Генуезька вежа - Ткач Дмитро

Вдосталь напийся. Ти такої води давно вже не куштував... Ми з Грицьком уже досхочу напилися.

Це була батькова хитрість, бо собі й Грицькові він дозволив випити значно менше. Але Андрійко повірив батькові (адже недаремно він такий бадьорий, навіть веселий став) і жадібно припав потрісканими губами до вінця кухля.

Хлопець пив великими ковтками, заплющивши очі, не дихаючи, закинувши голову назад. Він просто-таки вливав у себе воду, відчуваючи її кожною клітинкою змученого спрагою тіла. Вода холодила й оживляла його губи, горло, груди, наснажуючи все його єство новою силою, якої він давно вже в собі не відчував. Відірвався на мить од кухля, бо нічим стало дихати, глянув на батька трохи почервонілими від натуги очима і знову пив, тримаючи кухоль обома руками, що трохи дрижали.

— Ну як, легше стало? — батько дивився на сина справді радісно, наче частував його не звичайною водою, а ніколи досі не баченими ласощами.

— На все життя напився! — видихнув Андрійко.

— Ну, чому ж на все життя? Ось скоро наші поженуть фашистів від Севастополя, виб'ють і з нашого селища, ми спустимося вниз і знову заживемо, як раніш. І тоді — пий воду! Скільки хочеш пий! Купайся в ній!.. Здорово буде? Га?

— Ще й як здорово! — охоче згодився Андрійко, бо й сам інакше не мислив. Не можуть же німці бути тут довго. Ну, пощастило їм загарбати шматок нашої землі, ну, дійшли аж сюди, але однак їм не жити. Такого не може бути, щоб на нашій землі якісь чужинці, якісь зайди хазяйнували!..— Ми їх, тату, ще так потуримо, що вони і в своєму Берліні боятимуться оглянутись!..

"Воїне мій любий, мій рідний! — подумав Левко Пилипович.— Може, я й недобре зробив, що взяв тебе з собою в цю ве-ЖУ> У це пекло, на смертельний герць з ворогами. Може, краще було б, коли б ти виїхав разом з іншими школярами під наглядом старенького турботливого директора школи?.. А може, й навпаки, добре, що ти тут. Ця війна не пройде для тебе стороною. Ти на власні очі побачив фашистів, знаєш, які вони, сам знищуєш їх, як можеш, і це закарбується у твоєму серці на все життя. І твоя земля стане для тебе ще ріднішою, бо ти її захищав. А сам ти зростатимеш не якимось там пустоцвітом, а людиною загартованою, цілеспрямованою, людиною з великою метою..."

— Тепер чатуй, Андрійку. Пильно дивись довкола, бо сам знаєш, які вони підступні.

— Єсть, чатувати! — відповів хлопець по-морському й навіщось застебнув єдиного, що лишився, ґудзика на сірій, вицвілій і в багатьох місцях подертій сорочині та ближче до себе підсунув дві гранати й гвинтівку.

Поки Левко Пилипович повернувся до вежі, Грицько розіклав на купки все, що було в парусиновому ворочку.

А було тут усе-таки немало, якщо врахувати, що мешканці вежі останнім часом перебивалися самими сухарями. Свіжа хлібина ще пахла теплом черені, чотири пачки морських галет, два десятки сушених бичків, з кілограм грудкового цукру й кілька чудових запашних червонобоких яблук, якими не раз Марія частувала вчителя, коли він заходив до Мікоса Фасулаті в гості.

— Мабуть же, самі голодують, а бач — передали. Та ще й з яким риском,— задумливо сказав Левко Пилипович.— Ні, таких людей не зламаєш... Он Севастополь не можуть узяти. Тристатисячну армію кинув Гітлер, а не можуть...

Він помовчав трохи і несподівано запитав, ніби на уроці:

— А скажи, з якою армією ішов на Росію Наполеон?

— Шістсот тисяч,— не задумуючись відповів Грицько.— Ми ж учили, знаю.

— Так ото тепер і подумай: на всю Росію — шістсот тисяч, а тут лише під Севастополем — триста! А взяти не можуть. Перемолочують наші гітлерівську армію на полову. Он які в нас люди!.. Ти оце все заховай,— показав він на продукти,— а я полежу трохи. Відпочити хочеться.

Після пережитого у нього справді був вигляд дуже стомленої людини. Опустилися вже немолоді плечі, глибші пролягли борозни біля куточків губ під сивими вусами, що були довгі, як у кобзаря, і робили його старішим. Пригасли й очі, завжди жваві, пильні й допитливі.

— Авжеж, відпочинь, тату. Майже всю ніч вахту стояв. Звісно, важко.

Оте чергування в укритті на схилі гори у них називалося "стояти вахту", як на кораблі, і цей термін вносив у їхнє життя певну військову атмосферу і військову суворість та чіткість, хоч тут у першу чергу діяли чисто родинні стосунки і родинна підлеглість: сини беззаперечно слухалися батька.

Грицько знав, що за годину вже треба буде вмикати рацію, і так само добре знав, що батько не проспить. Хоч би там що, а рація буде ввімкнена вчасно.

Власне, з цієї рації все й почалося...

* * *

...Коли гітлерівці прорвали нашу оборону на Перекопі і розлилися мутними річищами в трьох напрямках — на Керч, Євпаторію і Севастополь,— стало ясно, що їх не стримати на голих рівнинах північного і середнього Криму. Надто вже великими силами йдуть. Суне багато бойової техніки.

Ось тоді й вирішено було лишити у ворожому тилу диверсійні групи та спостережні пункти, які б інформували наше командування по радіо про пересування живої сили й техніки, про рух ворожих суден по морю.

Безпосередньо з командуванням радянських військ Левко Пилипович не був зв'язаний, його викликав до себе секретар райкому партії. Коротка розмова відбулася під гуркіт канонади, що швидко наближалася. Заклеєні хрест-навхрест паперовими стрічками вікна без кінця дзвеніли тонко й жалібно. Повітря було насичене гаром і димом, що їх приносив вітер з місця боїв.

— Тебе в армію не взяли за віком, сам знаєш,— сказав Левкові Пилиповичу секретар райкому. — Але ти комуніст і не можеш стояти осторонь цієї війни.

— Я це розумію і прошу кудись мене призначити.

— Ти викладав у школі математику і фізику, керував гуртком радіоаматорів-короткохвильовиків, добре знаєш радіо.

— Добре знаю. Але що мені робити?

— Зараз скажу... Підбери собі двох-трьох надійних хлопців і засядеш з ними он в отій вежі. Якщо сюди прийдуть фашисти, ти вже мусиш бути там... Завдання: передавати по радіо все, що ти вважатимеш за потрібне,— про обстановку отут, у тилу, про ворожі кораблі, які проходитимуть мимо на Севастополь і з Севастополя; словом, тобі видніше буде, що саме передавати.

— Але ж якщо насправді фашисти прийдуть сюди, то й вони зацікавляться вежею. їм вона теж стане потрібна як спостережний пункт. Дуже вже заманлива висота.

— Вірно. Було б дивно, якби не зацікавилися. Немає сумніву, що вони намагатимуться захопити вежу. Щоб не захопили, ти одержиш зброю — ручні кулемети, гвинтівки, патрони, гранати, пляшки з запалювальною рідиною. Наші бійці такими пляшками добре навчилися підпалювати танки, але ними можна й по живій силі бити. Добре було б ще й міномет, та де його взяти?.. Харчами та водою, звісно, теж забезпечимо. Тільки хлопців підбери добрих, щоб не скигліїв якихось там...

— Вважай, що хлопців я вже підібрав,— спокійно й несподівано для секретаря райкому сказав Левко Пилипович.

— Кого ж так швидко? — звів той густі брови.

— Моїх синів. Василя, Грицька та Андрія.

Коли б секретар райкому не знав Левка Пилиповича, то, може, навіть накричав би на нього за такий, здавалося б, легковажний підхід до вирішення відповідальної справи. Але накричати на літню, всіма шановану людину він не міг, а тільки запитав:

— Василь, здається, недавно приїхав до тебе з Кривого Рогу?.. У відпустку?

— Еге ж, у гості. Тут його й застукала війна.

— Грицько, пробач, з фізичною вадою?

— Так, він кульгає. Ти знаєш, звідки це взялося.

— А твоєму Андрійкові лише дванадцять?

— Тринадцятий, це правда.

— Ну і що ж ти на все оце скажеш?

— Скажу, звісно... Василь — комуніст, як і ми з тобою, гірник, людина доброго гарту, не з тих, що від труднощів за спину інших ховаються. Грицько — комсомолець і теж хлопець такий, що уміє боротися з штормами не тільки на морі. Ну, а найменший, Андрійко — піонер, якщо ще й не знає, почому хліб-сіль, то біля нас, дорослих, притреться. Та він у мене бідовий хлопчина,— усміхнувся Левко Пилипович.— Словом, скажу тобі так: вони — мої сини, і я за них поручусь, як за себе.

— А якщо доведеться відбивати ворожі атаки?.. Ти ж сам сказав, що тією вежею і фашисти зацікавляться.

— Відіб'ємо. Нам тільки боєприпасу більше.

— Так, боєприпасів треба якнайбільше,— підтвердив секретар райкому і вже нічого не сказав Левкові Пилиповичу про його синів, і нічого не спитав.

Обговорили, коли і як доставити все необхідне на вежу, визначили, коли Левко Пилипович зі своїми синами повинен зникнути з селища, щоб ніхто ні про що не довідався заздалегідь і щоб не знали, хто у вежі і з якої кількості людей складається її гарнізон.

На прощання секретар райкому сказав:

— Позивні, шифр і час роботи рації одержиш додатково... Тримайся до кінця, Левку Пилиповичу. Розумію, на що йдеш. Бажаю тобі успіху.

І вони міцно потиснули один одному руки.

* * *

Незважаючи на те, що гітлерівські війська підійшли до Севастополя, що там, під стінами чорноморської столиці, точилися тяжкі, запеклі бої, радіозв'язок між вежею і Великою землею не порушувався.

Кому саме передавав Левко Пилипович і хто йому відповідав, він не знав. Вистукував радіотелеграфним ключем "морзянку", сповіщав про ворожі торпедні катери, які зробили для себе стоянкою бухту в селищі, про те, що в портових майстернях гітлерівці ремонтують свої розбиті танки (внаслідок цього налетіли радянські бомбардувальники на майстерню і розтрощили її вщент, сталося це на другий день після передачі), коли і в якому напрямку пройшов ворожий корабель чи група кораблів. На всі ці передачі одержував коротку зашифровану відповідь: "Прийнято". А іноді той невідомий радист передавав ще й дві літери: "СБ", що мовою радіозв'язківців означало "Спасибі".

Потім радіозв'язок обірвався.

Левко Пилипович стукав і стукав ключем, просячи обізватися на його позивні, але ніхто так і не відгукнувся. Це сталося серед дня. Вдень радіоприйом взагалі гірший, багато перешкод. Тріскотнява в навушниках, розряди. Тому не дуже й стурбувалися, вирішили, що просто-напросто не почули відповіді.

Але не озвався радист з Великої землі і вночі. Промовчав він на одчайдушне вистукування Левка Пилиповича і наступного ранку. Тоді остаточно переконалися, що зв'язок втрачено.