Генуезька вежа - Ткач Дмитро

Заберемо передачу. Може, іншої такої нагоди скоро не буде. Йому ж там краще знати.

— Гаразд,— погодився батько.

Він став на таке місце, щоб було видно, і махнув кілька разів хустинкою. Одразу ж баркас наддав ходу. Левко Пилипович звелів синові:

— Опускай троса.

У протоці ще приглушено рокотали мотори. "Чому ж вони не входять у бухту? Невже чекають Мікосового баркаса?.. Можливо. Тоді все гаразд. Він наздожене їх, приєднається і лишиться поза підозрою... Але чи так це все повинно бути? Треба добре обдумати..."

Унизу невидимі руки щось чіпляли до троса, а батько з сином чекали, тремтячи від нетерплячки. Нарешті подано сигнал тягти — тричі смикнули за троса. Двоє на скелі вхопилися за нього руками...

І саме тоді сталося те, на що ніхто аж ніяк не міг сподіватися. Із-за великого мису ліворуч вигулькнуло три торпедних катери. Що вони — ворожі, сумніву не було, про це свідчили хрести на бортах і прапори на коротеньких похилих щоглах. З катерів було добре видно і тих, хто на скелі, і тих, хто під скелею у баркасі.

— Кидай трос! Ховайся! — вигукнув Левко Пилипович.

— Але ж там... Мікос...— хрипко й задихано проказав Грицько.— Треба тягти, щоб не було доказів...

Важко в ту мить зміркувати, що краще: кинути вантаж чи швидше його витягнути?

На катерах застрочили кулемети. Били фашисти не по баркасові — видно, вирішили, що він і так уже не вислизне! — а по скелі. Кулі відривали шматки каміння, впивалися в грунт, відскакували й фурчали в повітрі.

Грицько вперся здоровою ногою в камінь і з перекошеним зеленкувато-сірим обличчям перебирав руками трос, до крові обшморгуючи долоні. Йому допомагав Левко Пилипович. Він бачив, як один з катерів швидко попрямував під скелю, туди, де баркас ("Мікосе, Костасе, що буде з вами?!"), а два інших продовжували вести вогонь по скелі, а може, хотіли збити й вантаж на тросі, який підіймався все вище й вище.

Гарячкові, гострі думки стрибали безладно, нелогічно, неорганізовано, бо все, що відбувалося, скидалось на марення, на страшний, поганий сон. Тільки від сну зусиллям волі можна прокинутись, а тут усе-таки була реальність, вона відчувалася кожним живим нервом, кожною клітинкою тіла й мозку. І від всього цього подітися було нікуди...

Грицько раптом шарпнувся, наче хтось штовхнув його в груди. Він якось неприродно закинув голову назад і випустив трос. Випустив його і Левко Пилипович, не маючи сили утримати. Він ступив до сина, щоб підхопити його, але посковзнувся на мокрій землі і впав, боляче вдарившись боком об камінь. А Грицько мовчазно опустився на коліна, притулився лобом до землі, ніби поклонився морю, потім так само мовчки перекотився через плече і полетів донизу...

— А-а-а!..— вирвався мимовільний стогін з грудей Левка Пилиповича.

Він посунувся всім тілом до краю скелі, щоб хоч на одну мить ще побачити сина. Але вже не побачив. Лише далеко внизу почувся сплеск води, чи, може, то Левкові Пилиповичу тільки так здалося...

* * *

Він сидів над кручею, тупо дивився кудись у безвість повними розпачу та відчаю очима, поранений страшною подією у самісіньке серце. Тільки що вбито і поховано у морських глибинах і другого його сина... Та чи поховано ж? А може, фашисти встигли витягти тіло з води та ще знущатимуться над ним, уже мертвим?..

На стрілянину прибіг Андрійко. Спершу він навіть не вгя-мив, що біля тата немає Грицька. Його вразив сам тато непорушним, мовчазним, закам'янілим виглядом.

Раптом гостра здогадка пройняла його мозок, а може, то була й не здогадка, а ніким не поясниме інстинктивне передчуття.

— Де Грицько, тату?.. Чуєш? Де Грицько?..

Левко Пилипович провів долонями по зморшкуватому, зарослому обличчі, судорожно вдихнув запалими грудьми повітря, наче схлипнув на повні легені, і перевів затуманені очі на Андрійка.

— Ти знаєш, синку, що сталося?..

— Він упав у море?! — скрикнув хлопчик.

— Він падав уже мертвий,— сказав батько, немов бажаючи втішити цими словами і себе, і свого маленького сина.— Спершу його було вбито... Там, унизу, ворожі катери. Вони захопили Мікоса... Я знаю... Я це добре знаю... Але, якщо вони захопили й Гришу, то він їм уже нічого не скаже... Він — мертвий... Це я теж добре знаю...

Левко Пилипович говорив цілком логічно, виразно, слова в'язалися докупи, але вимовляв їх однаково рівним голосом, не знижуючи й не підвищуючи тону, і це було схоже на марення.

— Не треба так, тату! Не треба!..— ступив до нього Андрійко, тремтячи всім тілом.

— Не буду,— покірно сказав Левко Пилипович.

Помовчав трохи і тихо додав:

— Нас тільки двоє залишилося...

Андрійко плакав, а батько втішав його довго й терпляче.

Вже не чутно було, щоб працювали мотори баркасів, мабуть, баркаси з появою ворожих катерів одразу ж поспішили до причалу. Відгуркотіли потужними моторами й самі ворожі катери. Знову чисте небо клало свої надвечірні відблиски на далекі, мовчазні гори. Десь там, унизу, потроху заспокоюючись і засинаючи, шелестіло море. У природі знову наставало вечірнє безгоміння...

І тільки двоє людей — старий, сивий чоловік і хлопчик — сиділи поряд високо на скелі, серед безлюддя, біля стародавньої, потемнілої від часу вежі, яка бачила на своєму віку, може, й не тільки цю трагедію, і втішали один одного в горі.

Вони добре розуміли, що в коловороті подій їм доведеться зустрітися ще не з одним випробуванням. Тепер уже Мікос і Костас у лабетах фашистів, і кати змусять їх заговорити, розповісти про вежу все, що вони знають.

Вежа, яку фашисти блокували з сухопуття, не раз атакували, обстрілювали і бомбили з літаків, яка знищила не один десяток їхніх солдатів і офіцерів, потопила їхній торпедний катер,— ця вежа перестане бути для них таємницею.

І що вони надумають робити після цього?..

12

Ще коли були живі Василь та Грицько, Левко Пилипович не раз говорив синам:

— Нас лише четверо, але ми — справжній бойовий, повноцінний гарнізон.

І в нього були всі підстави, щоб так оцінювати свої сили. З моря їм нічого не загрожувало, бо ту стрімку, прямовисну скелю ніякими засобами взяти не можна. Фашисти змушені атакувати вежу тільки з сухопуття. Але й до гори їм не підступитися. Танки перекинуться на її крутизні, не дійшовши і до половини шляху. А коли б котрийсь і зумів утриматися, то він був би приречений на вірну загибель, на нього знайшлися б пляшки з запалювальною рідиною.

Чотири вогневі точки на такому крутому схилі — то була велика сила, практично неприступна. І Левко Пилипович у цьому відношенні був спокійний.

Тепер же, коли вони лишилися тільки удвох з Андрійком, обоє відчули, як їх мало на оцю таки чималеньку ділянку оборони, і обом стало ясно, що треба щось робити для зміцнення своєї позиції.

Треба було діяти негайно. Тому Левко Пилипович сказав Андрійкові:

— Цю ніч спати зовсім не доведеться, синку. Ні тобі, ні мені.

— Я розумію. Вони можуть напасти.

— Не тільки це. Будемо копати траншеї між усіма чотирма вогневими точками. Треба їх з'єднати, тоді нам легше буде маневрувати на випадок чого.

— Хіба нам першу ніч не спати, тату?

Після всього, що сталося, Андрійко ніби раптом подорослішав. Його худеньке личко набуло чоловічої твердості, сірі очі стали темнішими й глибшими, погляд їх посуворішав.

* * *

Ніч допомагала їм. У нерівно захмареному небі ледве пробивалися тонюсінькі, як голки, зорі і плив окраєць неживого, холодного місяця. Коли він випливав на плесо чистого неба і заливав землю своїм мутним, блідуватим світлом, роботу припиняли. Батько і син всю свою увагу зосереджували на бухті, на селищі, на схилі гори. Приглядались, дослухались.

Та як тільки місяць тонув у хмарі і землю окутувала густа темрява, яка буває тільки в Криму, вони знову бралися за заступи, копали землю, намагаючись працювати якнайтихіше.

Часом Левко Пилипович залишав свого заступа і підходив до сина.

— Ну як, Андрійку, дуже натомився?

— І зовсім ні,— бадьоро відповідав хлопчик, хоч уже і в голосі його чулася втома.

— Ти посидь трохи. Встигнемо до ранку.

Він відбирав у сина заступ і змушував його посидіти чи навіть полежати біля себе.

— А як полізуть  гади? — не заспокоювався хлопець.

— Не схоже на це.

Справді, було на диво спокійно і тихо всюди. Так, ніби вдень і не сталося ніяких подій. Ніби не виходили в море баркаси, не падав зі скелі Грицько, не захопили німці Мікоса Фасулаті та його сина.

Посидівши трохи та побалакавши про те, чим жили обоє, і впевнившись, що їм поки що нічого не загрожує, вони знову брали до рук знаряддя. Чувся тільки шурхіт заступів, приглушено гупали ломи, кришачи кам'янисту землю, та з двох натруджених грудей виривалося важке, нерівне дихання.

Хто знає, про що думав кожен з них у цей час, але робота просувалася швидко, до того ж вона тамувала, пригашувала важкі думки і біль утрати найближчих, найрідніших їм людей. Обидва знали, що якою б важкою їхня робота не була, вона необхідна для того, щоб зберегти власне життя і знищити якнайбільше ворогів.

Коли вже зорі вкладалися спати, вгортаючись у блакитне простирадло неба, тато витер з Андрійкового лоба піт.

— Закінчили, синку. А тепер — відпочивати. Тільки ще збігай принеси поїсти. І водички захопи. Води тепер у нас вдосталь...

І мимоволі затнувся на останніх словах: "Ой, якою ж дорогою ціною дісталася та вода! Може, коли б не дощ та не було так слизько, то й не послизнувся б і встиг би підхопити Гри-шу... Може, він і не був убитий, а тільки поранений, і ми б його виходили? Адже є ліки, бинти..."

Але йому не хотілося вірити, що Грицько падав зі скелі ще при пам'яті, бо інакше він хоч щось крикнув би, чи хоч звук якийсь вирвався б з його грудей, а то ж падав зовсім мовчки. Мертвий уже падав...

Андрійко приніс галети і воду, мабуть, не так собі, як батькові. Бо в кожному рухові хлопчини було видно важку, непереборну втому. Сидячи на землі, він аж хитався з боку на бік, руки його безсило падали, очі склеплялися. Голодний був, але навіть їв неохоче. А тут іще й гаряче сонце викотилося на химерні зубці гір, пригріло, розморило геть зовсім. І Левко Пилипович, дивлячись на сина, сказав:

— Спи, поки не розбуджу. А обід я сам приготую.

До вежі було недалеко. Та поки Андрійко дійшов до неї, то вже нічого не бачив, брів наосліп.