачив,- і це вражало його в самісіньке серце,- як Леонсія кинулась до Генрі, а той, помацавши Леонсію за руку й переконавшись, що обручка на пальці, пригорнув її до себе й поцілував довгим поцілунком.

«Ну, годі»,- подумав зітхнувши Френк. Принаймні він зробив, що зміг. Хіба ж, коли Генрі відвели, не сказав він Леонсії спокійно й розважно, що Генрі її наречений і що вона, бувши з родини Солано, не могла зробити розумнішого вибору?

Однак ці спогади анітрохи не тішили Френка. Не тішило його й почуття справедливості свого вчинку. Атож, він повівся чесно. Це не викликало в нього сумніву й загартовувало його серце проти дівчини. Та він переконався, що почуття справедливості в цьому випадку - далеко не найкраща розрада.

Але чого ж бо ще можна сподіватися? На нещастя, він запізно приїхав до Центральної Америки, і ця чудова дівчина віддала вже серце тому, хто з’явився перший, людині, не тільки не гіршій за нього, ба навіть, як підказувало йому почуття справедливості, ще кращій. І це почуття спонукало Френка додержувати вірності Генрі Морганові, своєму родичеві, свавільному нащадкові свавільного предка, юнакові у парусинових штанях і в обшарпаному сомбреро, тому, хто цікавиться чужими вухами, їсть самі тільки морські сухарі й черепашачі яйця і ладен перекопати Бичачий і Телячий острови, шукаючи скарбів старого сера Генрі.

Поки Енріко Солано та його сини обговорювали й обмірковували всілякі плани, а Френк прислухався до них одним вухом, з гасієнди вийшла служниця і, шепнувши щось Леонсії, повела її за причілок будинку в другому кінці веранди, де відбулася сцена, що і розважила б Френка, і розсердила, якби він її побачив.

Там Леонсія зустріла Альвареса Тореса, вбраного в розкішний середньовічний іспанський стрій багатого плантатора, які ще носять у Латинській Америці. Знявши сомбреро, він низенько схилився перед нею й посадив у крісельце з індіянського очерету. Леонсія відповіла сумно, але водночас і зацікавлено, бо сподівалася почути якесь слово надії.

- Суд скінчився, Леонсіє,- промовив він тихо й ласкаво, немов говорячи про небіжчика.- Його засуджено до страти. Завтра о десятій годині ранку. Це - прикра подія. Надзвичайно прикра.- Торес знизав плечима.- Ні, я не хочу говорити про нього нічого поганого. Він був пристойна людина. Мав єдину ваду - нестриманість. Він був занадто запальний і завзятий. Це й призвело його до злочину. Якби він був трохи спокійніший, то не вбив би Альфаро...

- Він і так не вбивав мого дядька! - вигукнула Леонсія, підвівши до нього голову й змінившись на виду.

- Це дуже прикро,- журно вів далі Торес, з гречності уникаючи зайвих суперечок.- Суддя, люди, начальник поліції - геть усі, на превеликий жаль, певні, що він винний. Я страшенно шкодую. Але я приїхав побачитися з вами не для цього. Я пропоную вам свої послуги. Моє життя, моя честь... передаю їх до ваших послуг. Наказуйте. Я ваш раб.

Торес раптом ухопив Леонсіїну руку і, галантно схилившись перед нею на одне коліно, вже лагодився залляти її новими струменями своєї проречистості, аж тут в око йому впала обручка з діамантом на пальці в дівчини. Він насупив брови, але відразу опустив голову і підвів її лише тоді, як обличчя прибрало звичайного виразу.

- Я знав вас іще маленькою, Леонсіє,- почав він знову,- отакісінькою маленькою чарівною дівчинкою й завжди любив вас. Ні, ви слухайте, я дуже прошу. А коли ви, скінчивши за кордоном освіту, повернулися з пансіону вже дорослою шляхетною панною, ваша врода запалила мене. Але я терпів. Я уникав освідчуватись. А втім, ви й так повинні були здогадуватись. Та, певно, й здогадувались. Я завжди палав до вас пристрастю. Мене пекло полум'я вашої вроди, полум’я всього вашого єства, ще прекраснішого за вашу вроду.

Спинити Тореса було неможливо. Леонсія добре це знала й терпляче слухала, позираючи на його нахилену голову та знічев’я запитуючи себе, де це йому так невдало підстрижено чуба - в Нью-Йорку чи в Сан-Антоніо.

- Чи відомо вам, чим ви були