Генуезька вежа - Ткач Дмитро
Щось відбувається. Але що саме?
Левка Пилиповича зараз над усе непокоїла доля Мікоса та його сина. Десь глибоко в свідомості знову закрадались негарні думки. Може, Мікос заздалегідь домовився з фашистами, що він виманить оборонців вежі на скелю, на видне місце? Може, і ворожі катери не випадково з'явилися з-за мису саме в ту мить, як Левко Пилипович з Грицьком тягли вантаж? Та, зрештою, може, Мікос і не харчі причепив до троса, а просто щось важке, аби тільки довше затримати оборонців вежі під вогнем ворожих кулеметів? І цілком можливо, що зараз Мікос Фасулаті спокійнісінько сидить собі вдома, одержавши від ворогів добру винагороду...
Та Левко Пилипович відганяв цю підозру. Бо могло ж бути й інакше. Поки він оце так погано думає про Мікоса, фашисти десь у своїх катівнях мордують і його, і Костаса. Може, вже й до смерті замордували і обох їх немає серед живих...
Чого тільки не передумав старий учитель, не знаючи й не відаючи, що ж робиться насправді.
Прийшов Андрійко. Вигляд у нього був куди кращий, ніж зранку. Блідою прозорою рожевістю взялися щічки, і живими, ясними вогниками блищали очі. Хлопець похвалився:
— От наївся! — і погладив себе рукою по животі.
— Ну й гаразд,— сказав, радо усміхаючись, батько. Коли він усміхнувся, шкіра на його запалих щоках розтяглася, зарясніла чорними старечими зморшками, а вилиці ще виразніше випнулися.— Лягай ще полеж,— порадив він синові.— Не бігай зря, не витрачай сил, бо вночі знову спати не доведеться. Будемо он туди траншею копати.
— То я й зараз можу. Я відпочив і наївся.
— Краще сходи принеси мені "Вахтовий журнал".
Андрійко не забарився, хутко приніс товстий зошит у коричневому коленкорі й подався на скелю. Тут він не одразу забрався на свій "марсовий місток", як назвали з самого початку цей спостережний пункт, а ще обійшов усю свою ділянку, обережно заглянув униз, туди, де горнулося до скелі вічно живе море, і вже тоді влаштувався на постійному місці та став стежити за морем.
Свої останні дні доживав липень. Останні шторми ще не розгулялися, вони майже завжди починаються у вересні. А поки що море по-літньому спокійне, лагідне. І в такий час спокою сюди особливо долинає безугавний гуркіт боїв з-під Севастополя. Вночі видно ще й криваву, бурхливу заграву пожеж над містом. З повідомлень радіо, яке незмінно вмикали тричі на добу, Андрійко знає, що вогняне кільце оборони дедалі звужується, та все ж не вірив, щоб фашисти могли топтати вулиці Севастополя.
А Левко Пилипович тим часом схилився над "Вахтовим журналом", який вів з такою ж ретельністю, точністю і лаконічністю, як це робиться на кораблі. З записів можна було дізнатися про всі деталі життя цього маленького "сімейного" гарнізону від найпершої хвилини, як він ступив на скелю, про всі події, що сталися за цей час.
Тепер він записував, як загинув Грицько, як уночі копали вони з Андрійком траншеї, скільки з'їдено харчів і випито, води і скільки чого ще лишилося.
Потім думав про те, що перед роботою треба буде дати Андрійкові ще поїсти.
Сам він особливого голоду вже не відчував. Спершу недоїдання доводило його навіть до легких памороків, віддавалося гострим пекучим болем у животі, але згодом тіло зсохлося, живіт запав, і йому вже не треба було стільки їсти, як їв раніше.
Правда, з кожним днем його все більше долала кволість, від найменшого фізичного зусилля йому перехоплювало подих, весь він вкривався гарячим потом, тремтіли руки й ноги, але після відпочинку сила знову поверталася, і він міг працювати.
"Викопаємо ще оту траншею і вже більше нічого робити не будемо,— подумав Левко Пилипович.— Треба зберігати силу. Зберігати до останнього..."
* * *
Вечір видався схожий на вчорашній.
Знову серед золотого розсипу зірок по небу блукали мінливі хмари. Поза тими хмарами тихо крався щербатий місяць. І знову Левко Пилипович та Андрійко копали. Працювали поволі, з перепочинками, певні, що до ранку роботу закінчать.
А десь за північ їх зупинив ледве вловимий стукіт молотка. Та хтозна, що воно й чулося: чи молоток стукає, чи сокира дзвенить об дерево, чи гупає дерев'яна "баба"... Але звуки долинали знизу від селища.
Обоє, затамувавши подих, вслухалися.
— Це, здається, на площі,— висловив припущення Андрійко, більше звіряючись на свої вуха, ніж на очі.
— Схоже, що справді на площі,— погодився батько.— Але що вони там будують? І чому опівночі?
— А може, це на причалі, біля човнів? — все ще намагався догадатися хлопець.
— І знову ж, чому глупої ночі?
— Мабуть, на ранок у море готуються.
Ще зо дві години били по нервах тривожною цікавістю ті незрозумілі звуки. Потім усе затихло...
А на світанку зненацька бовкнув церковний дзвін.
Не тільки малий Андрійко, а навіть літній Левко Пилипович уже й не пригадує, коли останній раз чув його мідний голос. Хоч, закривши церкву, дзвонів і не познімали, але ніхто ними й не користувався, бо не було на те ніякої потреби. Про них просто забули. На дзвіниці розкішно жили собі голуби та калгани.
А ось тепер, цієї ранньої пори, коли ще тільки ледь-ледь почали розповзатися сутінки, коли люди ще сплять, раптом обізвався і загув дзвін, і його давно забутий мідний, нерівний тремтячий звук поплив над селищем і над бухтою, покотився, завмираючи, далеко в гори.
За першим ударом почувся другий, третій... і вже важкий голос дзвона, набираючи сили, злився в один тривожний сполох, який розбудив тишу, розбудив жителів селища, розірзав, розпанахав і заполонив собою весь простір довкола.
Дзвін калатав хвилин з десять, без угаву, мов на пожежу.
А коли, нарешті, замовк і останній тремтячий відгомін його розтанув у повітрі, сюди, на гору, долинули звуки невиразного людського гамору...
Швидко, по-південному, світало. На сході зашарілося небо. І тепер досить добре стало видно, як з котеджиків і хат гітлерівці виганяли людей. Вони тяглися до площі кривулястими потічками. А на самій площі, ближче до центру, майже навпроти церковці, стояли вкопані в землю три високі хрести. Чорніли, мов примари, і лякали уже самою своєю появою на цьому порожньому просторі, під вранішнім небом, яке все світлішало від невидимого сонця, що підіймалося десь далеко за горою над морем.
— Що це, тату?.. Навіщо ті хрести? — допитувався Андрійко, дивлячись на них широко розкритими, стривоженими очима.
— Не знаю, синку, не знаю...— відповідав батько, хоч він уже здогадувався, що зараз має статися щось жахливе.
Отой зловісний дзвін, підняті з постелі й вигнані з хат люди, чорні хрести — все це було лише підготовкою до якоїсь трагедії.
Син і батько дивилися вниз невідривно, охоплені невимовною тривогою. Вони не могли чути, про що говорили між собою оті люди — жителі селища, яких зігнали на площу, не могли бачити всього, що діється біля комендатури (там теж щось відбувалося: бігали туди й сюди гітлерівці та поліцаї, під'їжджали автомашини), але загальну картину з гори було видно добре.
"Невже фашисти відважаться на таке?..— з мукою в серці думав Левко Пилипович.— Триває війна, жорстока, може, ще небувала в світі, люди тисячами убивають одне одного, руйнують міста і села, навічно зникають у глибинах морів кораблі, вибухають у небі й розбиваються літаки, та все ж — це війна, якою б жорстокою вона не була. Але те, що готуються зробити гітлерівці, це не війна. Це — дикунство, варварство, мракобісся, наруга над беззахисними, беззбройними людьми!.."
"Але чому саме три хрести?...— пекла думка.— Один, напевне, для Мікоса Фасулаті, другий — для Костаса, а третій? Третій Грицькові призначений? Невже він у їхніх руках?.."
Левко Пилипович був блідий з лиця, наче аж просвічувався. Його посинілі губи нервово смикались, пальці рук ворушились, і, хоч сонце підбилося вже височенько, йому було холодно, мов у льоху.
Він поглядав на Андрійка і вагався: чи не відіслати його у вежу, щоб не дивився на те, що буде далі? Але й не міг цього зробити, бо знав: Андрійко не піде.
Та чи витримає його дитяче серце? І чи треба, щоб його очі бачили оце все? Що буде з ним після того, як він побачить?
Думки набігали одна на одну, як хвилі під час шторму, зливалися докупи, хаотично переплутувались, палили мозок, а вчитель не міг їм дати ладу і тільки чекав, чекав дальших подій.
Ще втішав себе надією, що, може, нічого й не станеться, все закінчиться оцією інсценівкою, в останню мить фашисти передумають, схаменуться, може, навіть злякаються отого натовпу, який темною стіною стоїть осторонь. Адже люди хоч і беззбройні, але можуть стати страшною силою, якщо в єдиному пориві підіймуться на помсту... А може, воно так і буде? Так і буде... Не можна припустити, щоб на очах у такої кількості людей чинилася дика розправа!..
Тим часом із-за будинку комендатури виїхали грузовики. їх було кілька, і коли вони зупинилися, то з кожного посипались автоматники. Вони плечем до плеча стали між хрестами та натовпом і спрямували дула автоматів на людей.
Потім з комендатури почали виводити приречених на страту. Левко Пилипович і Андрійко прикипіли до них очима: хто ж вони?.. Хто?..
Важко було впізнати їх. Обшарпані, закривавлені, вони вже й на ногах не трималися — їх тягли, підхопивши під руки.
У першому батько і син упізнали Мікоса Фасулаті.
— Він їм нічого не сказав...— ледве чутно прошепотів Левко Пилипович ніби сам до себе.
І, як відлуння своїм думкам, почув голос Андрійка:
— Не сказав... з усього видно...
Далі вивели Костаса. Юнак теж не тримався на ногах, гнувся всім тілом, наче у нього були перебиті й переламані всі кістки. Коли його підвели до хреста, він обхопив дерево обома руками й повис на ньому, сунучись усе нижче й нижче до землі.
А хто ж третій? Хто?
Для кого приготовлене оте страховисько, отой високий чорний хрест, на якому має бути розп'яте живе тіло?..
І тут обоє побачили, що то була жінка.
— Марія?! — чи то запитав, чи то ствердив Левко Пилипович, ще дужче бліднучи.
Так, це була вона, дружина Мікоса і мати Костаса — Марія. її, видно, теж по-звірячому катували, бо вона навіть ногами не перебирала, хоч і намагалась якось зачепитися ними за землю.
Підставивши драбини, їх прикручували дротом до хрестовин. Натовп гув, стогнав, гойдався на одному місці. Як закам'янілі, стояли фашистські автоматники, готові кожної миті розрядити свої диски у людей.
Було видно, як з ґанку комендатури зійшла група гітлерівців і наблизилась до хрестів.
