Генуезька вежа - Ткач Дмитро
Ще промайнула затьмарена, в'яла думка: "Посплю трохи, а потім хай тато... він же теж ледве на ногах тримається..."
* * *
Левко Пилипович уважно вивчав у бінокль місцевість, що лежала внизу. Біля підніжжя гори не видно було жодного гітлерівського солдата, хоч вони там ховалися — це напевне. Під караулку вороги взяли собі старий клуб, біля якого раніше вечорами товпилася молодь, поки не поставили нового. Безлюдно було й на Набережній та на площі, що прилягала до неї.
Помітив Левко Пилипович лише кілька жінок. Боязко озираючись та пригинаючись, вони прошмигнули від хати до хати. Та ще дітвора рухливою купкою бавилася біля огради кам'яної церковці, збудованої хтозна-коли.
Населення в селищі навдивовижу різне. Українці, росіяни, татари, греки. Всі вони живуть тут з давніх-давен, всі вважаються корінними жителями. І звичаї, і вюва, і умови життя теж у всіх однакові. Живуть як одна сім'я. Раніше, коли в церковці ще правилось, туди ходили бабусі всіх націй — і гречанки, і українки, і росіянки. Потім церковцю закрили, і вона так собі і стояла, забута і непотрібна. Тільки дітлахи, поробивши дірки-пролази в кам'яній огорожі, влаштовували там свої грища, раді, що їх ніхто й ніколи звідти не проганяє.
Обдивившись уважно все пониззя, Левко Пилипович пішов до вежі. Передусім він перевірив боєприпаси. Повністю набиті чотири диски. Крім того, дві скриньки ще не початі. На двох начебто й досить. Але якщо на добрий бій, то мало. Патрони треба економити. Чотири гранати. Та в нього дві при собі. Та в Андрійка дві. Вісім. П'ять пляшок із запалювальною рідиною. Вони призначені для танків. Але ними не менш успішно можна бити й по торпедних катерах. Знадобляться... Боєприпаси треба буде всі перенести на вогневі точки, розкласти по траншеях, щоб можна було, перебігаючи, бити по ворогах з будь-якого місця оборони. Бо якщо на тому вогневому рубежі гітлерівців не зупинити, то вежа не врятує. Вежа — то від авіабомб, від ворожої артилерії...
Наче сніг на голову, впали на Левка' Пилиповича останні події — нагла смерть одного, а потім і другого сина. Серце завмирало від болю, але разом з тим було сповнене лютої рішучості. Він з небувалим спокоєм і з надзвичайною ясністю думки обмірковував, що і як йому робити далі.
Покінчивши з боєприпасами та зброєю, розклавши все це там, де він вважав за потрібне, знову повернувся до вежі.
Андрійко ще спав, широко розметавши руки. Ноги й живіт хлопця були вкриті піджаком, який батько дав йому ще вчора під час дощу, а сорочка на грудях розстебнулася, і часом його оголені худенькі груди з випнутими ключицями здригались і уві сні, хоч спав він усе ще міцно. Навіть шурхіт батькових кроків не розбудив його.
Левко Пилипович постояв трохи над сином. Болісна гримаса на мить скривила його заросле обличчя, м'язи щік пересмикнулися, в очі вдарило гарячою гіркотою. Але він опанував себе. Лице знову набрало суворо-кам'яного виразу. На сухі, запалені безсонням очі насунулись широкі кущуваті брови, і обличчя його стало навіть жорстоким.
Він повернувся і поволі пішов по території.
Знову дивився, в котрий уже раз прикидав, де гітлерівці можуть знайти щілину, щоб просочитися сюди, на гору.
Тепер їх тільки двоє — він і Андрійко. А проти них двох — оті, що внизу, в сталевих квадратних касках, в брудно-зелених мундирах, у важких кованих чоботях, з автоматами на грудях. У них, крім автоматів, є ще гармати, міномети, авіація...
"Ми своє робили як належить,— думав Левко Пилипович,— передавали інформацію на Велику землю, поки вона сама не замовкла... Звісно, той, хто приймав, знає, де ми і хто. І йому дуже добре відомо, що ми оточені ворогами, відрізані од світу. Але не має змоги допомогти нам. Та й не до нас зараз. Он Радінформбюро сповістило, що бої точаться вже на схилах Ушако-вої балки, оборонці міста тримають Сапун-гору...— Левко Пилипович часто бував у Севастополі і добре знає місцевість, ясно собі уявляє, де перебувають наші війська, а де — ворожі.— Ага, ось ще й сюди треба прокопати траншею, зробити гніздо для кулемета, про всяк випадок. Може, доведеться по літаках стріляти, то внизу ворогам не видно буде вогневої точки... Коли протягом дня все обійдеться спокійно, цієї ночі й тут прокопаємо,— вирішує Левко Пилипович.— Хай Андрійко добре виспиться, бо попереду тільки вдень і доведеться відпочивати обом по черзі, а вночі обоє стоятимемо вахту..."
Він знову повернув до вежі, але вже з іншою метою. Треба ще раз розподілити продукти та воду. На кожен день. На багато днів. А на скільки саме?.. Хто його знає. Якнайдовше. Оце і все мірило.
Той хліб, що передав Мікос, давно вже з'їдений. Лишилася ще пачка галет. У ній — двадцять штук. Отже, можна поділити на двадцять днів — по півгалети кожному на добу.
Далі Левко Пилипович дістав мішечок із сухарями. Порахував. Сорок сім. Виходить, що й по сухарю в день. Дев'ять сушених бичків. Один на двох щодня. І то — ненадовго вистачить. Чотири грудочки цукру. "Але це тільки Андрійкові,— поклав Левко Пилипович,— собі ні крихти".
Власне, він і заходився переглядати та ділити всі оті продукти наодинці, щоб не бачив Андрійко. Бо яка ж то мука — дивитися виснаженій голодом людині на їстівне і не мати права хоч трохи вгамувати свій голод. Звісно, це так тільки говориться, що оце мені, а це Андрійкові. Мабуть, настане час, коли він і свою мізерну пайку віддаватиме синові.
"Андрійку, Андрійку! Чи думала твоя мати, що тобі доведеться ось так жити на дикій скелі, в оцій старезній, напівзруйнованій вежі, тамувати лютий голод шматочком сухаря, побризканого водою, спати на мішку з травою, жити день і ніч у чеканні, що ось зараз ти віч-на-віч зіткнешся у смертельному бою з ворогом?.. Ні, таке їй і на думку ніколи не спадало. І зараз не уявляє вона собі всього цього. Таке їй і не примариться. Вона не знає, що сталося з двома синами, Василем та Грицьком. Нічого не знає про свого чоловіка і не уявляє, який він зараз..."
Раптом Левко Пилипович згадав, що обіцяв синові зготувати обід. На дні останньої баночки було зо дві ложки м'ясних консервів. "Всі вкинути чи поділити на двічі? — завагався: він, але тут же вирішив: —Звісно, поділити. Завтра теж їсти треба".
Він розклав вогонь, налив у казанок два кухлики води й повісив його на триногу. Вода швидко закипіла. Тоді вкинув у неї консерви й пучку солі. Солі теж лишалося тільки на дні невеличкої залізної коробочки. Погано. Скоро нічим буде й розмоченого сухаря задобрити. Правда, замість солі можуть піти сухі солоні бички. Так що бички треба розтягнути надовше, не можна по півбичка щодня. Лишаються на день півгалети й сухар. А може, тільки одна галета, потім — один сухар.
Чи довго проживе людина на таких харчах? Хто знає? Ніким це не випробувано. Мабуть, усе-таки це аж надто мало!
Але ж поки що є вдосталь води. Грицько та Андрійко встигли назбирати її кілька бідонів. А Левко Пилипович десь читав, що людина тільки на одній воді може прожити близько двох тижнів. Та йому з Андрійком треба не лише жити, не лише існувати, а ще й битися з ворогами.
То на скільки ж діб вистачить харчів? Якщо дуже економити, можна протриматися з півмісяця. А далі?..
Далі буде видно. За цей час напевне щось зміниться. Не може ж бути, щоб фашисти взяли Севастополь. А якщо й візьмуть, то ненадовго. Однак вони там не утримаються. Тоді прийде допомога і йому з Андрійком. Аби тільки в Андрійка вистачило сили. Дитина ж іще!
Згадка про Андрійка, як завжди, наповнила його серце хвилею невимовної ніжності. А разом народжувалось і дедалі утверджувалося каяття: навіщо лишив хлопчика в оцьому пеклі? Тисячі таких, як він, евакуювалися. Як би важко там їм не було, але для них ця війна пройде стороною. Вони потім повернуться до своїх домівок і знову житимуть мирним життям. Правда, лишаться сироти, багато лишиться сиріт, їм теж буде тяжко. Але мало кому з них випало таке випробування, як Андрійкові. Ні, таки не треба було лишати його біля себе!
Левко Пилипович погасив багаття, підняв казанок, відклав для Андрійка сухар, поставив кухлик води і пішов до траншей.
* * *
А коли повернувся, то хлопчика у вежі вже не було. Він виявився на скелі, на своєму постійному місці. Сидів, стежив за морем і жував стебельце трави, яке ще зберегло смак солодкої вологи після недавнього дощу.
— На морі спокійно,— доповів він, повернувши чубату, розкуйовджену голову до батька.
— В селищі теж,— поділився своїми спостереженнями Левко Пилипович.— І це мене дуже дивує. Наче вимерли всі там. Тільки на катерах нібито якесь пожвавлення.
Вони помовчали, дивлячись на ліниве, заколисане сонцем і тишею море. Далі Левко Пилипович сказав:
— Але з тими їхніми катерами у нас окрема розмова буде. Ми їх топитимемо отут під скелею. Ми їх закупоримо в бухті, як у пляшці. Хай тільки спробують вийти в море... Ну, тут справді спокійно. Йди поїж, поки не прочахло, там я приготував, а я в той бік ще подивлюся. Щось підозріла мені ця тиша...
Андрійко пішов до вежі, а Левко Пилипович знову вивчав бухту і селище, притуливши бінокля до очей.
Раніше в порту стояло вісім катерів. Одного з них потоплено. Фашисти так і не підняли його з води, може, в них не було чим, а може, боялися нових несподіванок. Отож стало сім. Тепер до них додалося ще три. Це ті, що убили Грицька і захопили баркас Мікоса Фасулаті. Мабуть, підкріплення прийшло. Очевидно, готується якась бойова операція.
"Стривайте, буде вам операція!.." — зловтішно подумав Левко Пилипович.
Тепер уже картина внизу де в чому змінилася. Стало помітно пожвавлення і в селищі. Кілька разів з'являлися групи гітлерівських солдатів. Вони перетинали площу і зникали серед котеджів та глинянок. Потім когось повели до комендатури, Лезкові Пилиповичу здалося, що то була жінка. Згодом площею, яка лежала між бухтою і церковцею, здіймаючи жовтаву куряву, промчали дві вантажні автомашини з гітлерівцями — їхні нерухомі постаті з чітко окресленими касками й рівними плечима мундирів здавалися чорно-чавунними.
Ні, не треба вводити себе в оману, що в селищі, у ворожому таборі, все спокійно.
