Із днів журби - Франко І. Я.

І він радісно піднявся,

і перехрестився тричі,

і благословив промінний

шлях, що скісно в море йшов.

Він нічого вже не бачив,

тільки шлях той золотистий

і ту барку ген на морі -

і ступив і тихо щез.

А в печері пустельницькій

тільки білий хрест лишився,

мов скелет всіх мрій, ілюзій,

і невпинний моря шум.

Д[ня] 30 жовтня 1655

Присвячено Миколі В. Лисенкові

Сонце хилиться, на львівські

мури скоса позира,

та в його промінні сяє

святоюрськая гора.

А по ній, мов чорні плями,

чорні згарища стирчать,

і край шляху верб безлистих

бовваніє довгий ряд.

Серед згарищ білі шатра

тиснуться з усіх боків,

наче білі печериці

з-під обпалених пеньків.

Поміж шатрами купками

походжають козаки,

блискотять до сонця списи

і червонії шапки.

Де-де в шатрах чути стогін,

де-де пісня залуна,

брязк бандури, крик сторожі

та гукання чабана.

З святоюрської дзвіниці

на вечерню вдарив дзвін -

гнуться голови козачі,

богу віддають поклін.

А внизу на львівських вежах

інші дзвони на той гук

відгукнулись, наче голос

полетів із рук до рук.

А при церкві святоюрській,

на саміському шпилі,

край шатра під грубим дубом

товариство при столі.

Тут Богдан, козацький батько,

і полковників аж п’ять,

і Іван Виговський, писар,

розмовляючи, сидять.

Праворуч гетьмана гості,

королівськії посли,

що від Яна Казимира

подарунки принесли.

То колишній кум гетьманів,

Любовицький, що колись

гостював у Чигирині,

поки війни ті знялись.

Обік нього ще пан Грондський

бистрим оком, наче щур,

огляда козацькі сили

і немудрий львівський мур.

Стихли дзвони святоюрські,

писар кубки налива,

і заслухались присутні

на гетьманськії слова.

«Пане куме Любовицький,-

мовив, хмурячись, Богдан,-

чарку! За стару знайомість!

Поки піниться сей збан!

Мовиш, що король аж плакав,

пишучи оці листи?

Так його болять нещастя

України, мовиш ти?

Випий! Плакав? Єзуїти

люблять плакать, та сей плач

іншим палить душу й тіло…

Випий, куме, і пробач

сі слова! Говориш, буцім

признавав король і сам,

що обіцював багато,

не сповнив нічого нам?

Так чого ж тепер ще хоче?

Чом на нас він наріка,

буцім з нашої провини

крові поплила ріка?

Буцімто Річ Посполиту

підкопали ми одні

і в величну ту будову

люті вкинули огні?

Пане куме Любовицький,

я шаную маєстат,

та король, що так говорить,

сам є маєстату кат.

Бо його слова найперші

задають брехню кінцю,

бо ж він зна, що не з добра ми

зачали війну оцю,

що терпіли ми знущання

від панів предовгий час,

що нас хлопами взивали,

канчуками сікли нас,

забирали нашу працю,

зневажали нам жінок,

не пускали нас до церкви,

а гонили у шинок,

що хати палили вбогі

і рубали нам садки,

пан із паном посвариться -

терплять горе козаки.

Навіть в душі нам залізти

забажали накінці,

віру змінюють, що наші

в ній жили діди й вітці.

«Туркогреками» нас лають,

замикають нам церкви…

Православний - нехрещений

і невінчаний живи!

Ще й біскупів-святокупів

шлють, щоб брали нас за чуб,

унією називають

силуваний з Римом шлюб…

Сто сот громів, пане куме!

Тут не стало нам терпцю…

На погибель живодерам!

Випий, куме, ще й оцю!

Пише нам король: «Свідчуся

ранами Христа й хрестом,

що бажав я все сповнити,

як прирік вам, та не міг».

Ха-ха-ха! Король хрестом нам

клявсь, а чорт махнув хвостом

і змазав ту клятву! Знаю,

знаю тих чортів усіх!

Мовиш, куме, що на сеймі

промовляв король за нас,

натякав на наші кривди,

вказував направи час -

та шляхетство закричало,

та магнати заревли,

та підплаченії ними

і підпоєні посли

королеві лютим гвалтом

добалакать не дали…

Вірю сьому. Та що з того?

Що тепер робити вам?

Як король ваш - віхоть, що ж є

за ціна його словам?

Пощо з ним нам умовляться,

бога клятвами дрочить,

коли в сеймі йому навіть

мови не дадуть скінчить?

Сам скажи, мій куме: що нам

трактувати з помелом?

Годі вже вам нас водити,

як ту кітку за стеблом!

Як захочемо правдивий

із ляхами мати мир,

знайдемо панів, що в Польщі

старші, ніж Ян Казимир.

Але се не швидко буде!

Поки стане нам шаблюк

і пищалі семип’ядні

не впадуть із наших рук,

поти йтиме на Вкраїні

чортів танець навзавід,

аж козацький або лядський

до останку згине рід.

Плакав ваш король? Най плаче,

як не вміє ради дать!

Не над нами, над собою

він повинен би ридать.

І отсю Річ Посполиту

най оплакує! Най зна:

бачила страшні події,

гірших ще діжде вона!