Із днів журби - Франко І. Я.
То не спис козацький рану
їй глибокую завдав,
то лиш тріснув струп поганий,
що віддавна набирав.
Як тепер його не витнуть
і не згоять - м’ясо й кість
він розточить і все тіло
і життя все ваше з’їсть.
Трохи витяли ми струпа -
тих бутних короленят
Вишневецьких, Конецпольських,
Калиновських, як їх звать…
Варті ми за се від Польщі
надгороди, а не кар…
О, бо доки тут їх панства,
то й кінця не буде чвар.
Щоб я був лихим пророком,
та спімніть мої слова:
коли з сеї хуртовини
вийде Польща ще жива
і як силою магнати
в гріб її не покладуть,
то самі її сусідам
на поталу продадуть.
IV
Пане куме Любовицький,
випиймо по чарці ще!
Щире серце гріє чарка,
а нещире най пече!
Мовиш: «Киньмо звади й свари,
все, що роз’єднало нас,
вимажімо з серця пам’ять
давніх кривд, гірких ураз!
Вольні з вольними, в любові,
як брат з братом, з другом друг,
рука в руку, межа в межу,
у двох тілах один дух…»
Гарні се слова, їй-богу!
Проникають в кров і кість.
Сам старий Сильвестер Косів
чутливіших не повість.
Пане куме мій, ти мудра,
дуже вчена голова,
та мене за дурня маєш,
турчачи такі слова.
Добре знаєш, се принада,
свіжий, так сказать, хробак,
щоб по нім козацька щука
зачепилась вам на гак.
Куме-куме! Не треплися!
Не кленись та не молись!
Слухай радше приповідки,
що малим я чув колись.
V
Був собі колись господар,
мав і поле, і садок,
гарну хату, і худобу,
пчіл чимало колодок,
жінку добру, челядь вірну,
дещо грошей під ключем,
так що завиділи люди,
називали багачем.
Був у нього вуж домашній,
що нікого не кусав
і свобідно всюди лазив:
уночі корови ссав,
а на день йому господар
від нетямної пори
ставив молоко солодке
у мисчині край нори.
Вуж сей - то було хазяйське
щастя: і з роси й з води
в двір плило добро, сторичний
плід давали всі труди.
Пречудово скот плекався,
всім на диво родив хліб,
родив сад, роїлись пчоли,
мов лопатою хто гріб
до двора достатки всякі,
а нещастя відвертав:
град у всім селі збив поле,
при його границі став;
пошесть там не зазирала
ні до хат, ні до хліва,
обминала двір пожежа,
поле сарана й мишва.
VI
Аж ось скоїлося лихо!
Хлопчик був у хаті тій,
син господарю, плазунчик,
батьків любчик і пестій.
От раз мати на снідання
для коханого синка
на долівці положила
у мисчині молока.
Хлопчик їсть і розливає,
от звичайно, як дитя;
запах молока привабив
і вужа з його кута.
Він приповз і став хлептати
молоко, але в гніві
хлопчик бац! вужа ударив
ложкою по голові.
Вуж не привичний до бійки,
звився грізно, засичав
і, мов блискавка, дитину
ядовитим зубом втяв.
Зверещав страшенно хлопчик;
батько зо страхом прибіг,
зараз зрозумів, що сталось,
та порадити не міг.
За вужем в скаженій злості
кинувся, хотів убить,
та вуж, бачачи погрозу,
в яму криється в ту мить.
З буком надбіга господар,
вуж у ямі майже ввесь,
тільки хвіст іще знадвору
спішно в яму волочесь.
Не міркуючи багато,
люто вдарив чоловік,
і вужеві-небораці
до крихітки хвіст відсік.
Та біди тим не поправив:
від отруйного жала
до доби його дитина
богу духа віддала.
VII
Сумував страшенно батько
і ходив зовсім недуж,
та в норі своїй від рани
мучився не менше й вуж.
А хоч рана й загоїлась,
він, безхвостий, нездоров,
відцурався хати, стайні,
і подвір’я, і коров.
Та з ним разом давнє щастя
улетіло зо двора:
ниви витовк град уліті,
висушила степ жара,
хижа гусінь сад об’їла,
від зарази скот попух,
в хату слабість загостила,
мов повіяв смерті дух.
Що робити? Рада в раду:
до ворожки вдався він,
чи не скаже, що за ворог
є причиною тих змін?
Поворожила ворожка
на бобах чи на зірках
та й говорить: «Сам ти, друже,
сам біду на себе стяг.
Був приятель в тебе щирий,
що від зла тебе стеріг,
але першої образи
ти стерпіть йому не міг.
Ти його зневажив тяжко,
тяжко гнівається він,-
ну, а гнів його, мій друже,
се причина всіх відмін.
І нема тобі рятунку,
пропадеш увесь дотла,
доки в вуглі твого дому
гнів той, мов огонь, пала.
Лиш одна тобі порада:
всьому гніву дати стрим
і перепроситься щиро
із приятелем старим».
VIII
От тепер згадав господар,
як немудро се вчинив,
що в безумному розпалі
так вужа він поранив.
І подумав: «Конче треба
знов перепроситься з ним,
бо погине
