Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
- Юшку з курки,- повторив за ним надпоручник, схопившись у відчаї за голову.
- Так, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, юшку з курки. Я й цибулі купив, і п’ятдесят грамів локшини. Ось тут, будь ласка, все. В цій кишені - цибуля, а в цій локшина. Сіль є в канцелярії, перець також. Лишилося тільки купити курку. Ото я й пішов за вокзал до Ішатарчі. Це, власне, село, куди йому там до міста, хоч на першій вулиці й написано: «Місто Ішатарча». Пройшов я однією вулицею з садочками, другою, третьою, четвертою, п’ятою, шостою, сьомою, восьмою, дев’ятою, десятою, одинадцятою, аж до кінця тринадцятої вулиці, де за останнім будиночком починалися луки. Там гуляли кури. Я підійшов до них і вибрав найбільшу та найважчу,- будь ласка, погляньте, пане обер-лейтенанте, саме сало, навіть і оглядати не треба, з першого погляду видно, що їй, напевно, підсипали як слід зеренця. Ото я її взяв на очах у всіх, вони мені там щось по-угорському гергочуть, а я тримаю її за ноги і питаю то по-чеському, то по-німецькому, кому належить ця курка, я, мовляв, бажаю її купити. Коли нараз із крайнього будинку вибігає чоловік, за ним жінка. Чоловік почав мене лаяти, спершу по-угорському, а потім по-німецькому, буцімто я в нього серед білого дня вкрав курку. Я сказав, хай він на мене не кричить, бо мене послали купити курку. Я розповів йому, в чому справа. А курка, яку я тримав за ноги, раптом почала бити крилами. А як я її тримав зовсім легенько, то вона смикнула мою руку вгору і хотіла сісти своєму панові на ніс. А дядько почав репетувати, що я буцімто тріснув його тією куркою по пиці. А та жінка без упину щось вийойкувала і гукала до курки: «Ціп, ціп, ціп, ціп». Тут якісь йолопи, не знаючи, про що йдеться, привели патруль гонведів, і я сам запропонував їм піти зі мною до комендатури вокзалу, щоб моя невинність випливла, як олія наверх води. Але з паном лейтенантом, що там чергував, не можна було дійти згоди, хоч я його й просив запитати вас, чи правда, що ви мене послали купити якусь лагоминку. Він іще й вилаяв мене і наказав замкнути пельку, бо, мовляв, по моїх очах видно, що за мною гілляка з доброю мотузкою плаче. Він, мабуть, був у дуже поганому гуморі, коли вже сказав, що начебто таким мордатим може бути лише солдат, котрий грабує і краде. На станції, каже, є вже багато таких скарг. Наприклад, позавчора десь недалеко від вокзалу зник у когось індик. А коли я йому на те сказав, що ми позавчора були ще в Рабі, він відповів, що він на такі виправдання чхати хотів, отож і відіслали мене до вас. Іще там на мене розкричався один єфрейтор, бо я його не помітив, чи я, мовляв, не знаю, хто переді мною стоїть. Я відповів, що він єфрейтор, якби його перевели в команду єгерів, то був би начальником патруля, а в артилерії - обер-каноніром.
- Швейку,- сказав за хвилину надпоручник Лукаш.- Ви вже мали стільки всяких надзвичайних випадків та пригод і стільки, як ви говорите, «помилок» та «непорозумінь», що від усіх цих прикрощів вас може врятувати колись лише міцний мотуз з усіма військовими почестями, в каре. Розумієте?
- Так, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте. Каре так званого зімкнутого батальйону складається з чотирьох, а в виняткових випадках з п’ятьох, або п’яти, сотень. Накажете, пане обер-лейтенанте, кинути до тієї курячої юшки більше локшини, щоб була густіша?
- Швейку, я наказую, щоб ви негайно зникли разом з вашою куркою, а то я розіб’ю її об вашу макітру, ви, ідіоте нещасний!
- Слухаюсь, пане обер-лейтенанте, але насмілюсь доповісти - сельдерею я не знайшов, моркви теж! Укину карто...
Швейк не договорив «плі», бо вилетів разом з куркою із штабного вагона. Надпоручник Лукаш одим духом випив стопку коньяку.
Швейк, проходячи під вікнами вагона, козирнув і попрямував до себе.
* * *
Балоун, щасливо перемігши в душевній боротьбі, саме збирався відкрити надпоручникові бляшаночку з сардинками, коли з’явився Швейк із куркою. Це викликало природне збудження у всіх присутніх у вагоні. Всі подивилися на нього, немов запитуючи: «Де це ти вкрав?»
- Купив для пана обер-лейтенанта,- відповів Швейк, витягаючи з кишені цибулю і локшину.- Я хотів зварити йому юшку, але він відмовився і подарував її мені.
- А вона, бува, не дохла? - недовірливо спитав фельдфебель-рахівник Ванек.
- Я власноручно скрутив їй голову,- відповів Швейк, витягаючи з кишені ніж.
Балоун вдячно і водночас з пошаною глянув на Швейка і почав мовчки лаштувати надпоручникову спиртівку. Потім узяв казанки й побіг по воду.
До Швейка, що скуб курку, підійшов телеграфіст Ходоунський і напросився допомагати, а тоді конфіденційно прошепотів йому на вухо:
- Це далеко звідси? Треба перелазити на подвір’я чи просто на вулиці?
- Я її купив.
- Мовчи вже. Отакий ти товариш? Ми добре бачили, як тебе вели.
Проте телеграфіст і собі дуже старанно заходився скубти курку. До великих урочистих приготувань приєднався й кухар-окультист Юрайда: нарізав для юшки картоплі й цибулі.
Пір’я, яке вони викинули з вагона, привернуло увагу поручника Дуба, що робив обхід. Він гукнув, щоб показався той, хто скубе курку. І в дверях негайно з’явилося вдоволене Швейкове обличчя.
- Це що? - загорлав поручник Дуб, підіймаючи з землі відрізану курячу голову.
- Це, насмілюсь доповісти,- сказав Швейк,- куряча голова з породи чорних волоських. Ці кури, пане лейтенанте, дуже добре несуться, понад двісті шістдесят яєць на рік. Будь ласка, подивіться, який багатий у неї яєчник.- Швейк тримав перед носом поручника Дуба кишки й інші курячі тельбухи.
