Златоплуг - Гребенюк Віктор

–
Не можу з тобою хрестом обмінятися,
Не можу твоїм братом хрестовим назватися,
Бо тяжко перед тобою я завинив.
Тобі б краще убити мене,
Тобі б лучче повісить мене:
Твоєї б вини не було, а моя би поменшилась.
Наїхав я, тебе шукаючи, в полях передгірних
На шатро білополотняне,
А в тому шатрі – крóвать немала,
Немалая кровать, великая:
Завдовжки десяти сажень,
Завширшки шести сажень.
Ліг я з утоми на неї та й міцно заснув.
Прокидаюсь – заходить в шатро жінка-красуня.
Зібрала на стіл:
Постелила обруси візерунчасті,
Поставила страви солодкії,
Поставила напої медвянії.
Як я поїв, як попив,
Питаю її, хто ж вона така.
"Святогорова жона я, Полонка, – відказує. –
Святогора вдома нема,
Сама сиджу-нудьгую,
Молоді лиш літа тут марную.
Була я щаслива у батенька-матері,
В зелених садах з красними дівоньками,
Приїхав Святогор-богатир та й посватав мене,
Караюсь тепер у багатстві, та з нелюбом.
Ти ж, Ілле Муромче,
У його ліжку досхочу виспався,
З його столу наївся-напився
Страв солодких, напоїв медвяних,
Тепер любов зі мною сотвори.
А не послухаєшся – скажу Святогорові,
Що насильно мене в гріх увів.
Буде тобі, богатирю, непереливки,
Буде тобі певна смерть".
Нíчого робити мені:
Учинив я з нею діло повелене,
Та й пішов із шатра.
Тож тобі б краще убити мене,
Тож тобі лучче б повісить мене:
Твоєї б вини не було, а моя би поменшилась".

Нічого не сказав на те Святогор,
Тільки сів на коня
Та мерщій поганя.
Почувся тут превеликий шум:
Заколивалась матір сира земля,
Захиталися темні лісочки,
Замутилися бистрі річеньки,
Виливалися з берегів крутих.
Аж минула якась година-час –
Появляється знов на те місце враз,
Сходить Святогор із коня богатирського
Та й тихо мовляє:
"Лежить Полонка навік в кришталевому ларі.
Вже тепер Святогор проживає без пари".

Стали разом вони роз'їжджати долинами,
Стали роз'їжджати-гуляти і горами.
Став навчати Святогор Іллю
Всіх премудрощів ратних богатирських.
І наїхали вони на чудо чуднеє,
Чудо чуднеє та диво дивнеє:
Посеред дороги велик гріб стоїть,
Красним золотом обкладений,
Самоцвітами обложений,
А на вíку напис такий написано:
"Для кого сю домовину змайстровано,
Для того вона і придасться".

Каже богатир Святогор до Іллі:
"Ти послухай-но, братику менший мій,
Ти лягай-но перший у велику труну.
Мо', тобі вона має придатися".
Сходив Ілля
З доброго коня
І поклався в той коштовний гріб:
Не по нім – широкий, довгий той коштовний гріб.
Каже богатир Святогор до Іллі:
"Ти послухай-но, мій ти менший брате,
Не твоє тут місце, не тобі тут спати.
Дай-но я приляжу, чи не по мені-"
Сходить Святогор з доброго коня
І лягає сам в той коштовний гріб:
Як на нього він ізмайстрований.
Каже Святогор отакі слова:
"На мене злагоджено сей коштовний гріб;
Гай-гай, добре ж тут, в домовині жить!
Ти послухай-но, Ілле-братику,
Ти візьми лишень та закрий мене
Кришкою дубовою, віком труновим".

Одвічає братику Ілля Муровець:
"Не закрию тя, старший брате мій,
Кришкою дубовою, віком труновим.
Шуткуєш ти жарточки немаленькії:
Хочеш ти живцем схоронить себе".
То бере Святогор і сам накривається
Тою кришкою дубовою, віком труновим –
А вона ураз ізволенням Божіїм
Зрослася з труною, наче спаяна.
І гукнув з домовини Святогор до Іллі:
"Ти послухай-но, менший братику,
Як не б'юся щось, як не силуюсь,
Годі віко те над собою знять!
Ти берися-но за дошки дубовії,
Пробуй відкривати по дошці одній".
Бравсь Ілля за ті за дошки дубовії,
Відірвати годі дошки жодної.
"Ти послухай-но, старший брате мій,
Не можу відкрити ані жодної!"
"То бери мого славного меча,
Віко розрубай гострим лезищем!"
Бравсь Ілля за той Святогорів меч –
З сирої землі годі-бо й піднять.
"Ти послухай-но, менший брате мій,
Нахилися-но до кришки гробóвої,
Припади лишень до щілиночки:
Дмухну я на тебе богатирським духом".
Нахиливсь Ілля до віка трунового,
Прихиливсь Ілля до щілиночки:
Дмухнув Святогор та й на Муровця
Духом премогучим, духом-силою
І відчув Ілля – в нього силечки
Втроє раптом-враз вже побільшало.
Він підняв з землі богатирський меч,
Став рубати-бить кришку гробову.
Від ударів тих іскри сиплються,
А куди ударить богатирський меч –
Там залізний обруч над дошками робиться.

Скрикнув Святогор-богатир оп'ять:
"Душно, душно тут мені, братику!"
Ти рубай-но вздовж віко гробове".
Став рубать Ілля віко ще й уздовж,
Од ударів тих іскри сиплються,
А куди ударить богатирський меч –
Там залізний обруч над дошками робиться.
"Задихаюсь я, Ільку-братику!
Нахилися-но до кришки гробóвої,
Припади лишень до щілиночки:
Дмухну я на тебе усім духом вже,
Передам тобі всеньку силу вже".
Одвіча йому Ілля Муровець:
"Буде сили з мене, Святогоре-брате.
Усієї сили я не буду брати:
Не нестиме й мене землиця сирая,
Не вернуся на Русь із сього я краю".
Мовить богатир Святогор Іллі:
"Гаразд учинив, менший брате мій,
Що останнього наказу не послухався:
Мертвим духом я б на тебе подув,
Мертвим би і ти біля гробу ліг.
Тепер прощавай, менший брате мій.
Видно, тут мені Бог вже й смерть судив.
Ти лише піди до батька мого,
До батька мого – зветься Коливан,
Був колись отець підземелля пан.
Темний він, старий. Ти скажи йому
Про смерть синову.
Лиш руки йому ти не подавай,
Старому, незрячому.
Ти подай йому
Шмат заліза гарячого.
Мойого меча ти собі візьми,
А мого коня залиши мені:
Прив'яжи до гробу богатирського,
Нікому, крім мене, з ним не зладити".

І пішли з очей Святогорових ясних
Сльози пекучії,
Склав руки на грудях,
І прийняв на себе смерть великую,
І пішов з домовини мертвий дух.
Тут простився Ілля з Святогором,
Його доброго коня
Прив'язав до труни богатирської,
До золоченої,
Самоцвітами обкладеної,
Прив'язав собі Святогорового меча
І поїхав шукать Коливана,
Колишнього підземного пана.

Сидів Коливан сліпий у печері,
Постукав Ілля у прочинені двері,
Хотів Ілля перехреститись по-писаному,
Хотів поклін зробити по-вченому:
Та поглянув – немає святих образів,
Привітався поважно і поруч присів.
"Хто такий ти єси-" – пита Коливан,
Підземельного світу колишній мосьпан.
"Ілля Муровець, син Іванів я,
Святогора був братом хресним я.
Велів мені син твій перед смертю сказати,
Що більше його на світі сім не видати".
"Я старий і сліпий, не бачу тебе,
Дай-но руку свою, дай помацать тебе".
Ілля ж учинив, як Святогор научав:
Шмат заліза гарячого в руки вручав.
"Прощавай же навіки, старий Коливане,
Підземельного світу колишній мосьпане!"
І поїхав звідтіль
Він до руських до піль,
На роздоллячко
В чистеє полечко.

Билина сімнадцята
Про Василя-п'яндигу та отрока Михайлика

Ілля зустрічає богатиря Іванища. – Подвиги Василія-бражника. –
Подвиги підлітка Мишка. – Ілля перевдягається у прочанина

То не дуб сирий в чистім полі хитається –
То на добрім коні несеться-літається
Славен богатир Ілля Муровець,
Славен витязь Ілля та й Іванович,
Шукає не знайде супротивничка,
Шукає не знайде воїтеля.
Аж назустріч йому йде старе калічище перехожеє,
Не йде калічище – хилитається,
Костуром-ґирлиґою підпирається.
Під калікою мати земля підгинається.
Волосом довгим білий каліка, бородою довгою сивий,
Гуня на калічищі яких з тридцять пуд,
Капелюх в калічища буде з дев'ять пуд,
А клюка горбата свинцю в сорок пуд,
Свинцю доброго, кускового.
Побачив Ілля велике калічище,
Роз'ярілося серце богатирськеє,
Напустився на каліку він з чистого поля
Спробувати сили богатирської.

Мовить же йому каліка перехожая:
"А не честь же, не хвала тобі, витязю,
Напускатись на каліку перехожую,
Світлий мій господине Ілле Муровцю!
Не впізнав мене, бачу, старого калічища-
Я ж бо сильне, могуче Іванище,
В Муровську жили ми на однім кутку,
В тому та селі у Карачеві".
Каже до каліки Ілля Муровець:
"Ай ти, сильне, могучеє Іванище!
Ти звідкіль ідеш,
Ти куди бредеш-
Не впізнав я тебе,
Скільки літ, авжеж".
"Я іду зі стольного з Києва,
А бреду до Святої Землі, Палестини,
Господеві Богу помолитися,
До Господнього до гробу прикластися,
Во Йордані-річеньці скупатися,
Нетлінною ризою утертися".
"Ти скажи-но мені, могучий Іванищу,
Чи усе по-старому в нас в Києві,
Чи усе по-колишньому в стольному-"

"Світлий мій господине Ілле Муровцю!
Ой же ж не по-старому в нас в Києві,
Ой же ж не по-колишньому в стольному:
Як наїхало Ідолище великеє
Зі своєю силищею поганою, –
Цар Бухар,
Всім степам государ,
На багато верст Київ обставило,
Чорному ворону в осінній день не облетіти,
Сірому вовкові в осінній день не обрискати.
А у князя-сонечка Володимира
Не було богатирської силоньки:
В чисте поле роз'їхались витязі;
Було два лиш: Олекса Леонтійович
Та іще молоденький Добринюшко.
Хоч сміливий Олексик, однак не удал,
Не посмів їхать в поле у чистеє
Супроти тої сили поганої,
Проти Ідолища того великого.
А Добриня – вернувшись з мандрівочки
З поляницею Настасією Микулівною
Та узявши чесного шлюбоньку,
Вже нічого на білому світі не відає,
З молодою жоною любується.

У царя ж Бухаря сорок тисяч орди,
У печеніги Батиги – сорок тисяч орди,
Ув аги кабарди – сорок тисяч орди.
Обступили Київ зо всіх сторін,
Посилають гінця до Києва.
Приходить гонець до князя Володимира,
Богу не молиться, князю не кланяється,
Сідає на стілець,
Мовляє реченець :
"Ти подай нам, князю, поєдинщиків,
Ти подай нам, князю, супротивників –
Битимуться з богатирями нашими.
А не пришлеш поєдинщика,
А не пришлеш супротивника –
Спалимо-розоримо Київ увесь,
Спалимо-розоримо Русь тобі всю,
Не лишимо й на розплід киянина-русича".

Схопився за голову Володимир-князь,
Каже він княгині такії слова:
"По гріхах моїх біда неминучая.
Не зосталось у Києві богатирської силоньки,
Нікого послати мені поєдинщиком,
Нікого послати мені супротивником
До Ідолища поганого.
Всі богатирі від мене пішли,
Той до якоїсь землі, той до якоїсь орди,
Нікому заступитись за Київ-град,
Нікому стати за святую Русь,
Нікому вборонити мене із княгинечкою".

Мовить Опраксія ж отакі слова:
"Бог милостив, князю мій, муженьку.
Є в тебе один богатир,
Що про нього й не згадуєм:
Гіркий п'яниця Василько Гнатович,
Лежить у корчмі із похмелища".

А Васько-п'яниця прочунявся,
Про нашестя ординське довідався,
Його серце вельми застрашилось,
Його дума кріпко заярилась.
"Але хто ж я такий –
Я п'яниця гіркий,
Цар же Бухар –
Всім степам володар.
Я п'яндига непросипенний –
Він же хан-государ достеменний,
Куди мені до нього братися!"

Та виходив із корчми,
Піднімався на стіну городову,
Натягав тятивочку лука тугого,
Накладав стрілочку гартовану –
Пускав стрілу в шатра Ідолищеві.
Одним разом три голівки убив щонайкращії:
Одну – Бухаря Бухаровича,
Другу – Батигу Батиговича,
Третю – мурзу-бурзу найхитрішого.

Побачив се Ідолище, кличе свого богатиря найбільшого,
Відправляє до Києва знайти винуватого.
Прибув гонець до Києва,
Церквам Божим не кланяється,
До князя не здоровкається,
Кидає на стіл письмо-грамоту,
Велить хан знайти винуватого:
"Ти, князю Володимире, нечесно воюєш,
Не посилаєш поєдинщика,
Не посилаєш супротивника,
Зі стіни городової моїх синів бֹ'єш".

Приводять до князя у терем Васька із корчми.
Болить йому буйна голівонька,
Не держать його ніжки жвавії,
Дрижать його ручки білії.
"Ай же ж ти, богатирю Василю Гнатовичу!
Утяв же ти жарт немаленький, великий,
Убив ти Батигу Батиговича,
Та убив Бухаря Бухаровича,
Мурзу-бурзу найхитрішого.
Іди-но до Ідолища, поклонись,
Іди-но поганому повинись.
А ліпше би ти, випивохо,
Був поєдинщиком троха".
"Ай же ж ти, Володимире, Краснеє Сонечко!
Годі-бо мені встати,
Годі голови підняти.
Не держать мене ніжки жвавії,
Дрижать мені ручки білії.
Повели налить мені чару зелен вина,
Чару немаленьку – з півтора відра,
Може, я з похмілочки на що спроможусь".

Налив Володимир Васьові чару вина,
Чару вина з півтора відра,
Тримав її Васько в одній руці,
Випивав одним махом її, нахильці.
Протверезилось у Василька в буйній голівоньці,
Став чертогами Василько походжувати,
Кучерями русими потрушувати:
"Дай мені, князю, коня й меча,
Піду до Ідолища поганого каятись".

Узяв доброго коня із конюшні княжої,
Узяв доброго меча зі зброярні княжої,
Приїхав у татарський стан:
"Ти прости мене, Ідолищу, прости велику вину.
Я тобі вірою-правдою відслужу.
Знаю, котрі ворота кепсько зачинені,
Знаю, де защіпки не защіпнені.
Дай мені сили сорок тисяч,
Поїду я Київ для тебе брать".
Ідолище Васькові-п'яниці довірилося,
Дало раті йому сорок тисяч списів,
Повів ту силу Василь в чисте поле, далеко-далеко,
Промовляє до себе такії слова:
"Я всього лиш п'яниця,
Де мені з нею биться!.."
Та як став її бити-побивати,
Конем топтати!
Не стільки мечем повбивав,
Як конем потоптав.

Вертається до Ідолища, каже такії слова:
"Ти прости мені вину мою великую:
Попав на заставу я руськую,
Побили руські воїни всю твою силоньку,
Один я залишився в живих.
Ти дай мені ще сорок тисяч,
Поїду я Київ для тебе брать".
Ідолище Васькові-п'яниці довірилося,
Дало раті йому сорок тисяч списів,
Повів ту силу Василь в чисте поле, далеко-далеко,
Та як став її бити-побивати,
Конем топтати!
Не стільки мечем повбивав,
Як конем потоптав.
Вертається знов, прощення не просить,
Вибачення не благає –
Бере палицю булатную та й ну поганим довбешки крушить!
Куди ручкою махне – там улиця,
Куди ніжкою штовхне – провулочок.
Не стільки мечем повбивав,
Як конем потоптав.
Повтікали решта поганих,
А Василь же Гнатович у Київ вернувсь,
До тієї ж корчми до веселої".

Тут запитує знов Добриня Іванища:
"Чи ж тепер все по-старому в нас в Києві,
Чи усе по-колишньому в стольному-"
"Світлий мій господине Ілле Муровцю!
Ой же ж не по-старому в нас в Києві,
Ой же ж не по-колишньому в стольному:
Знов наїхало Ідолище великеє
Зі своєю силищею поганою, –
Цар Бухар,
Всім степам государ,
На багато верст Київ обставило,
Чорному ворону в осінній день не облетіти,
Сірому вовкові в осінній день не обрискати.
А у князя-сонечка Володимира
Не було богатирської силоньки:
П'є Васько із тих пір безпробудно,
Що й сказати йому слово трудно.
Схопився за голову Володимир-князь,
Каже він княгині такії слова:
"По гріхах моїх біда неминучая.
Не зосталось у Києві богатирської силоньки,
Нікого послати мені поєдинщиком,
Нікого послати мені супротивником".

"А дарма се ти, князю мій, мужу мій, журишся-печалишся,
Господь Бог і сього разу милостив:
Є у тебе в Києві ще один богатир,
Він малий, правда, роками,
Але дужий руками,
Витязем Михайликом його звати,
Данило Гнатович його тато.
Як просився він,
Як благав тут він
("П'ятдесят літ я тобі служив,
Русь од невірних мечем боронив,
А тепер мені дев'яносто,
Час спасать душу в келії постом"),
Ти його в ченці не пускав,
Благословенія не уділяв,
Щоб бува вороги не прочули,
Що руські богатирі у печерах ченцюють.
Та сказав Данило Гнатович, що має сина Мишка,
Якого доля військова така:
Ще декілька літ, кілька зим –
Та й буде удача воєнна із ним.
Одпустив ти Данила в обитель,
А з Михайла росте вже воїтель,
Чи не він город Київ нам захистить-"

А Михайлик ходить по горниці, білим світом нудить,
Меча батькового харалужного приміряє:
"Мечу мій, мечу! Та на татарове!
Мечу мій, мечу! Та на уланове!"
Вийшов на башту городовую,
Натягнув тятивочку лука цілкого,
Наклав стрілочку гартовану,
Пустив стрілу до ханового шатра –
Йому в миску, в печеню обідню попав.
"Гай-гай, – каже хан, –
Є, бачу, на Русі новий богатир, та ще малий літами,
Нехай іде поєдинщиком з нами".

Посилає гінця до Києва.
Приходить гонець до Києва,
Богу не молиться, князю не кланяється,
Сідає на стілець,
Мовляє реченець:
"Ти подай нам, князю, поєдинщика,
Ти подай нам, князю, супротивника –
Молодого Михайлика-витязя
Проти нашого богатиря-татарина.
А не пришлеш поєдинщика,
А не пришлеш супротивника –
Спалимо-розоримо Київ увесь,
Спалимо-розоримо Русь тобі всю,
Не лишимо й на розплід киянина-русича".

На се діло віче
Володимир кличе:
"Є Михайлик, що може за нас заступитися,
Є Данилович, що може за нас вборонитися,
Він дужий руками,
Та малий ще роками.
Яка ваша рада,
Кияни-громадо-"
А на тому ж вічі
Голосів не лічать:
"Оддаймо Ідолищу одного Михайлика,
А всенького Києва він пощадить!"

Іде Михайлик до келії батькової
Благословенія родительського просити.
Каже на те Данило Гнатович:
"Ех, кияни-громадо,
Лиха ваша рада…
Малий ти ще роками, Михайлику, тільки дванадцять тобі".

Пішов же Михайлик на силу вражую,
Побивав же він силу вражую,
Не стільки мечем повбивав,
Як конем потоптав:
Куди ручкою махне – там улиця,
Куди ніжкою штовхне – провулочок.
Повтікали решта поганих.
А Михайло Данилович у Київ вернувсь,
Та в тому бою він претяжко знесилився,
На ріднім обійсті упав і преставився,
На ріднім обійсті упав й упокоївся.
Немає вже в Києві богатирів,
Немає в стольному храбрів.

А цар Бухар,
Всьому степу государ,
Нагнав знову силищу превеликую,
З усіх сторін Київ-град оточили знов:
Чорному ворону в осінній день не облетіти,
Сірому вовкові в осінній день не обрискати.
Як тут бо не злякатися князеві-
Виходив він до клятого Ідолища
З хлібом-сіллю на вишитім обрусі,
Із поклонами вийшов глибокими,
З подарунками прекоштовними,
Звав до себе в палати во тереми
На почесную пишную учтоньку.
І заходило Ідолище великеє
В княжинецькі палати білокам'яні,
І сідало за столи дубовії,
До княгині до Опраксії лицем сидить,
До князя до Володимира хребтом сидить,
По бику по цілому щоразу їсть,
По котлу по цілому він пива п'є.
Сам сидить, перед князем похваляється:
"А святі ж то образи́ всі поколото,
В чорній грязі їх усіх та й потоптано,
У церквах у Божих коней кормимо…
"Що ж бо ти, могучеє Іванище,
Не очистив града Києва,
Не убив погане Ідолище-
Посилали хлопчину-безвусика,
Посилали Васька-обпивусика".
"Ох ти, світлий господине Ілле Муровче!
Вік такого вора я не видів ще,
Слихом про такого я не слихував:
Заввишки він має два сажні,
Завширшки він має із сажень,
Між очима мірна п'ядь ,
Межи ніздрями стріла гартована,
Головище, як лоханище,
А очищі, як пивні чашищі.
Устрашився я Ідолища великого,
Не посмів я іти на поганеє".

"Ах ти, сильне, могучеє Іванище!
Сили у тебе є з два мене,
Сміливості нема і з половини мене.
Знімай з себе ту гуню старечую,
Роззувай постоли-топтоли,
Подавай-но капелюха з пуху,
Ґирлиґу олов'яну во сорок пуд,
Олова доброго, кускового.
Вберуся калікою перехожою,
Щоб не взнало Ідолище поганеє
Богатиря Іллю Муровця".

Призадумалося могуче Іванище,
Призадумалось та й розплакалось:
"Світлий мій господине Ілле Муровцю!
Якби не ти просив шат моїх калічих,
Не віддав би я шат своїх калічих:
Вплетено в мої постоли-топтоли
По коштовному каменю самоцвітному,
Та не щоб красотою-ліпотою хизуватися,
Та не щоб багатством вихвалятися –
Задля темних ніченьок осінніїх
(Ходжу-бо я в полі чистому,
А від моїх постолів проміння тече
За три версти, як від світлого місяця).
З честю не віддам тобі – силоміць забереш,
Силоміць забереш ще й у боки намнеш".

Ізнімав він і гуню старечую,
Роззував постоли-топтоли,
Ізнімав капелюха із пуху,
А ґирлиґу легенько у землю ввіткнув –
Увійшла клюка
До самого до гака.
Вбравсь Ілля калікою перехожою
Та мовляє такі-от слова:
"Надягай-но на себе, Іванище,
Шати мої богатирськії,
Обувай черевички сап'янові
Та сідай на коня богатирського.
На умовленім місці заждеш ти мене.
Розквитаюсь з поганим – знайду я тебе".
Ключку горбату з землі легко висмикнув
Та й подався піхотою до града до Києва:
Із гори на гору став перескакувати,
Із холма на холм перестрибувати.

Билина вісімнадцята
Ілля Муровець та Ідолище погане

Богатир прибуває до Києва.