Генуезька вежа - Ткач Дмитро
Він розбудить тата лише тоді, коли гітлерівці знову підуть у наступ, і вони вдвох знову відбиватимуть їхню атаку.
Раптом Андрійком аж кинуло: чим же відбивати атаку? Він же так і не приніс сюди патрони. Вони там, у вежі.
Хутко пішов траншеєю до тата.
— У нас нічим перезарядити диска. Я тоді все вистріляв.,, Ти побудь, а я збігаю.
— Все забери, що там є.
Для боєприпасів у вежі була видовбана яма. Андрійко скочив у неї, помацав руками й похолонув увесь: руки наткнулися лише на одну коробку, та коли підняв її, то й вона здалася йому надто легкою.
"Невже не повна?.. І невже тільки одна й лишилася?.."
Черкнув сірничок. Вогник вихопив з темряви чорні, голі стінки ями і голе, порожнє дно. Перш ніж нести коробку, він відкрив її і полічив патрони. їх було тільки сорок.
Тоді кинувся до інших коробок, що стояли під стіною. Може, в них щось лишилося?.. Відкривав їх одну за одною, переконувався, що вони таки справді порожні, і відкидав із злістю геть.
Так, більше немає жодного патрона.
Це злякало його дужче, ніж обмаль сухарів і води. На тих сухарях, що є, і на воді, яка лишилася, ще якийсь час можна триматись, але що робити без патронів?..
Андрійко приніс напівпорожню коробку до тата:
— Оце все, що є...— сумно і безнадійно повідомив він.
— Заряди свої диски повністю,— звелів Левко Пилипович.— І коли що, живий у руки не давайся. У тебе є ще дві гранати.
І знову голос його був хоч і кволий, але твердий і якийсь трохи чужий, надто офіційний.
* * *
Настала ще одна ніч. Літня, коротка ніч, але сповнена неспокою і тривожного чекання. Темніло небо у високості з далекими байдужими зорями, десь осторонь у сухій траві перегукувалися скрипалики-цвіркуни, шелестіли невидимі звірята, мабуть ховрашки, кілька разів просвистіли крильми над головою якісь нічні птахи.
А ще пізніше в небі загули мотори літаків. Самих літаків не було видно, але густа зірчата темрява тремтіла й стогнала, і здавалося, що коливалось розгойдане тим гулом повітря.
Андрійко слухав, силкувався вгадати: свої чи ворожі? Ні, то — чужі. Наші гудуть рівно, басовито, а ці — люто, з присвистом.
За кілька хвилин земля загула й застогнала вибухами. То бомби шматували Севастополь. Вночі особливо виразно чути, як гахкають бомби і стріляють зенітки, видно, як палахкотить небо, підпалене пожежами.
Знову те ж саме — вибухи і заграви...
Пригадалося, як літаки били по вежі. Але це — не те. Тут бомби падали на мертвий камінь, рвали його, вгризалися в нього, кололи його на скалки, нівечили, але це все-таки мертвий камінь. А в Севастополі стільки людей! І якщо гітлерівці б'ють по ньому, значить, він живе, живе і бореться!
Тепер у них у вежі немає радіо, вони з татом навіть не можуть послухати зведень Радінформбюро, але й так ясно з усього, що Севастополь не здався...
А чи заснув тато? Добре було б, коли б заснув.
Хлопець тихенько, навшпиньках пішов траншеєю до батькової вогневої точки, намагаючись зайвий раз не зашурхотіти камінчиком. Але, не дійшовши десь кроків за п'ять, почув голос:
— Що тобі, Андрійку?
Цей голос захопив хлопця зненацька.
— Я нічого... Чуєш, бомблять Севастополь?
— Чую. Чому ти залишив кулемета?
— Так... на хвилинку.
— І на хвилинку не залишай! — це був знову твердий, вольовий голос.
І Андрійко навіть зрадів йому: "Виживе тато, виживе!.." Уже зібрався іти, як раптом почув:
— Андрійку, іди сюди.
Він повернувся, став у нерішучості:
— Що, тату?
— Сядь посидь біля мене.
Андрійко притулився до гарячого батькового плеча. Чув, як гулко й нерівно б'ється у нього серце, густа борода лоскотала йому лоб і щоку. Згадав, що раніше тато ніколи не носив бороди. Він завжди ретельно голився, і щоки у нього були чисті, аж ніжні. Був завжди лагідний з людьми і ніколи не гримав на учнів, які могли навіть людину з залізними нервами вивести з рівноваги. Хоч він викладав фізику та математику, але знав безліч віршів і міг читати напам'ять цілі сторінки з прози Тол-стого, Коцюбинського чи Франка. Друзі казали Андрійкові: "У твого тата феноменальна пам'ять". Вільними вечорами він грав на піаніно, а мама співала так красиво, що збиралися сусіди, щоб послухати. Тоді в хаті ніби наставало свято.
А тепер ось вони з татом самотні сидять на горі, відірвані, одрізані від людей, і немає кому допомогти пораненому. А там, унизу, в селищі та в їхній хаті, де колись були мир і тиша, де лунав безтурботний сміх, де пливли чарівні звуки піаніно, безчинствують вороги. Як же це так?.. Як це так?
Левко Пилипович притулив сина до себе, поклав долоню на його теплу голову, і невидимі в темряві сльози котилися по його щоках. Мабуть, і він багато передумав за ці хвилини...
Зітхнув глибоко й важко, озвався:
— Що я хотів тобі сказати, Андрійку?..
Хлопець відхилився од батькового плеча, вражений глибиною і зворушливістю його голосу. Пройнятий трепетом, весь натягнутий, як струна, чекав дальших слів.
Але раптом тато знову зайшовся довгим, тяжким кашлем. Щось клекотіло у нього в грудях, виривалося назовні, він крутив головою з боку на бік, не маючи змоги боротися з болем, що катував і знесилював його тіло.
Андрійко ще збігав у вежу, приніс води. Левко Пилипович покірно випив, затих на хвилинку і знову тяжко застогнав від кашлю, що розтинав йому груди.
Коли, нарешті, кашель одхлинув, заговорив тихо:
— Нас не двоє з родини осталось, а троє... Ще десь є твоя мама... її розлучила з нами війна, Андрійку, ти знаєш... Але я вірю, що вона є. Ти, коли зустрінешся з нею, то розкажи. Звісно, їй тяжко буде про все це слухати, але ти розкажи...
Він ще раз обняв сина, притулив до себе і довго не відпускав. Потім поцілував у розкудлану голову:
— Ну, а тепер іди... Чатуй... А я відпочину трохи, полежу... Важко мені...
— Ти засни, тату. Не бійся, я добре дивитимусь.
* * *
Тепер Андрійко, пильно оглядаючи місцевість довкола, думав про маму. Вона завідувала місцевою лікарнею, вела якусь наукову роботу, Андрійко не знав, яку саме, але розумів, що дуже важливу, бо її статті друкувалися навіть у медичних журналах та газетах. За кілька днів до війни її викликали до Львова на конференцію... Так і не вдалося вже з нею зустрітись...
"А чого це тато згадав про маму? Та ще так. Каже: "Якщо зустрінешся з нею". А сам він?.. Може, знову марить? Такий гарячий увесь... Але що ж я можу зробити? Що я можу?" — губи в Андрійка затремтіли, він міг би й заплакати, бо його ніхто не бачив, але закусив губи, зітхнув важко невиплаканими грудьми і знову став стежити за місцевістю.
Хоч з моря часом докочувалася прохолода, ніч була парка. Нагріта за день земля дихала теплом, і воно текло над нею, горнулося до неї невидимими хвилями.
"Шкода, що німці захопили своїх поранених та убитих,— подумав Андрійко,— можна було б позабирати в них патрони й автомати... А то що ж, тим, що є, багато не настріляєш. Але я буду так, як тато навчав; підпущу ближче, а тоді вже. Заснув він чи ні? От коли б заснув!"
Андрійко знову навшпиньках пішов траншеєю. Трохи не дійшовши, зупинився. Тато лежав боком, головою на подушці. Лежав зручно, мабуть, спав і не почув Андрійкових кроків.
"Хай поспить,— радісно подумав хлопчик,— як добре, що він заснув".
І все ж коротка ніч здавалася дуже довгою. Андрійко страшенним зусиллям волі боровся зі сном, поки нарешті не помітив, що небо ледь-ледь посвітлішало. Тоді йому стало легше. За ніч вороги не з'явились. Тепер уже не з'являться. Вони вже добре провчені і знають, як їх тут зустрічають по видному.
Хлопець почав стежити за тим, як приходить світанок. Бліднуть зорі... Десь ледве помітно рожевіє небо... Прокидаються і подають перші, ще сонні голоси ранні пташки... Все, все він чув і бачив надзвичайно виразно, чітко, яскраво, ніби все навколо просвічувалось і розкривалося перед Андріиковими очима, і його душа, як, може, ніколи досі, була вражена величчю й красою Всесвіту, незвичайністю і простотою тих змін, які відбуваються у природі...
"Тато ще спить. І нехай спить,— радів Андрійко.— Зараз я приготую йому сніданок. Один раз на день їсти — це для нього мало. Я годуватиму його і вранці і ввечері. А мені досить і одного разу..."
Він пішов до вежі, хутко закип'ятив воду і вкинув у неї останню грудочку цукру. Хай тато вип'є солоденького окропу з сухариком, це його підтримає.
Коли повернувся назад з казанком, тато ще спав.
Тоді тихо озвався:
— Прокидайся вже, тату, поснідаємо трохи. А тоді знову можна буде відпочити.
Левко Пилипович не поворухнувся.
— Тату, чуєш? — в голосі Андрійка забриніла затаєна тривога.
Знову ніякої відповіді не одержав.
Тоді кинувся до батька притьмом, упав перед ним на коліна і смикнув за плече, намагаючись заглянути в обличчя очима, що вже округлювались і наливалися жахом.
І раптом він нестямно щось скрикнув...
Левко Пилипович лежав мертвий.
17
Він довго копав яму, все ще не вірячи, що копає її для тата. Руки були мов чужі, не слухались його, не тримали заступа. Ноги тремтіли й підгиналися.
Іноді сідав біля ще неглибокої ями і затуманеним зором втуплювався кудись у далечінь. Щось думав, але що саме, не розумів, бо думки були, як клубки хмар — не чіткі, до кінця не оформлені й заплутані. Часом зусиллям волі намагався схопити якусь думку, зосередитися на ній, довести її до кінця, але вона несподівано виривалася, розповзалась, а замість неї уже туманом клубочилась інша, теж невиразна й нестійка.
Та коли він отак сидів, тіло його встигало трохи відпочити. Тоді знову брав заступ, дробив міцний, непіддатливий камінь, довбав віками злежану землю.
Кілька разів відкладав роботу, підходив до тата, відгортав ріжок білої простині, якою прикрив мертве тіло, і довго дивився йому в обличчя. Воно було воскове й холодне.
— Тату... Татусю...— пошепки кликав Андрійко, ніби боявся несподівано злякати його.— Це ж я, твій Андрійко... Почуй мене, обізвись до мене, бо мені страшно... Як же я тепер буду без тебе?.. Навіщо ти вмер?..
Він дослухався до власного голосу, схиливши розкудлану голівку на тоненькій, як стебельце, шиї, і з надією вглядавсь у мертве татове обличчя:
— А може, ти чуєш мене, тільки не можеш відповісти?..
