Златоплуг - Гребенюк Віктор

– Олекса розповідає таємницю. –
Браття хочуть убити сестру. – Олекса викрадає Оленку

Та по тому майнув невеликий же час,
Проминуло недовгеє врем'ячко –
В Володимира знову почесний був пир,
Урядив стольнокиївський учтоньку.
Всі на пиру наїдалися,
Всі за столом напивалися,
Один перед одним розхизувалися.
Той хвалиться скринями золота,
Той хвалиться конями об'їждженими,
Той волами годованими…
Сидять лише два брати Брóдовичі.
Молодії бояри-сироти –
Попили, поїли й нічим не хизуються,
Інших слухають і нічим не хваляться.

Кажуть їм друзі-приятелі:
"Що ж се ви, Бродовичі, браття-брательники,
Інших слухаєте, самі ж мовчите-
Чи ж не маєте чим похвалитись на те-"
Відповідають братове Бродовичі:
"А чим же ми будемо хвалитися,
Чим же ми будемо хизуватися-
Нема в нас ані скринь із золотом,
Нема в нас коней об'їжджених,
Немає волів годованих,
Та ще й не жонаті, щоб жінками хвалитися.
Є лиш у нас сестриця-красуня,
Сестриця-красуня, дівонька,
Молода Оленка Бродівонька.
Сидить Оленка в високому теремі,
Сидить Оленка в просторій горниці,
Її в тих чертогах не пече красне сонечко,
Не мочать частії дощики,
Не віють буйнії вітроньки,
Ніхто її не бачить в сорочечці без поясків,
Ніхто її не видить в панчішках без чобітків,
Ніхто її зайвий раз не похвалить,
Та ніхто пащекун й не оббаїть.
Ясен сокіл повз терем не пролетить,
Мимо на коні молодець не промчить".

Лиш почув тії речі Лексійко Леонтійович –
Підскочив із лавиці та й каже таке:
"Ба ні, два братики, два Бродовичі!
Не хваліться сестрицею своєю Оленкою.
Бачив я її в самій сорочечці без поясків,
Видів я її в самих панчішках без чобітків,
А бувало, що в неї й на грудях лежав".

Як скипіли браття Бродовичі на ті слова,
Хапали вони по ножику по булатному,
Метали ними в Олексія Поповича.
Та Олекса гаразд на льоту ножі ловити,
Хватати за колодки за ножеві,
Та й мовляє братам отакі слова:
"Будьте здоровенькі, братуні Бродовичі!
Їдьте-но, браття, до свойого двору,
Скидайте з себе шати барвисті,
Віддавайте їх конюхам,
Наряджайтеся в одяг чорний їх,
Щоби слуги вас не впізнали
Та Оленці не підказали.
Ви підіть до свого високого терема,
Коли всі уже сплять, пізно ввечері,
Киньте сніжкою в шибку горниці,
Де Оленка вже спить, чиста дівонька,
Та й побачите, що то станеться".

Знімалися брати Бродовичі з пиру сп'яну
На ту мову його окаянну.
Часу пізнього вже вечірнього
Підійшли до своїх теремів непомічені
Й сніжку кинули в сестрине вікно.
Відчиняється віконце скоресенько,
Виглядає Оленка Бродівонька,
Сестриця-красуня, дівонька, –
В самій сорочці без поясків,
Із волоссям розпущеним,
Кличе милого друга Олешечка:
"Ах ти ж, мій Олексієчку-ладоньку!
Без тебе вже мої страви причерствіли,
Без тебе пиття мої медвяні застоялися".

Як розсердились тут браття Бродовичі,
Зламали двері в чертоги сестрині,
Покарати хотять вже Оленочку,
Відрубати їй русу голівоньку.
Тут Оленка Бродівна взмолилася:
"Ай же браття мої ви рідненькії!
Не рубайте мені русу голову,
Дайте ще мені часу-годиноньки
В церкву Божу піти помолитися,
З подружками своїми проститися".

Дали браття сестриці часу-годиноньки
В церкву Божу піти помолитися,
З подружками своїми проститися.
Пішла Олена Бродівна, Богові молиться,
З своїми подруженьками прощається,
Сльозами густими вона умивається,
Горем-печаллю втирається.
Підскочив до неї Олексій Леонтійович
Та й каже тихенько такії слова:
"Оленочко моя коханая!
Ти просись у братів у чистеє поле,
Щоби там одрубали голівоньку русую".

Прийшла Олена Бродівна додому,
Просить братів поїхати в чисте поле,
Щоби там одрубати голівоньку русую.
Браття на те согласилися,
Знаряддям усім оснастилися,
Повезли нещасну в поле чистеє,
Та забули вдома плаху липову.
"Ми прив'яжем тебе до розлогого дуба,
Самі ж по плаху додому повернемось".
Під'їжджає до дуба Олексій Леонтійович,
Рубає мечем ремені шовкові,
Рубає мечем пута шкуратові,
Саджає Оленку на доброго коня
Та й гайда із нею до града до Києва!
Як приїхали во славний во Київ во град,
Заходять вони у церкву соборную,
Прохають вділити їм шлюбоньку чесного.
Прийняли ж вони золотії вінці,
Законним подружжям назвалися.
"Гой ви єсьте, браття Бродовичі!
Наливаймо чари зелен вина,
Відтепер же ми родичі милії".

Билина двадцять перша
Три поїздочки Іллі

Богатир натрапляє на бурштиновий напис. – Ілля поміж розбійників. –
Ілля в чарівниці Латигорки. – Муромець роздає коштовності

А тим часом що сталось з Іллею із Муровцем-
Що із храбром бувалим де діялось-
Ще й про те йому слава рокочеться
Відтоді аж досі по всенькій землі.
Їздив Ілля гай-гай та й по чистому полю,
Їздив ген по дебрях, густих лісах,
По усій Русі,
По усій Литві.
Та хороший був кінь ув Іллі, добрий кінь,
Його коник гнідко та косматенький:
Хвіст у того гнідка зо три сажні мав,
Грива зо три лікті ,
Шерсть зо три п'яді.
Він у рік перевозу не спитував,
Одним скоком він їх перескокував.
Він у гір переходу не звідував,
Одним стрибом він їх перестрибував.
Він у піль путівців не досвідчувавсь,
Одним плигом за обрій заплигував,
Та від смерті храбра уношував.

То не курява дорогою запилилася,
Не туман долинами підіймається,
Не сніги у полях забілілися –
То гуляє Ілля на роздоллячку:
Забіліла вже буйна голівонька,
Засивіла густа вже борідонька.
Запилився й гнідко той косматенький.
Під'їжджає до трьох він доріженьок,
І лежить горюч камінь янтар на тій розстані,
А на камені напис написано:
"Як направо їхати – багатому бути,
Як наліво їхати – жонатому бути,
А як їхати прямо – убитому бути".

Дивувався Ілля, головою хитав,
Головою хитав, приговорював:
"Да я скільки вже по святій Русі поїздив,
А такого дива, далебі, не видів!
Податись мені доріжкою, де багатому буть-
Та навіщо старому багатство те!
Нема у старого сім'ї любої,
Молодої жінки, малих дітоньок,
Та й нікому держати
Золоті палати,
Та й нікому тримати
Коштовнії шати.
Податись мені доріжкою, де жонатому буть-
Та навіщо старому женитьба та!
В сі роки женитися –
Не нажитися,
Молодую взяти – чужая користь,
А стареньку взяти –
На печі лежати.
Не до весіль,
Як жувати кисіль.
Вже ж подамся тою доріжкою, де вбитому буть,
Убитому та замученому,
З тілом душею розлученому.
Пожив я нівроку на сьому вже світі,
Вже мене вловили старості сіті.
Походив, погуляв,
Мечем вдосталь помахав,
Хмільних медів попивав,
Ждать вже на білу голову чорного ворона,
Переставитися на другую сторону.
Тільки ж смерть мені в бою – не написана!"

І подався тією доріжкою, де вбитому бути.
Як од'їхав старий за три поприща,
Як заїхав старий у дебрі-ліси,
У дебрі-ліси та в нетрі-бори,
Наїжджа на галявині на хижу розбійників,
Не багато не мало – сорок тисяч їх.
Як побачили старого розбійники,
Довкруг нього всі разом облáвились,
Хочуть його старого пограбувати,
Хочуть його старого з коня стягнути,
Хочуть сивого вбити-погубити,
Тіло білеє з душею розлучити.

А старий на коні головою хитав,
Головою хитав, отак промовляв:
"Гой ви єсьте, лісовії розбійники!
Вам убити мене старого нізащо,
Грабувати у сивого нічого:
Не вожу із собою скарбниці я,
Маю ось готівки три тисячі,
Та ще хрест ось на грудях за тисячу,
Шубка кунича за гривень п'ятсот,
Шапочка з соболя за три сотеньки,
Та ще рукавички за одну сотеньку.
Своєму коневі ціни я не відаю:
На торговицю його не виводив я
І ніхто йому вартості не складав іще;
П'ятсот гривень, щоправда, уздечка ся,
Та черкаське сідельце – дві тисячі.
А тому те сідельце таке дороге –
Його óрлено пір'ям добірним орліїм:
Не того орла, що морями літав,
А того орла, що над гір літав!
Як ударивсь орел об камінь янтар,
Обломив собі пір'я орлинеє;
Приїжджали купці із-за синіх морів,
Оббирали те пір'я вельми коштовнеє
Та привозили мені в подаруночок.
А попона у мого гривка із семи шовків,
У три строчки строчена-точена:
Як одна-бо строчка – зо срібла-золота,
Як друга-бо строчка – з чистого золота,
Як третя-бо строчка – із жовтої міді.
А в гривоньку вплетено перли добірнії,
Між вухами каміння насаджено,
Коштовне каміння, самоцвітнеє,
Не задля-ради красоти-ліпоти,
А задля-ради темних ніченьок:
Ходить мій гнідко-гривко в полі чистому,
А від мого гнідка-гривка проміння тече
За три версти, як від світлого місяця".

Загукав ватажок тут розбійничий,
Кликнув клич грімким, зичним голосом:
"Годі, старий чорте, сивий вовче,
Годі вже з нами розбалакувать!!
Гей же, хлопці, ви, таті-злодійчики!
Гей же, братці, шахраї-розбійнички!
А берітеся лиш за се діло повелене
Та зрубайте ви лиш йому буйну голову!"

Каже їм старий Ілля Муровець:
"А ви дайте мені одне діло зладити,
Послі будете ще мені кланятись".
Виймав із налучня він лук свій тугий,
Гартовану стрілку з сагайдака,
Тятиву шовкову натягав,
Гартовану стрілку накладав:
"Гой ви єсьте, хлопці-молодці!
Чи стрільнути в вас, чи у дуб сирий-"
Він стріляє не по розбійниках,
Він стріляє в розлогий дуб.
Заспівала тятива у лука його,
Уцілила стрілка у розлогий дуб,
Поламала його в ножовí колодки́.

Від того від грому богатирського
Всі розбійники з коней попадали,
Ізлякалися, врізнобіч розбіглися,
На ножі вже свої напоролися:
"Гой єси ти, стар здоров чоловічище!
Ти хоча би на розплід остав трохи нас!
Ти бери з нас усього, чого тобі тре',
Ти бери з нас, як хочеш, скарбницю золота,
Ти бери з нас, як хочеш, розкішного одягу,
Ти бери, якщо хоч, добрих коней у нас!"

Усміхається стар здоров чоловічище:
"Коби брати ваші золоті скарби,
За мною були би ями глибокії;
Коби брати мені те розкішне вбрання,
За мною були би гори високії;
Коби брати мені ваших коней-кобил,
За мною би гнали табуни великії".
Кажуть йому ті розбійники:
"Одне красне сонце на білому світі,
Один сильний богатир Ілля Муровець!
Тож ходи ж ти до нас за товариша,
Будеш нам великим отаманом".
"Лісовії ви братці розбійники!
Не піду я до вас за товариша,
Не охота з вами Бога гнівить.
Ви розходьтеся-но по своїх домах,
По своїх місцях та по своїх хатах,
До батьків-матерів, до жінок молодих,
До жінок молодих, глупих дітоньок.
Буде вам вже стояти на шляхові,
Проливати кров християнськую".

Скоро храбр Ілля назад повертається,
Під'їжджа до горючого каменя,
Старий напис на ньому захірував ,
Новий напис на ньому написував:
"Неправдиво сей напис написано –
У доріженьку їздив, але живий!"

Пороздумав Ілля та й промовив так:
"А поїду тепер, де жонатому буть".
Як од'їхав старий за три поприща,
Наїжджає на тереми злотоверхії.
Вибігають дванадцять красних дівчат,
Посередині – панночка-душечка.
На ній плаття з тканини коштовної,
Самоцвітами геть-все порозцвічене,
Сріблом-золотом все погаптоване.
Промовляє так панночка-душечка:
"Ай же ж ти показний храбре-воїне!
У мій терем я прошу ласкаво тебе,
Напою-нагодую, спочить постелю".

На ту річ богатир Ілля спíшився,
Залишав він коня неприв'язаного.
А прекрасная панночка-душечка
Його брала за рученьки білії,
Цілувала у губи медовії
Та й заводила в терем високий свій,
Та й садила його за дубовий стіл,
Розстеляла обруси шовковії,
Та приносила страви солодкії,
Та напої хмільнії приносила,
Та й поїла-кормила дорідного,
Показному воїтелю кланялась.

Їсть і п'є Ілля, прохолоджується
Всенький день ото аж до вечора.
Вийшов тут з-за стола з-за дубового,
Каже панні отій він такії слова:
"Ай ти, душечко, красная дівонько!
Ну а де ж тут у вас ложні теплії,
Де ж у вас тута ліжечка тесані,
Де перини м'якенькі пуховії-
Вже б старому мені відпочинути".
Привела його в спаленьку теплую,
До тієї кроваті тесаної,
До перини м'якої пухової:
"Ти лягай осьо до стіночки, любоньку,
А я ляжу отут іскраєчку, ладоньку".

Біля ложа старий головою хитав,
Головою хитав, приговорював:
"Ба ні, лягай-но ти до стінки, дівице-красовице,
Я ж звичайно лягаю –
Не до стінки, а скраю.
Скільки я по Русі не їздив, овва,
Ба такого чуда не бачив, овва!
В тебе ложе, як видно, підроблене".
Та як візьме ту панну за рученьки білії,
Та як кине на ліжко в перини пуховії –
Відвернулося ліжко підроблене,
Провалилася панна в глибокий підвал!
Загукав тут Ілля до служниць до її:
"Гей ви, служки, мерщій же сюди!
Покажіть мені хід у глибокий підвал".

Показали вони хід в глибокий підвал,
А Ількові ключів і не надобі:
Дуб'я-колоддя він розпихав,
Піски та глини він одкидав,
Перстами він замки одісмикував,
Ногами він дверцята одіпхував,
Випускав звідти сорок царів і царевичів,
З ними й сорок королів, королевичів,
Сорок храбрів могучих, воїтелів.
Та й мовляє до них отакі-от слова:
"Ай ви ж глупі царі та царевичі,
Ви ж дурні королі й королевичі,
Нерозумні могучі воїтелі!
Віддались на принади жіночії.
Роз'їжджайтесь усі по землях своїх,
По землях своїх та по ордах своїх,
До своїх жіночок, малих діточок".

Тут усі вони разом, укупочці
Аж до стіп Іллі-храбру вклонилися:
"А спасибі ж тобі, стар здоров чоловічище,
Із неволі тяжкої нас випустив".
Вийшла тут і та красная панна-душечка,
До землі чолом била так само йому.
Упізнав у ній він чарівницю Латигорку,
Брав її він за білії рученьки,
Та виводив на широкий двір,
Та прив'язував до жеребців –
Куди ноги, куди руки, роздерли її,
Рознесли ген-ген полем кусні тіла її.
Роздав все те майно її пребагатеє
Молодцям тим, могучим воїтелям,
Тереми злотоверхі усі попалив,
Що і попіл по вітру розвіявся.

Сам до того вертає горюч каменя бурштину,
Старий напис на ньому захірує,
Новий напис на ньому написує:
"Неправдиво сей напис написано –
У доріженьку їздив, але живий,
У другу поїхав, та не жонат!"

Пороздумав Ілля та й промовив отак:
"А поїду тепер, де багатому буть".
Як од'їхав старий на три поприща,
Наїжджає на камінь велик-превелик.
Що заважив би тридев'яносто пудів,
А на камені напис написано:
"Кому камінь під силу вивалити,
А під каменем плиту чавунную,
Той знайде під нею глибокий підвал,
А в підвалі – багатство незмірнеє".
Тут Ілля головою кивав,
Головою кивав, приговорював:
"Ото скільки я по Русі їздив, овва,
Ба такого дива не бачив, овва!"
По словах тих богатир Ілля спíшився,
Піддавав під камінь могучим плечем,
За три поприща камінь викочував,
Та плиту копняками викопував –
Отворився йому глибоченний льох,
А насипаний льох злота-сéребра,
А насипаний круглого жемчугу,
А насипаний льох самоцвітів іще.
Брав Ілля тут же мису чистого серебра.
Брав другýю – черленого золота,
Брав і третю – круглого жемчугу,
На коня сідав та й ген-ген помчав.
Приїжджав во славен Чернігів-град
І воздвигнув три храми величнії:
Першу церкву – Пречистому Спасові,
Другу церкву – Миколи Угодника,
Третю церкву – Георгія Храброго.
Він заводив тут співи прекраснії,
Установлював дзвони на дзвоницях:
"Що від Бога далось, те на славу Йому!"
А всю решту золота й серебра,
А всю решту круглого жемчугу,
А всі скрині каміння прецінного
Роздавав усій вбогій він братії,
Роздавав безпритульним він сиротам.
Сам вернувся до того ж горючого каменя,
Старий напис на ньому захірував.
Новий напис на ньому написував:
"Неправдиво сей напис написано –
У доріженьку їздив, але живий,
У другу поїхав, та не жонат,
І поїхав у третю – багатим не став".



Билина двадцять друга
Ілля у сварці з Володимиром

Князь не впізнає Муровця.