Камертон Дажбога - Бердник Олесь

— Веди нас до твоїх дівчат, ми зможемо зустрітися в прогулянковому дворі. Але попереджую — пильність і обереж-ність. Поміж лікарями є чимало агентів спецслужб, а вони — слуги Арімана, навіть не розуміючи цього. Маємо діяти хутко, майже блискавично. Викличемо на побачення решту Космократорів. Зустріч має бути ніби спон-танна, невинна… і тоді…

— Що?

— Ми проб’ємо канал над віками, вийдемо з Лабіринту тримірності, народимося в прадавності.

— Так, саме так він казав. Але як? Як це станеться?

— Дуже просто. Навіть тривіально. Проте нам пора. Вже йде санітар виганяти на прогулянку. Виходьмо кожен окремо, а там зійдемося ніби випадково…

Сталося. Вже п’ятеро Космократорів зустрілися в глибині Лабіринту Арімана, як називає цей світ Гори-корінь. Мої дівчата одразу пізнали і Горикореня, і Сократа. Ми плакали від щастя, танцювали, ніби п’яні. Можу уявити, що думають лікарі, котрі спостерігають за нами. Чи не підтверджуємо ми, навіть не бажаючи цього, припущення про своє божевілля? А, байдуже! Найзначніше те, що ми вже призначили день, коли зійдуться всі. Як це буде? Горикорінь запевняє, що все дуже просто. Чайка та Інеса, виявляється, в цій реальності наро-дилися сестрами, вони близькі знайомі Олафраму-Сократу, інколи передають йому передачі, зустрічаються в прогулянковому дворі. Владисвіт — відомий психіатр, керівник Республіканського Психологічного центру, він опікає Олафрама, допомагає "лікувати", отже, має право завжди відвідати хворого або прийти до нього разом з родичами та знайомими.

Що буде? Що буде?

Інколи я зненацька зупиняюсь на місці, замислююся: чи не граємо ми всі якусь химерну трагікомедію? Чи може вийти щось справді путнє з такої божевільної містерії?

Жовтень. Київ за мурами "дурдому" вдягається в святкові шати зимового спочинку. Яке буйство кольо-рів! Переінакшуючи слова Христа, можна сказати: жоден імператор не одягався багатше від оцих простих беріз, осик, дубів, кленів. Навіть скидаючи щорічно своє пишне вбрання, рослинне царство Землі влаштовує радісний бенкет прощання з черговим циклом містерії буття. Нам ніби засвідчує сам Дух Життя, що величний будь-який етап мандрів у світі, що відсутні об’єктивно стани зла і добра, а є лише наша оцінка ситуації і можливість (або відсутність можливості) здійснити волю власної Сутності — руйнівну чи творящу, а отже — пожати відповід-ний врожай.

Завтра — неділя. У прогулянковому дворику відбудеться зустріч усіх. Хоч би щось не завадило. Нас вже викликали до головлікаря (кожного зокрема). Розпитували про нашу версію. Мої відверті оповіді (хоч і досить лаконічні) головлікар сприйняв спокійно, доброзичливо. Розпитував про механізм мандрів у часі. Я відповів, що не фахівець, а лише виконавець експерименту. На випещеному, аристократичному обличчі психіатра блука-ла дружня посмішка. Він підморгнув мені, і в холоднуватих сірих очах блиснули бісики.

— Скажіть відверто, Григоре Максимовичу, ви вже знайшли тут друзів-космонавтів?

— Яких космонавтів? — здивувався я. — Адже у вашій реальності ще не розпочалися космічні польоти людей? Наскільки я знаю — ще тільки запущено перші невеликі супутники.

— Я не про цих космонавтів кажу, — нетерпляче сказав головлікар.

— А про яких же?

— Про космонавтів духовних. Адже лікарню недарма називають космодромом.

— Чув таку назву, — признався я. — Але хіба можна серйозно ставитися до марення хворих?

— Невже ви вважаєте це маренням? Самі ж прибули бог зна звідки. Хто вам вірить про мандри в часі? Чому ж ви не вірите твердженням наших пацієнтів?

Я дивився в його очі і не міг збагнути — чи він провокує мене, викликаючи на відвертість, чи, може, й сам уже отруївся мареннями своїх пацієнтів?

Проте інтуїція підказує: обережність. Мені ввижаються за спиною психіатра постаті Горіора та Арімана. Кожен щось шепоче, наказує, щось очікує. Ми на перехресті таких вражаючих доріг, що вже не збагнеш само-стійно, куди йти, куди повернути. Краще остерегтися, зачекати, доки не відбудеться безповоротна трансформа-ція.

Так я нічого й не сказав психіатрові. Мені здалося, що він залишився невдоволений…

Надворі ніч. На вечірній прогулянці Галя сказала, що вони з Юліаною мали контакт з Горіором. Він знає про завтрашній збір, певен в успіхові, але просить бути пильними. Прорив має відбутися нагально, безповорот-но, блискавично. Дівчата запитали про механізм такого прориву, але Корсар лише натякнув, що ядро здійс-нення — Горикорінь. "Не дивуйтеся простоті реалізації, — зауважив Горіор. — Аріман ускладнив усі рішення до абсурду. Ви тисячоліттями заплутували клубочок гнозису. А віднині — будьте як діти. Я вам казав це тисячоліття тому".

І ще одне, попросив він. Не забудьте Чашу. Вина Невмирущості з неї мають випити всі Космократори. Тоді задумане станеться.

Галя заперечила, що чаша порожня.

Вона завжди повна, сказав Зоряний Корсар. Відтоді, як я вперше причащав з неї учнів, вона повна. Лише ви не завжди це бачите.

Дивно. Тривожно. Отже, це він був тоді, коли на Голгофі піднявся хрест, віщуючи Землі тисячолітню містерію Воскресіння? Хто ж тоді в і н? Як поєднати легенди Планети з реальністю Вищого Світу?

Відбулося… Відбулося.

Відбулося!

Тіло в огні. Тепер уже ніщо не зупинить його палання. Ми залишаємося ще тут, в божевільному лабірин-ті двадцятого віку, але наша свідомість, наша, як сказав Горениця, магатяма, прокотилася над віками, стала мостом всевідання. Вже не сни, не інтуїція свідчать про реальність Ари і нашої участі в ЇЇ житті, а від-крита книга Буття, вкарбована в наше єство. Арімане, тобі не вдалося зупинити процес трансформації.

Ми сиділи на лавочці під барвистими кленами. Ми — це я, Горикорінь, Сократ, Громовиця, Юліана. Ти-хо падало багряне листя на наші голови. Ми перезиралися, тривожно мовчали. Громовиця притримувала рукою келих, захований під халатом на грудях.

Довкола бродили зграйки хворих. Хтось кричав, хтось гаряче закликав до братерства і єдності, ніби на трибуні в Гайд-парку. Якась молода жіночка колихала біля грудей уявну дитину, приплакувала біля неї, поби-валася. Високий розпатланий дід з аскетичним худющим обличчям дивився в блідо-блакитне дивоколо, ніби виглядав звідти пришельців або ангелів.

— Ось мій опікун, — раптом сказав Сократ. — А з ним — друзі.

У грудях стало гаряче. Так просто? Так несподівано? Скільки мільйонноліть ми йшли до цього дня? І що ж тепер?

Стрункий, широкоплечий чолов’яга у вишуканому сірому костюмі наблизився до нашого гурту. На пле-чах недбало накинутий халат. Погляд чорних очей охопив усіх нас водночас, зволожився ледь стриманим роз-чуленням. Двоє дівчаток — одна русява, з хвилястим волоссям, а друга — палка брюнетка з товстими заплете-ними косами, з іскристими карими очима — тремтячими руками подали Олафрамові та Горениці кульки з пере-дачами.

— Ну, як здоров’я? — Удавано бадьоро запитав прибулець з халатом на плечах. — У вас, я бачу, нові друзі? З яких світів? З яких доріг? Олафраме, де пощастило політати? Нові дані отримав з небесного універси-тету?

— У нас нема часу для спектаклю, — ніби знічев’я, тихо промовив Горикорінь. — Познайомтеся, друзі: це — Владисвіт, з ним — Чайка та Інеса. А це — Громовиця, Юліана, Меркурій. Не скрикуйте, тамуйте радість і розчулення. Горіор велить негайно приступити до містерії прориву. Нагадую суть завдання. Ми будемо жити в епоху Трояна, коли на нашій землі став діяти троянський кінь — таємна диверсія Арімана. Маємо збагнути древнє порушення причинності і скоригувати його так, щоб пробудити весь лабіринт тримірно-сті. Контролювати вчинки своїх двійників ТАМ будемо звідси, аналізуючи їх магатямою.

— Що маємо робити тепер, щоб нагромадити енергію прориву? — запитав я.

— Створюємо ноосферне коло, — просто сказав Горикорінь. — Згадайте свою давню силу. Просто, просто, просто… Сідайте тісніше, ніби ми ведемо примітивну розмову лікаря з хворими. Владисвіте, я опові-даю тобі казочку про давній Троян. Це — ритмічний код прориву. З кожною строфою нагнітайте силу резо-нансу. Перед останнім ударом вип’ємо з Чаші вина Невмирущості. Громовице, будь готова. Зрозуміло?

— Розкажи, розкажи, друже, — поблажливо і удавано-доброзичливо згодився Владисвіт, сідаючи біля Горикореня. — Може, й ви послухаєте, дівчатка?

— З радістю, — закивали сестри. — Ми давно знаємо діда Гореницю, любимо його історії. Але невже це правда?

— Що правда? — Гнівно перепитав Горикорінь.

— Про Троян? Невже тоді, тисячі літ тому, був такий високий стрій думки, мислення, філософії?

— А чому б і ні?

— Ти розповідав, що там були літаючі кораблі, приборкування тварин і птахів, швидке вирощування овочів та живих істот; хіба примітивні прадіди могли досягти такого рівня?

— Дурні діти, — удавано-грізно рикнув Горикорінь. — Вони незрівнянно вищі від нас, бо були ближче до кореня причинності. А втім — слухайте уважно або забирайтеся геть, якщо не цікаво.

— Цікаво, цікаво! — Зацвірінькали дівчата, сідаючи навпроти Горикореня і Владисвіта на траві. — Ми — повна увага!

Я відчув, як гаряча хвиля заливає мою свідомість, прокочується від тім’я до п’ят, відлунює в грудях. Се-рце калатає, мов дзвін. Чую ритмічний речитатив Горикореня. Він оповідає, ніби старий дід на вигоні малень-ким дітям, але я відчуваю, що його слова розгойдують простір і час, руйнують тканину довколишньої реальності. Щось має статися! Але що, що?

— У дуже давнії літа

(Туди ні стежок, ні моста,

Ні слів звідтам не долина,

Не йде ні люд, ні звірина,

Лише пилюку й черепки

Подарували ті віки), —

Так от — у ті літа святі,

Що їх назвали золоті,

На землях нинішніх Трипілля

Серед веселощів, привілля,

Без лиха, горя і біди

Жили могутні Прадіди…

— Чиї Прадіди? — Ніби підігруючи Горикореневі, зацікавилася Громовиця-Галя. — Невже існували вже тоді слов’яни, русичі?

Оповідач неуважно глянув на дівчину, дивуючись, що вона перебила потік його думки, і енергійно вів далі:

— Чиї, питаєте? Та наші!

Ми теж п’ємо з тієї чаші,

Яку лишили нам вони…

Та чаша — ріки і лани,

Зірок іскристе Дивоколо,

Сади й ліси густі довкола,

Світанки й грозові дощі,

Кохання вічні радощі,

У просторі привільні птахи,

І зело буйне понад шляхом,

І Вирій вічно-таємничий,

Що нас за Пращурами кличе…

— Ти гадаєш, що Пращури ще й досі живі? — поцікавився Владисвіт, входячи в річище оповіді, а Гори-корінь природно одразу ж відповів:

— Еге ж, багато хто вважає,

Що пращурів отих немає.

Від них, либонь, одна пилюка,

Та в слові, може, їх наука.

Відсутня правда в слові тім,

Бо вічний пращуровий Дім

Й самі вони у Дивоколі,

У таємничім казок полі

Живуть і у грядуще скачуть, —

Побачить можна їх одначе!

Але зустріне їх лиш той,

Хто мудрий серцем, хто герой,

Хто осідла того коня,

Що й смерть саму переганя!..

Горикорінь на хвильку замовк і, розхитуючись, ніби в забутті, прошепотів:

— Включайтеся в менталізацію того, про що я оповідаю.