Камертон Дажбога - Бердник Олесь

Активно співпрацюйте. Хай ноосферна енергія прориву підготує вмістилища для втілення, щоб Аріман не встиг закрити щілину в континуумі. Слухайте уважно!

— Я вже сказав, що Прабатьки

Жили над водами ріки,

Яку здавен Дніпром зовуть.

У йменні тім глибока суть.

Дана — вода, Землею дана,

Що поїть вічно спрагу лану.

Вона одвічна, тому й пра,

А разом буде — ДАНА-ПРА.

Погляньте — там, над Дана-пра,

В імлі стоїть Дивич-гора.

Кумир прадавній НЕБО-ДИВ

Собі ту гору освятив.

На ній Святилище було,

Кругом і квіти, і зело,

Ну а отам, де хатки мріють,

Розташувалося село…

А втім… це ми так звикли звать,

Але для казки — інша стать:

Тоді всі селища поспіль

Чудовим словом звались ПІЛЬ.

ПІЛЬ — це і поле, й площина,

Для житла місце, і для сна,

Для сіяння, і для збирання,

Для радування і кохання.

І кожне житло, кожен піль

Стрічає вітри звідусіль, —

Від полуночі і полудня,

У дні легкі і миоготрудні, —

Ті вітри людям принесуть

І слів, і дій таємну суть.

Той піль прозвали — ТРОЯН-ПІЛЬ.

Сучасне ймення теж звідтіль…

Мені дуже захотілося дізнатися — який корінь ліг в основу тієї назви. Адже я тисячі разів проїжджав че-рез Трипілля, мандрував по тих кручах, проте ніколи не замислювався. Якось та прадавність не хвилювала сві-домості, а тому й долі моїх Пращурів залишалися абстракціями, занотованими, може, лише десь на сторінках книг археологів чи істориків. Горикорінь, певно, відчуваючи моє запитання, сам зачепив цю тему:

— То звідкіля пішло воно —

Те дивне, звучне імено?

В Дідів-Троянів був кумир —

У Вирій вірний Поводир.

Не ідол мертвий — Дух Життєвий,

Триликий — тобто Трисуттєвий.

Що перший Лик — то КИЙ і ДІЙ —

Таємний, звивистий, мов змій.

А суть — від коєння до дії,

Від божевілля до надії,

Бо КИЙ веде до каяття,

А ДІЯ рухає життя.

Покинеш КИЙ — то маєш спокій,

А ДІЯ дасть політ високий.

Двобічний був той лик в кумира:

Один бік — зло, а другий — миру.

І говорили Прадіди,

Що КИЙ веде лиш до біди,

Що відкриває тайний лик

Лиш той, хто в ДІЇ суть проник.

Хто коєнь марних пелену

Розвіє, мов примару сну.

В кумира другий лик — то ЧАХ,

Летючий він, неначе птах,

Дає здоров’я й забира,

Коли прийшла комусь пора,

Малює барви на щоках,

Смішинок іскри ув очах,

Незламну силу у руках,

І сіє передсмертний жах

Всесильний, таємничий ЧАХ…

— Дивно, — озвалася Громовиця-Галя, — але мені здається, що я все це знаю. Я вже відчуваю себе там… бачу обриси будівель, виблискує плесо великої ріки… в небі пролітають кораблики з білими вітрилами… Як це можливо?

— Тихо, — зауважив Сократ-Олафрам, обнімаючи Громовицю за плечі. — Сприймайте все як просту й логічну реальність. Наші ментальні стереотипи звужені до смішного. Те, що оповідали казки, колись було зви-чною реальністю. Ми самі диктували ті чи інші константи Природі. Хіба забули?

Горикорінь підняв руку, мовби одсікаючи можливість дальшої дискусії, і продовжував оповідь.

— Гнівити ЧАХА — стережись!

Він підкрадається, мов рись,

Якщо здоров’я ти згубив,

То ЧАХ тебе не полюбив.

Ти станеш чахлий, наче тінь,

Ти вичахнєш, як древня лінь,

Й тебе од світу одчахнє

Веління ЧАХОВЕ страшне…

…А третій лик — ясного ХОРА,

Який пітьму щоденно боре,

Котрий об’єднує невпинно

Усе — від люду до билини, —

Дерева, райдуги, зірниці,

Мурашки, гори, звірі, птиці:

У дивоколі все живе

Його Вітцем своїм зове.

Тому Троянськії дівчата

Так люблять ХОРА величати

У плавнім диво-хороводі,

Прохаючи кохання й вроди,

І ХОР ясний дарує їм

Любов, дітей і рідний дім.

Тому хороше все, що миле,

Тому хоробрість — ХОРА сила,

Бо він щодень у Дивоколі

Життєві зерна сіє в полі,

В блакитну всеосяжну Ниву,

У Землю — буйну і вродливу.

Він — всіх великий Хоронитель,

Пастух, об’єднувач, цілитель,

Чому його звемо ще й РОД —

Трояни всі — його народ!

Отож Троян тримав сторожу

Землі цієї і ворожу

Чужинську силу нерушимо

Ламав, мов буря бадилину.

Бо знали всі діди-Трояни,

Що лише єдність нездоланна.

Хто знає тайну праці-дії,

Хто береже дідівські мрії,

Хто в Хорі-колі, в чеснім вічі

Загляне Друзям в ясні вічі,

Того ніяка вража зграя

У буйнім герці не зламає.

Діди передали онукам

Єдину вірную науку:

Щоб мати силу й волю в світі,

Троян тримайте, любі діти!..

Урочисті слова Горикореня зненацька перебив мелодійний дзвін. Громовиця стрепенулася, доторкнулася до грудей.

— Келих, — прошепотіла вона. Одгорнула полу халата і показала чарівну чашу друзям. Там уже мерех-тіла багряна рідина, іскрилася. Від неї плинув тонкий трояндовий запах.

— Пора, — сказав Сократ. — Слуги Арімана збурилися.

Біля лікарні метушилися люди в халатах. Щось кричали, з ними сварилися постаті в уніформі чекістів, показували в той бік, де зібралися Космократори. Весь майданчик, заповнений божевільними, захвилювався, ніби сколихнутий подихом незримого урагану.

— Пийте, — наказав Горикорінь. — Я тим часом докажу ритміку коду. Лишилося кілька рядків. Пийте, мої дорогі. Рушаймо в дорогу понад віками…

Галя-Громовиця енергійно відпила ковток з келиха, передала мені. Я знову відчув ураганну вогняну си-лу, коли крапля рідини скропила мої вуста, і передав Чашу Невмирущості Юліані. А Горикорінь, занепокоєно спостерігаючи за гуртом лікарів та військових, котрі бігцем рушили до нас, хутко завершував віршований код.

— Спільноті впасти не давайте,

Тримайте ХОРА всі і знайте:

Як розпадеться міць ТРОЯНА —

Господарем чужинець стане.

Від сили й слави в час такий

Для нас залишиться лиш КИЙ,

Та й то — в чужих для нас руках.

І піде вдаль могутній ЧАХ,

І від веселки Диво-Хора

Лишиться гіркота і горе.

Отож з Трояном вік живіть —

І процвіте Троянська віть!

Тепер скінчилася зав’язка,

Почнеться справжня, давня КАЗКА…

— Брама відкрита, — твердо сказав Горикорінь. — Горіор та Гледіс тримають прохід. Рушайте, за-лишаючись тут.

— Ти ще не випив, — скрикнула Громовиця, подаючи йому келиха. Він узяв його, підніс до вуст.

У небі потемніло, хмари налилися зловісною синявою. Вдарив грім, прокотився над Куренівкою.

— Стій, стій! — Закричав якийсь військовий, махаючи рукою. — Стій, падло, кому кажу?! Застрелю, як шолудивого пса!

— Пізно, Арімане! — Спокійно промовив Горикорінь і осушив келих до дна. — Горіоре, ми йдемо…

Частина третя

Яні — син зірниці

Награлася весна в просторах Троянських. Нагулялася, наспівалася. І легко зійшла на груди Геї-Матері, землиці родючої.

І затепліли гойні груди.

Зігрілися.

І задихали, затріпотіли назустріч вітодайному Ра-Дажбогу, вічно юному Синові-Данові блакитного Ди-вокола-Сварога.

Трояни готувалися до нового радісного літування, як і в попередніх віках. Та інакше склалося, аніж ба-жалося. Хвостата зірка, що встала над краєм Троянським, примарним блиском своїм віщувала тривожні дні. Старші люди згадували, що її поява в минулих віках приносила горе, руїну і злигодні, пам’ять про які передава-лася в казках і думах…

На вершині Дивич-гори, під поглядом тисячооким Дива Зоряного, зібралися магатями Трояппільські на Раду велику, на Віче старшинське. Біля підніжжя кумира кам’яного Трояна розпалено багаття з пахучих дро-вець, нарубаних в священнім Гаю. Батьки й Діди всіх родів Дажбожих повсідалися довкола високого полум’я, заглибившись у таємні тяжкі думи.

Біліють у полисках вогню святкові шати, пишні бороди й вуса, довге сиве волосся. Всі погляди обернені до темно-синього Дивокола, на грудях якого розкинула крила примарні Зоря зловіща — вісниця змін.

Мовчання пливе понад зібранням урочистим, проте відчувається в тиші грозова дума. Внизу, під горою, виблискує плесо Дана-пра іскрами зірок, з-за обрію викочується багрове коло Місяця.

Біля кумира Трояна з’являються дві постаті: Дід Ям, найстаріший магатям у Троянськім Краї, і його син — воєвода Пріям, славетний кошатрій, вартовий морських рубежів землі Дажбожої. Він прибув нині вранці з якоюсь важливою вістю: верхові лелеки-велетні, викохані волхвами Діда Сварога, були знеможені до краю, завершивши свою тяжку дорогу понад Чорним морем та полуденними хащами Гілеї.

Ям підняв руку, і на його пальці засяяв самоцвіт владності — знак Старшинства.

— Магатями, кошатрії, володарі славних Родів Троян-поля, — пролунав у тиші голос Яма. Ви всі відчу-ваєте тривогу, посіяну з’явою зоряної вісниці. Сотні літ спокій і злагода обнімали рідний край. Рік у рік ми пле-кали надійну основу радості — цілість братерської єдності. Проте всі Старшини пам’ятають засторогу наших Покровителів — Діда Сварога, Діда Дажбога, Матусі Горогни і Баби Гайї, — що могутнє щастя притягує до себе могутній опір ворожої сили. Сип мій Пріям приніс жорстокі вісті. З далекого Кріту, з гір Греції, з пустель Лівії готуються до походу кораблі наших супротивників під рукою Синів Місяця. А вчора прибули посланці з Карпат — наші побратими. Повідомлено, що вже палають троянські городища й села, захоплено в полон сотні жінок та дітей, смерть забрала до себе вірних захисників-кошатріїв. Ви знаєте, що Троян-піль утримував свою вільність лише любов’ю до мирності й злагоди. Ми були відкриті всім племенам — дітям Матінки Гейї, відкри-ті для обміну, любові й братерства. Тому кошатрії наші зломлені грубою силою ворогів, а достойні заміни для опору відсутні. Ріка зла і руїни котиться по землях Троян-поля. Маємо вирішити, славні магатями, як діяти. Ви-рішити хутко, ясно, достойно. Я сказав! Хто воліє слова?

До вогнища виступив волхв Горислав.

— Ми давно передчували, що такий день настане. Лише не відали — коли. Про це казали справіку варто-ві Троян-поля, Зоряні Діди й Баби. Маємо звернутися до них, щоб здобути ясне розуміння і добру пораду. Хай старшинська Рада спорядить повноважних слів-волхвів: одні одразу ж рушать в Рожище, до Баби Гайї, аби вона провішувала нам грядуще, а інші вкупі з усіма достойними магатямами мають увійти до втаємниченої кузні Діда Сварога, заглибленої в Дивич-горі. Відкриваю вам цю таємницю, бо грізна нора настала, і без Диво-Коваля ми безсилі зупинити зловіщу руїну. Чи згодні ви зі мною, славні магатями, кошатрії та Володарі Родів?

— Згода! — Пролунало над Дивич-горою.

— Тоді обирайте вісників до Баби Гайї. І одразу ж приступимо до обряду відкриття Брами зоряної кузні.

Вісників до Баби Гайї очолив сам волхв Горислав. З ним вирушили магатям Грім-тур — славний воєвода Карпатських троянів, кошатрій Пріям, боян-співець Дивогук.