Камертон Дажбога - Бердник Олесь
— Наш край у біді. І Баба Гайя — Бере-гиня Троянів — пророчила, що врятувати наше прийдешнє зможе лише син Сонця, Дух Дажбога. І я, Світла Матінко…
— І ти, — підбадьорливо всміхнулася Королева.
— …і я маю народити Дажбожого сина Ріяма, — майже пошепки сказала Макоша, відчуваючи, що по-лум’я зворушення й хвилювання пече її щоки.
— Ти готова до цього? — Серйозно запитала Королева. Макоша мовчки кивнула, крізь сльози дивлячись у вічі
Володарям Сонця.
— А якщо вогонь Дажбога спалить тебе? — озвався Король. — А сила мороку почне переслідувати твоє дитя?
— Хай я згину, та сонячне дитя допоможе рідному краєві, — скрикнула Макоша. — Я ждатиму Дажбога все життя.
— Навіщо ж так довго? — Лагідно засміялася Королева. — Наш Син давно покохав Землю як найкращу Квітку в зорянім Дивоколі. Жди Судженого, люба Макошо. Він вже готується зійти на Землю…
Макоша отямилася від дрімоти, схвильована й вражена яскравим видінням. Уже знала, що треба робити.
Скинувши сорочку, вийшла із землянки в світанкову прохолоду. Голісінька, як мати народила, легко збі-гла крутою стежкою до Дана-пра, пірнула в глибокий, прозорий плин. Випірнувши, вийшла на берег — оновле-на, освіжена. Піднявшись на кручу, ходила поміж хащами священної Діброви, збирала гілки для пречистого багаття. Гілки дуба, берези, горіха, плакучої верби, яблуні, груші, терну, глоду, вільхи, осики, оливи і вишні. Всього дванадцять дерев мало ввійти до весільного вогню. І ще — дванадцять трав-зел: полин-боже дерево, полин гіркий, полин-чорнобиль, материнка, м’ята, дивосил, мандрагора, звіробій, деревій, рута, розрив-трава і папороть.
Запаливши кільцевий вогонь, ввійшла між палаючі пелюстки, тримаючи в долонях пучечки з травами, квітами та корінням.
Над лівобережними лісами викотилося багряне колесо Сонця. Стіна багаття встала довкола дівочої по-статі. Вона простягла руки до пломенистого Володаря Життя.
— О Семиярие Сонце! О великий Дух Дажбога! — Натхненно мовила діва Макоша. — Відаю, Коханий, що зухвале чекання моє! Та хто порятує Троянів — онуків Дажбожих, окрім нього самого та Найвищого Вітця Сварога?! Прийми до вогнистої жертви полин-боже дерево, бо ж ти сам посіяв зернята його в наших степах, щоб нагадувати нашу рідність з тобою. Прийми й полин гіркий, щоб гіркота ворожої руїни щезла з осель троян-ських! Забери й чорнобиль, бо з давніх-давен помістив у його зернята Чорнобог свою зловіщу силу. Прийми материнку, аби Матір Лада знову зладувала Троянські землі у братерське коло — вічносуще, тривке, вогнисте. Дарую тобі й м’яту, щоб духмяність її супроводжувала твою ходу в нашім світі. І дивосил хай припаде до серця твого, щоб всі Диви Троянського Роду охороняли своїх людей від наруги. Мандрагора завжди була твоїм втає-мниченим дарунком — візьми її, насити вогнем кохання, щоб кошатрії-воїни жадали обіймів пречистих дів, щоб дитячими голосами сповнювалася рідна Земля. А коли згидиться терен Баби Гайї ордами Чорнобога, захо-вай святу мандрагору від очей неситих, доки знову очистиш, Дажбоже, Троянські степи й ліси для сонячного плем’я! Дарую тобі, звіробій — захисток від темних духів, деревій — дух здоров’я й довговічності, руту — ча-рівницьку траву кохання! Розрив-трава присвячена тобі, ясний Володарю, бо лише тобі під силу розірвати во-роже коло, що оточує нас. А на завершення, Дажбоже, прийми зело папороті, даруй нам для душ відважних її Квітку Купальську, щоб діти наші й онуки відали в глибині Землі й Неба правдиві скарби!
Примовляючи так, Макоша кидала пучечки названого зела в багаття, обертаючись по ходу Сонця. А коли подарувала вогню листки папороті, зненацька скрикнула від здивування й сорому. З-за тисячолітнього дуба з’явився юнак — синьоокий, русявий — і оторопіло, захоплено дивився на неї, поволі, поволі, ніби вві сні, на-ближаючись до священного багаття. Його вишита льоля — біла-пребіла — була розкрита на грудях, ніжно-золотиста шкіра мерехтіла сонячними іскрами.
— Хто ти? Чому тут? — Ледве чутно прошепотіла діва. — Хіба не відаєш, що сюди заборонено?
Юнак наближався до неї, мовби й не чув, про що вона каже, і здавалося, що дивиться він не на її чарівне личко, не на рожеві перса або стрункі ноги, тонкий стан, — що він обнімає своїми блакитними очима-безоднями всю дівочу постать.
Ось він уже біля вогню, простягає могутні долоні, бере н за руку. Невже багаття не пече його?
Солодка хвиля ллється від нього, котиться по тілу Макоші, і їй вже не соромно, вона переступає через багаття. Сонячні промені прорвалися з-за дубів, оповили постать хлопця палаючим вінцем. І раптом у свідомо-сті діви почулися слова Сонячної Королеви, ніби відлуння грому покотилося в діброві: "Жди Судженого, люба Макошо…"
"Він прийшов, він прийшов", — співало серце діви, і вона осмілилася торкнутися пальцями його русявих кучерів.
— Я молився Дажбогові на березі Дана-пра, — вперше порушив мовчання юнак, пригортаючи її до себе. — І почув голос від Сонця: "Вийди на священну кручу, Гуктуре! Там тебе чекає та, котра врятує твій Рід від погибелі". І я послухав веління Дажбога, Макошо! Моя любов дорівнює твоїй! Чи ти ждала мене, кохана?
— Усе життя чекала, — дзвіночком засміялася діва, і юнакові здалося, що в Дивоколі заспівали тисячі птахів. — Я приготувала для тебе найкращу у світі постелю. Ось поглянь!..
І вона повела його понад розмаїттям квітів у середину райдужного кола…
Над Троян-полем шаленіла горобина ніч.
За темно-синіми тучами гримотіли копита Перунових коней, палахкотіли примарним сяйвом стріли-блискавиці.
Трояни не спали, прислухалися до грому перунів, похитували головами: "Давно люди не бачили такої грози. Тяжко, мабуть, Дажбожим лицарям-звитяжцям!"
У цю ніч магатями приступили до відмикання брами Сварожої кузні. Було обрано трьох посланців до Сварога. Вирушили Ям, Горислав і Грім-тур.
Вони зняли із себе всю зброю, всі речі й предмети, народжені, сотворені в царстві Яви, залишившись тільки в довгих сорочках, витканих із святої кропиви, зібраної в свято Праматері Лади. Таке вбрання захищало в переходах від світу Яви до Нави і Прави.
Піднялися на Дивич-гору під сяйвом блискавиць лише посланці. Решта старшин і магатямів залишилася внизу, сотворивши в Дажбожому капищі молитовне коло.
Горислав повернувся обличчям до кам’яного кумира Тро-яна, проказав заповітні слова-закляття. Зникла, розтанула постать Прабога, а на тім місці з’явилася мідна цямрина таємничого колодязя-криниці, мовби вику-вана якимись велетенськими ковалями. Так воно й було: давні пращурівські заповіти передавали, що диво-криниці, які вели у лоно Матері-Геї, сотворені Прадідом Сварогом та його помічниками.
Посланці приступили до цямрини і заглянули вниз. Там хлюпала, іскрилася у палахкотінні грози темна вода. Обличчя Яма й Горислава були суворі й спокійні, лише Грім-тур занепокоєно поглянув ув очі своїм супу-тникам.
— Маємо туди стрибнути? — запитав він.
— Так, — скупо одвітив Ям.
— Так, — підтвердив Горислав. — Затримуй подих, аж доки опустишся до Божої Світлиці.
— Хіба Божа Світлиця в землі? — здивовано запитав Грім-тур.
— Весь світ — Божа Світлиця, — заперечив Горислав. — Проте є втаємничені оселі Сварога, де він кує нові світи і їхнє прийдешнє. Тут, в глибині Дивич-гори, його кузня. Завдяки їй ми, ще вільні. Проте повинні шанувати це щастя, Грім-туре. Розвій страх і сумніви, лицарю! Нас уже чекають. Магатяме Ям! Тобі честь бути першим.
Ям урочисто ступив на цямрину, піднявши руки до грозового неба, попросив благословення у Дажбога і стрибнув у глибину криниці. Вода зімкнулася над магатямом без жодного хвилювання.
— Тепер ти, Грім-туре, — сказав Горислав. — Сміливіше, кошатрію!
Грім-тур збентежено вискочив на край таємничого колодязя. Його мужнє серце, що витримувало криваві січі та поєдинки, тепер бунтувало і сполохано стукало в грудях. Проте він, зціпивши зуби, заплющив очі, в ду-мці проказав молитовне слово до Матері Лади і скочив униз.
Над ним зімкнулася прохолодна імла, довкола попливли зеленкуваті тіні. Грім-тур здивовано оглядався: складалося враження, що в прозорій стіні криниці хтось посплітав докупи безліч дерев, квітів, трав, птахів, ме-теликів, звірів, предметів, явищ, речей. Все це тріпотіло, жило, колихалося, мовби очікувало миті народження у вільне буття.
Кошатрій відчував, що дихати тут тяжко, середовище, що його він проходив, опускаючись вниз, було гу-сте, тягуче, як старіючий мед. Та потроху довколишній світ яснішав, наливався золотавою прозорістю, розши-рювався увсебіч. Зненацька кошатрій вискочив з тієї рідини, ніби випавши у вільний світ. Над ним височіло Зоряне Дивоколо, але такої глибини й краси, що зірки, видимі на землі, згадувалися як щось ледь помітне, бід-не, убоге. Сузір’я пливли, спліталися в образи звірів, людей та богів, квітів та дивних подій.
— Дажбоже, яка краса! — вигукнув Грім-тур, у захваті піднімаючи руки до тієї глибини.
Хтось його обняв за плечі. То був Ям. З другого боку з’явився Горислав. Волхв скупо усміхнувся.
— Бачу, до вподоби тобі Оселя Сварогова. Вбирай до серця те, що узрів. Маєш дітям передати красу царства, де наші Пращури живуть.
— І все це у Лоні Матері Геї? — здивувався Грім-тур.
— Так, лицарю. Те, що видиш у земному Дивоколі, лише краплинка її скарбів. У лоні Матері Землі гли-бини такі страшні, що навіть наші Зоряні Кумири не все про них відають.
— Правду мовиш, Гориславе! — Загриміло в просторі, і перед посланцями запломеніло потужне, сліпуче горно велетенської кузні. Над ковадлом, подібним до гори, нависала постать Коваля Сварога: могутні плечі, сильні руки, бородатий лик з прозорими золотисто-карими очима складали дивне враження повної зладованос-ті. Він тримав в одній руці здоровенного молотка, а в другій — кліщі, що затискували чересло до плуга. Проте який же то плуг має бути, якщо він перевершував розмірами Дивич-гору? Обабіч ковадла стояло два молотобійці, але, на відміну від людей чи богів, у кожного було тільки по одному оку над переніссям.
— Правду сказав, Гориславе, — повторив Сварог і, поклавши молотка та чересло на ковадло, підняв усіх трьох посланців і поставив на долоню. — Для сліпців Матінка Земля мов горіх. А для зрячих — її володіння сягають у вічність. Коли прийдете сюди — будете знати про теє більше.
