Генуезька вежа - Ткач Дмитро
Нас викликають...
Хлопець глянув на нього здивовано й злякано. Навушників ні в тата, ні в нього на голові не було, мертва апаратура лежала ще розкидана, і сам він ніяких звуків не чув.
— Хто викликає, тату?.. Що ти чуєш?..
— А хіба ти не чуєш?..— цілком логічно й виразно спитав Левко Пилипович.— Ось ти слухай... слухай...
Андрійко затремтів усім тілом. Хоч батько говорив начебто цілком свідомо, не плутався і не збивався в словах, але вони аж ніяк не відповідали тому, що було насправді. Як же тато міг щось чути, якщо радіостанція не працює, а сам він дивиться кудись у простір невідривним, некліпаючим поглядом?
— Що з тобою, тату?.. Отямся!..— майже закричав хлопчик у відчаї.
Він спробував приторкнутися рукою до татового плеча, але той несподівано грубим і сильним рухом відштовхнув його:
— Ти ж заважаєш!.. І оті заважають, що он там...
— Татусю!.. Тату!..— тепер уже закричав Андрійко на повний голос, почуваючи, що його охоплює невимовний жах.— Там ніде нікого немає!.. Це я біля тебе, Андрійко!.. Та глянь же, це — я!..
Слова на устах Левка Пилиповича перетворилися на невиразне бурмотіння, з якого Андрійко все-таки зміг зрозуміти: тато дуже добре знає, хто біля нього, і що треба слухати радіо — воно скаже, як і що робити...
Плачучи та долаючи опір батька, Андрійко підхопив його під руки й потяг у вежу, в прохолодну тінь. Обережно поклав на суху траву, яку весь час наношували, щоб прикрити камінну підлогу, а під голову підклав подушку, набиту тією ж травою. Потім він намочив водою ганчірку, витер батькові розхристані груди навколо перев'язки, витер, обличчя і шию, знову намочив ганчірочку і поклав татові на лоба.
Левко Пилипович принишк і, здається, заснув. Дихати він став рівніше й спокійніше. Тут, усередині вежі, було не так жарко, як надворі, стіни повнилися одвічною вологою, яка бувай там, куди ніколи не проникає сонячне проміння.
Андрійко сидів над батьком, невідривно дивився йому в обличчя і тихо схлипував. Хлопчик ще не усвідомив того, що може статися далі, але гнітюча туга облягала його серце, і думав він не про себе, а про тата — як порятувати його, чим допомогти і чим зарадити?
Минула, може, година, може, дві, а тато все ще спав, рівно дихаючи.
"Гаряченьким погодувати його треба, як прокинеться,— подумав Андрійко.— Він же зовсім кволий став та ще й це поранення".
Тихо, щоб не розбудити батька, хлопець переповз у протилежний куток вежі, де зберігалися продукти, і... жахнувся. Розірваний мішечок з сухарями лежав осторонь порожній, і лише кілька сухарів валялося в пилюці, в сухій траві, серед камінців. Зовсім окремо валялась зігнута консервна банка, і коли він заглянув до неї, то переконався, що консервів у ній лишилося не більше як півложки.
Він зібрав сухарі, обережно й ретельно обдув та обтер кожен зокрема і загорнув їх у шматинку, що трапилась під руку.
"Татові не скажу,— вирішив сам собі,— хай не знає, що сталося. Хай навіть не догадується, що зникла половина і так убогого харчу. А там видно буде... Якось протягнемо..."
Великим гострим рибальським ножем він виколупав рештки консервів і вкинув у казанок. Налив туди води і недалеко від входу до вежі (щоб увесь час було видно тата) повісив казанок на вогонь.
Вариво швидко закипіло. Вже можна було б і їсти, але тато все ще спав. Та й не диво, йому ж останнім часом взагалі майже не доводилося спати, знесилів зовсім.
Нарешті Левко Пилипович глибоко зітхнув, розплющив очі. Побачив над собою сіре склепіння вежі й почув тухе шарудіння. Щось неясне й невиразне ворухнулося в його пам'яті. Ніяк не міг згадати, чому він тут лежить, що робив востаннє, що говорив... Відкинув здорову руку вбік, під пальцями зашелестіла суха трава. Спробував повернути голову, але його раптом пронизав гострий біль, і він у напівстогоні запитав:
— Андрійку, ти де?
— Я ось, тату,— одразу ж з'явився біля нього хлопчик,— Вже суп готовий. Давай поїмо?
— Там усе тихо?
— Весь час стежу. Спокійно.
— Що зі мною було? Я не все пригадую.
— Нічого не було,— знизав плечима Андрійко, бо йому й самому хотілося вірити, що це саме так.— Ти заснув...
— А радіостанції я ж не полагодив. Як же я міг заснути?
— Ще полагодиш. Поки що видно... А ні, то завтра.
— Авжеж,— згодився Левко Пилипович.
Андрійко, щасливий, що тато знову став такий, як завжди, швидко налив у глибоку емальовану мисочку гарячого варива.
— Поїж, тату, гарненько.
Вони разом сьорбали гарячий суп. Андрійко вдавав, що теж гризе сухарик, але всією силою волі утримувався від цього, бо знав, що цей сухарик буде йому ще потрібний. Може, доведеться ділити його начетверо, надесятеро, щоб зберегти надовше.
— Тепер іди подивися, що там...— звелів Левко Пилипович,— а я ще попораюсь біля рації.
16
Андрійко пішов на спостережний пункт. Він постояв трохи там, де поранено тата. Ось тут тато лежав... Он звідти лізли фашисти. Те місце, де вони горіли, чорніє великою голою латкою...
Чомусь згадалося, як кілька років тому дітлахи, пустуючи, запалили розлиту на воді мазуту. Вогнем охопило майже пів-бухти. Це було красиво й страшно. Вогонь на воді! Його нічим було погасити. Він розливавсь, повз червоними гадючками, котився разом із хвилями до берега. Ось-ось мали спалахнути баркаси та шлюпки. Але знайшлися сміливці, сіли в ті шлюпки й рушили назустріч вогню, одгорнули його від берега, від причалу. Серед них був і Мікос... Він врятував од вогню багато рибальських суден. А сам згорів на вогні...
Андрійко глянув туди, де стояли чорні хрести, де палали вогнища, де фашисти чинили страшну розправу. Тепер там було зовсім порожньо, навіть пустельно. Знову селище наче вимерло.
Але то тільки так здається. Щось там робиться... Насторожено причаїлися люди по хатах. Не сплять вороги. Після останнього бою вони, звісно ж, вигадають щось нове. Просто-таки неймовірно, щоб фашисти залишили вежу в спокої!
Хлопець пішов траншеєю, придивляючись до кожного каменя і до кожного кущика. Йти було важко. Хоч і поїв трохи, але цього не набагато вистачило. Кволий і немічний, він дуже повільно переставляв ноги й тримався за стіни траншеї руками.
Ось звідки він косив гітлерівців з кулемета. Йому й досі дивно: як він зумів зупинити їх і змусив тікати? І чому сам лишився живий? Адже кулі сипалися, як град...
Обійшовши всі траншеї та уважно обдивившись довкола, Андрійко повернувся на татів спостережний пункт. Він знав, що тато, як закінчить лагодити радіостанцію, неодміно зажадає повернутися сюди, тому вирішив намостити йому місце, щоб зручно було лежати. Сходив нарвав свіжої трави та гарненько втоптав її, наламав гіллячок і зробив густий затінок. Потім оглянув татів кулемет, пересвідчився, що він порожній, і вставив новий, останній диск.
Раптом спохватився: "А що ж у мене там лишилося?"
Хутко пішов до своєї вогневої точки. Тут валялося багато вистріляних гільз, а в диску — лише кілька патронів.
"Повинні ще бути",— подумав він і вернувся до вежі.
Тато знову лежав нерухомий на спині. Безсилі руки його були широко розкинуті. На лобі, на шиї і на розхристаних грудях блищали великі, прозорі краплини поту.
— Тобі погано, тату? — підсів до нього Андрійко.
— Синку,— тихо обізвався Левко Пилипович,— радіостанція працювати не буде...
Андрійко навіть не знайшов, що відповісти на це. Сидів приголомшений, пригнічений, заціпенілий.
Довго мовчав і Левко Пилипович. Далі пояснив:
— Не можу відремонтувати. Не вистачає запасних деталей... Я ось думаю й думаю...
Він раптом закашлявся тяжко й схопився рукою за груди. Це, власне, був і не кашель, а стогін, що тіпав його тілом. На посинілих губах з'явилася кров.
Андрійко кинувся до бідона з водою, налив у кухоль і підніс батькові до рота.
— Випий, тату, випий швиденько.
Не дожидаючись, поки той візьме кухоль, він сам линув йому води в рот і витер губи.
Кашель катував старого пораненого чоловіка ще довго. Нарешті тато заспокоївся і знову повторив:
— Я думаю... Як би тобі втекти...
Андрійко добре знав, що втекти звідси неможливо. Там, унизу, чатують німці (о, вони раді були б схопити когось із оборонців вежі!), а з моря — височенні обриви. Але Андрійко сказав батькові зовсім не про це:
— Мені з тобою не страшно, тату.
Левко Пилипович поводив туди й сюди притуманеними очима, змахнув з чола холодний піт і тихо промовив блідими, зламаними в куточках губами:
— Я не знаю, скільки мені ще жити... Та й який я тобі тепер помічник?..
— Ти видужаєш, ось побачиш.
— Авжеж, авжеж...
* * *
Надходив вечір. З моря війнуло благодатною прохолодою. За багряніли, розквітли червоними трояндами хмари на заході Вони з'являлися тільки вранці й перед вечором на небесно-земному прузі, наче тільки для того, щоб подратуватися. А весь день і всю ніч небо було геть чисте зовсім, ніби виметене дбайливою і недоброю господинею.
Вдень, як і досі, нестерпно палило сонце і нагрівало землю так, що на неї не можна було стати босою ногою. А вночі жили своїм таємним життям, загадково переморгувались далекі, до всього байдужі зорі.
Трохи пізніше над зубчатими обрисами гір, вкритих чорним і кам'яно-мертвим лісом, виткнувся язичок місяця, але він швидко заховався, наскрізь прозорий, млявий і безсилий.
Треба було знову переходити на бойові пости. Нічна прохолода полегшила біль, і Левко Пилипович, спираючись на Андрійкове плече, дійшов до своєї траншеї. Тут він зручно вмостився і попросив Андрійка:
— Тільки не давай мені спати... Щоб не заснув я...
— Гаразд,— сказав Андрійко, хоч сам подумав, що було б дуже добре, коли б тато справді заснув, бо кажуть, ніби сон — то найкращі ліки. А завтра вранці вони знову зварять суп... З чого суп?.. Ні з чого ж зовсім! Ну, можна просто попити окропу, погризти сухаря, і татові стане краще.
Сам Андрійко голоду вже не відчував. Тільки розумів, що йому треба було б поїсти. І навіть не поїсти, а добре наїстися, щоб у тіло влилася сила, щоб не тремтіли руки та ноги, щоб він став таким дужим, як був колись...
Тільки в хвилини гострого нервового напруження він почував себе дужим, здатним зробити що завгодно, а в інший час його хилило на сон. Йому й зараз дуже хотілося спати, але він собі сказав, що не засне, що змусить себе триматися хоч би там що, дасть відпочити таткові, а сам усю ніч якнайпильніше стежитиме за всією територією.
