Камертон Дажбога - Бердник Олесь
На одному хтось лежить, тихо посвистує носом. Тіло вкрите сірою ковдрою, руки складені, мов у мерця. Довга сива борода випростана поверх ковдри. Я тихо, щоб не розбудити його, підійшов до свого ліжка, роздягнувся. Накинув халат, що лежав поверх ковдри. Виклав на тумбочку гребінець, записник, кулькову ручку, хустинку, документи.
Що ж далі? Як вести себе, щоб не заплутати ниток причинності ще буйніше, ніж донині? Хто порадить? Хто спрямує в потрібному напрямку?
Зоряний Корсаре! Твоя урочиста риторика чарівна, але яка вона безсила перед рутинним лабіринтом Арімана. Володар тримірності нехтує будь-якими правилами і правами, а ти волієш лише вільного вибору і майже божевільної віри. Тут кожен атом на службі твого супротивника. Що ж протиставити йому?
"Ріка Буття єдина для всіх, для всього, — майже нечутно відлунюють у свідомості слова. — Води несуть до Океану всіх тих, хто радіє течії, і тих, котрі опираються…"
Хто це? Невже відповідь Корсара? Чи мої інтуїтивні глибини знають результати тих обставин, що вже склалися?
За вікном місяць, зорі. Всюди спокій, лише десь за стіною чути жалібний стогін. Може, я даремно хви-лююся? Адже Аріманів Всесвіт — титанічна божевільня! Хіба можна знайти в ній логічні закономірності і смисл функціонування? Ми з Гореницею раділи відкриттю таємниці мандрів у часі?! Наївні мрійники! Дізнати-ся, що в’язниця має ще міріади камер, про які ми не підозрювали? Це — велике досягнення науки?
А втім… Може, в якійсь із камер тонші стіни, ветхіші мури або… давні підкопи? Треба вірити ведучій зорі карми. Хто готується до втечі, той наближається до такої можливості. Там, за межами тюрми, є друзі, вони не зрадять.
Сідаю до тумбочки. Запишу все, що думаю. Може, пригодиться.
Снилися дивні сни. Тяжкі, тривожні. Якісь химерні сюжети з участю Великих Учителів. Урочиста мате-ріальність здавалася природною, звичною. Моє мислення так трансформувалося, що найказковіші події сприй-малися як природні, вірогідні.
Я бачив себе духовним шукачем. Був одягнений в оранжеву накидку, більш нічого при мені не було. Знав, що десь у найвищих горах маю знайти храм Будди. Минали роки, а може — цілі життя? Втомлена душа відчувала, що наді мною пролітають віки. Я бачив безліч міст, тисячі й тисячі людей пливло довкола. Зустрічі, розмови, суперечки, дискусії. Велеречиві собори, старезні манускрипти, глибокодумні твердження жерців, йо-гів, свамі. А моє серце було сумне, зневірене, спрагле чогось небувалого.
І ось тоді, коли я постарів, коли висохлі ноги ледь-ледь несли мене по землі, гірська стежина привела ме-не до екзотичного титанічного храму. Людей не було, у велетенській залі пливла тривожна тиша. В центрі ви-сочіла постать Будди. Очі Учителя примружені, на вустах втаємничена усмішка — іронічна чи гумористична?
У мене було таке відчуття, що Будда щось знає таке, про що мовчать усі манускрипти, всі наставники, всі традиції. І це втаємничене знання дуже смішне. Якби люди дізналися про нього, то вони, можливо, реготали б самі з себе багато віків. Я стояв перед кам’яним громаддям Учителя, і ця думка бентежила моє сумління. А за нею з’являвся висновок моїх віковічних пошуків: я шукаю мару.
Але чому ж, чому серце тремтить у передчутті чуда? Щось має статися. Простір вібрує, мовби насичений грозою.
Зненацька з-за кам’яної скульптури Будди з’явився юнак. Він глянув на мене і радісно, білозубо усміхну-вся. Звідки, чому він знайомий? І навіть рідний? Смагляве обличчя, чорні, а разом з тим якісь на диво прозорі очі, рідкісна доброзичливість у погляді. І я внутрішнім знанням збагнув: ось той, кого я шукав так довго! Це той, кого назвали Буддою. Той, хто вперше у світі розрубав павутину містифікованого буття, хто розірвав по-лон гіпнотизму Мари.
Я обережно ступив кілька кроків назустріч. Але він випередив мене. Простягши руки, стрімко наблизив-ся, і я опинився в його обіймах. І відчув, що тану, зникаю, зливаюся з чимось великим, простим, радісним.
Вогняна блискавка засліпила, метнула мене у безвість.
І я прокинувся.
Наді мною біліла стеля. Знадвору долинали якісь крики, гомін. Де я? Куди потрапив? Перехід від таєм-ничої духовної містерії до тривіальної буденності був такий разючий, що розум спочатку не міг згадати, де пе-ребуває моє тіло?
Потім свідомість прояснилась, і пам’ять кинула на мене обвал тяжких тактів останніх подій.
Ми в чужій реальності. Потрапили до божевільні. Потрібна обережність і пильність. Перш за все зустрі-тися з дівчатами і виробити спільну стратегію дій.
Поряд заскрипіло ліжко. Боковим зором я побачив людину похилого віку з довгою сивою бородою і та-ким же волоссям. Він сидів на ліжку, одягав — якось машинально — халат на худе тіло і, заплющивши очі, по-вільно, урочисто промовляв дивні віршовані рядки:
— Багато казкарів було.
Мов райдужне перевесло,
У небі пам’яті казки
Далекі з’єднують віки.
Піднявши руки до стелі, сивий чоловік важко зітхнув і, похитавши докірливо головою, вів далі свій ре-читатив, ніби звертаючись до когось лише йому видимого:
— Понад епохи і літа
Той клич казок переліта,
Немов у вирій журавлі
Прямують з рідної землі.
Багато казкарів було.
Було? Та, кажуть, загуло?
Мовляли пращури, що зло
Пісками казку замело.
Над нею буйнії лани,
Над нею квіти й бур’яни,
Над нею марення і сни
І поклик вічної весни.
Над нею — забуття печать…
Дід замовк на хвилину, ніби міркуючи над останнім твердженням, а потім повчально підняв кістлявого пальця вгору:
— Проте — хто може теє знать?
Можливо, рухне часу гать
І давні думи загримлять!
Анумо, діти, в коло, нум!
Я оповім одну з тих дум…
"Певно, якийсь учитель, — подумав я. — Знавець фольклору. Він весь поглинутий тими видіннями. Мо-же, й тепер бачить дітей. Адже комусь розповідає? Чому потрапив сюди? Комусь ворожими здалися його твер-дження про древню історію рідного краю. А далі вже ясно: переслідування, доноси, увага відповідних орга-нів…"
— Доброго ранку, сусіде, — озвався я, зводячись на ліжку.
Сивий чоловік сахнувся від несподіванки, кілька хвилин гостро дивився прозорим поглядом на мене. По-тім заспокійливо кивнув.
— Вітаю вас із прибуттям до космодрому.
— Якого космодрому? — здивувався я.
— Та оцього ж, — буденно пояснив сивий чоловік. — Куди вас привезли. Ви вперше тут?
— Не зовсім уперше. В якості хворого — вперше. А так бував кілька разів. Правда, в іншій реальності, в іншому Києві.
Не знаю, чому я так раптово випалив перед незнайомим цю інформацію. Здається, це сталося машиналь-но, за інтуїтивним імпульсом. Дід спантеличено завмер, сиві кущики брів піднялися вгору.
— Ого! — сказав він. — Екзотична пташка потрапила в наше сільце. Тоді ви повинні розуміти, чому тут — космодром.
— Все-таки поясніть, — попросив я.
— Київ і край, столицею якого він є, сформовані титанами-магатямами ще справіку як стартовий майдан Землі. Сюди прибували перші гості з далеких зоряних світів. Звідси стартували їхні вихованці у Безмірність. Тут кипіли вирішальні соціохімічні реакції загальнолюдської історії. А Кирилівська лікарня — визначальна реторта цих реакцій. Тут вічно сепаруються душі, зважуються на терезах Деміурга, а потім відправляються ку-ди треба: або на смітник бракованих деталей, або в світи Новотворення.
— Ви надто логічно мислите, — раптом сказав я, — щоб бути хворим.
— А хто вам сказав, що я хворий? — здивувався дід.
— Якщо потрапили в божевільню…
— Ну, це нічого не означає. Зовнішній соціум — це загіпнотизована лавина дрімаючих душ. Такі люди, як я, їх тривожать. Ось вони інтуїтивно формують для істот, котрі порушують мелодію сновидіння, відстійники. Те, що в просторіччі зветься дурдомом. Але хіба річ лише в мені? Ви, я бачу, теж нормальна людина. Адже так?
— Сподіваюся.
— Вас привезли вночі?
— Цілком правильно.
— Радий познайомитися. Як вас звати?.. Маю на увазі тутешнє ім’я, земне.
У мене холодок прокотився поза спиною. Все-таки хворий. Земне ім’я, небесне… Не інакше — якийсь Христос або пророк. Проте, не подавши виду, що я збентежений, відповів:
— Григір Бова.
— Чудово, — зрадів дід. — Григір, — повторив він, налягаючи на рокотанні літери "р". — Ніби гурко-тіння колісниці Перуна в небі. А Бова! Яка чарівна асоціація! Прізвище з казки. Ви гадаєте, що прізвища або імена випадкові? Даремно думаєте. Все в світі обумовлено. Ім’я і прізвище, назва села, де ви народилися, імена матері-батька — все це своєрідний код вашої долі. Ви й далі перебуваєте у лоні Матері… ви відчули — я під-креслив ці слова… у лоні великої Матері-Природи… просто перейшли з лона маленького — у лоно велике… але й воно не остаточне… доведеться народжуватися знову й знову. Так ось: імена, звички, настрої, прагнення — то все подробиці вашої зародкової програми.
— Тепер зрозуміло, чому ви потрапили на територію цього космодрому, — жартома сказав я. — Тут який рік? Сорок восьмий? У нас теж в ті роки було полювання на відьом.
— Де це у вас? — поцікавився дід.
— Я вже згадував. У нашій реальності. Ми з іншого просторово-часового світу. Я кажу про це просто, бо бачу, що ви маєте можливість зрозуміти.
— Я розумію! — Задумливо прошепотів дід. — Але ж яка чарівна містерія. Скільки разів мені снилася оця мить. Продовжуйте, прошу вас… продовжуйте… То який рік у вашій, як ви мовили… реальності?
— Сімдесят другий.
— Ера така сама? Християнська?
— Безумовно.
— Ну це ясно. Духовні маяки при будь-яких варіантах одні й ті самі. Розкажіть, як ви потрапили сюди? Що вас занесло до нашого часу-простору?
— У нас почалися наукові експерименти по вивченню таємниць часу-простору. Якщо ви цікавитеся — оповім, наскільки зможу.
— Неодмінно, голубчику, — простягнув кістляві руки до Григора дід, а очі його спалахнули синіми вог-нями. — Я сам все життя думав над цією проблемою. Тільки мої міркування мають скоріше містеріальний ха-рактер, окультний, а не науково-технічний. У поняттях часу-простору — безодня суб’єктивних факторів. Я не знаю, як вирішує ці проблеми ваша наука.
— Я не фахівець, але оповім усе, що знаю. До речі, ви не назвали свого ім’я й прізвища. Хоч, може, це вам не до вподоби?
— Чому ж, — доброзичливо заспокоїв мене дід. — Звати мене Сергій, прізвище — Горениця. Доктор ко-смогонії. Маю десятки філософських праць у царині проблеми походження світів, суті еволюційних процесів, значення думки і багато іншого.
Мене ніби молотком стукнуло по тім’ю.
