Златоплуг - Гребенюк Віктор

– Князь во гніві. – Василиса наряджається мужчиною. – Любава викриває обман. – Поляниця виграє всі змагання. – Ставра віддають послові. – Князь осоромлений. – Любава йде заміж

Як скінчив цю билину співати Боян,
Всі мовчали, усі призадумались,
Призадумались-позамислились,
Споминали події недавніх літ,
Бо ж стирає діла ті швидкий врем'я літ,
Що вже дещо й зникає у пам'яті.
Промовляє відтак Володимир-князь:
"Будь здоровий, Бояне, гусляре на цілу Русь!
Пригадав нам події недавніх літ,
Бо ж стирає діла ті времені літ.
Що вже дещо й зникає у пам'яті.
А згадайте-бо нам ви, співці-гуслярі,
Ще й одную билину веселую
(Я із тої пригоди також посміявся би):
Як Любаву Путятівну Добрик привіз,
То кому вона ледь не дісталася".

Тож бере в руки знову Добриня млад
Свої гуслоньки яворовії,
Налаштовує струночки срібнії
Та й пускає по хвилях по срібних тих
Своїх десять лебедів білих тих,
Клекіт орлій звучить десь у небі ген.

– Як во стольному городі во Києві
Та в ласкавого князя Володимира
Був почесний пир на ввесь мир:
Для многих князів, для бояр,
Для воєвод військових,
Для купців торгових,
Для всіх званих-браних, перехожих.
На пиру всі наїдалися,
На пиру всі напивалися,
Чим-небудь усі похвалялися:
Хто хвалився своєю вітчизною,
Хто хваливсь материзною,
Хто – удалим молодецтвом,
Інший хвалився добрими конями,
Інший – шовковими штанями…
А з усіх за столами лише Ставр Годинович,
Молодий торговець чернігівський
Не їсть, не п'є, не гуляє,
Білого лебедя не зачіпає,
Ні словечка хвальби не мовляє.

Ходить сонечко князь Володимир по горниці,
Сам до Ставра отак приговорює:
"Ах ти, молодий же Ставре Годиновичу!
Що ж ти сидиш, не їси, не п'єш, не гуляєш,
Білого лебедя не зачіпаєш,
Ні словечка хвальби не мовляєш-
А чи нічим вам, чернігівцям, похвалитися-"

Одріка молодий Ставр Годинович:
"Нічим мені, Ставру, перед вами хвалитися.
Мені хвалитись – не хвалитись батьком-матінкою-
Батька-матінки моїх у живих вже нема,
Помолитись за них мені треба лиш
Та подякувати за труди за родительські.
Мені хвалитися – не хвалитися рідним тестеньком-
Рідний тестенько злотим плугом оре,
Злотим зерном сіє,
Всенька Русь його трудом живе.
Мені хвалитись – не хвалитись скринями з золотом-
Золота в скринях торгового все не меншає.
Мені хвалитись – не хвалитись барвистою одіжжю-
Барвистая одіж моя не носиться –
У мене є тридцять молодців,
Тридцять молодців майстрів-кравців,
Шиють одіж мені та все новую:
День поношу, два поношу
Та й оддам у крамницю на риночку,
Вам, князям-боярам, на продаж оддам,
А візьму з вас ціну, мов неношене.
Мені хвалитись – не хвалитись міцним чоботом-
Чоботи мої міцні не носяться –
У мене є тридцять молодців,
Тридцять молодців майстрів-шевців,
Шиють обув'я мені та все новеє:
День поношу, два поношу,
Знов у крамницю віддам я на риночку,
Вам же, князям-боярам, на продаж оддам,
А візьму з вас ціну, мов неношене.
Мені хвалитись – не хвалитись і добрим конем-
Добрії коні у мене не їздяться:
В мене кобилочки всі злотошерстії,
Лошата приводять усе щонайліпшії,
Що кращий жеребчик – то їжджу сам,
Що трохи гірший – на ринок жену,
Вам же, князям-боярам, на продаж жену,
А візьму з вас ціну як за кращого.
То й нічим мені перед вами хвалитися.
Хіба похвалю молодую жону,
Василису Микулівну, доч Селяниновича.
У лобі у неї мов місяць ясний,
По косах по чорних – мов зорі частії,
Брівоньки чорні – мов соболі чорнії,
Оченьки ясні – ясніші за соколів.
Всіх вас, князів-боярів, продасть і викупить,
А тебе, Володимира, з глузду зведе".

На те слово за столами позмовкали всі,
Володимиру ж слово те не злюбилося.
І промовив Володимир отаку-от річ:
"Гей ви, слуги мої, слуги вірнії!
Ви беріть-но Ставра та й Годиновича
За його за рученьки та й за білії,
За його перстені та й смарагдові,
Одведіть-но його в погреби холоднії
За його ті хвастощі великії,
За його ту мову нешанобливу,
Посадіть його на воду і вівсяний хліб
Не на довгий строк і не короткий аж –
Рівно на шість літ його прикуйте там.
Хай-но там торгаш та все обдумає,
Хай-но там він розуму набуде ще.
І поглянемо, як молода жона
Мужа з погребів холодних визволить,
Всіх князів-бояр продасть і викупить,
А мене то й взагалі з ума зведе".

Взяли слуги вірнії Ставра Годинича
За його за рученьки за білі,
За його перстені за смарагдові,
Одвели у погреби глибокії,
Їх засунули на засуви залізнії,
Їх замкнули на замки булатнії,
Харч йому давали – воду і вівсяний хліб.
І послав Володимир стольнокиївський
У Чернігів до двору Ставра Годинича,
Щоби двір його там запечатали,
Молоду жону в Київ узяли.

А в ту пору Ставра молода жона
Василиса, донька богатирова,
Вісточку одержала нерадісну,
Що її коханий муж Ставер Годинович
Князем Володимиром во Києві
Кинутий у погреби холоднії
Не на много не на мало – на шість рівно літ.
Мовить Василиса та й Микулівна:
"Грішми Ставра викупáть – не викупить,
Силоміць же виручать – не виручить.
Зможу я хіба що Ставра виручить
Та своєю хитрістю жіночою".

Йде тут Василиса доч Микулина
По своїй палаті білокам'яній,
Та й гукає зичним криком-вереском:
"Гей же ви, мої служниці вірнії!
Ви біжіте-но до мене всі хутесенько,
Ви рубайте вмить мені волосся русеє,
Ви вберіть мене в одежу мужеську,
В одіж мужеську та в посольськую,
Та сідлайте коня богатирського!"

Позбігалися вірні служниці всі,
Відрубали, як мужу, власи русії,
Принесли їй одежі посольськії,
Осідлали коня богатирського.
Увібралася Василиса в шати барвнії,
Називалась послом з Золотої Орди,
Послом грізним Василем Микуловичем,
Набрала дружину хоробрую:
Сорок молодців – усе юних борців,
Сорок молодців – усе юних стрільців,
І поїхала послом до Києва,
До ласкавого князя Володимира.

Половину доріженьки проїхали,
А назустріч із Києва – грізний посол.
З'їхались посли, поздоровались,
За звичáєм рука в руку цілувалися.
Став посол із Києва та й випитувать:
"Ай же ви, удалі добрі молодці!
Куди їдете се,
Куди Бог несе-"

Одвічають йому отакі слова:
"Ми з далекої землі, з Золотої Орди,
Від грізного царя собаки Кáлина ,
Їдемо до города до Києва,
До ласкавого князя Володимира
Взяти дань усю, невиплату
За немало-небагато – за дванадцять літ,
А за кожен рік та по тисячі".

Тож із Києва посол тут призадумався,
Призадумався й мовляє таке:
"Сам отсе я з Києва грізний посол,
Їду до Ставра Годинича во Чернігів-град –
Двір його там опечатати,
Молоду жону його до Києва взять".

Кажуть же на те йому добрі молодці:
"Перше був у нас там постоялий двір;
Нині заїжджали – в домі порожньо:
Ставрова жона чомусь-то вибралася
У далеку землю, в Золоту Орду".

Київський посол розвернувся вмить
Та мерщій до князя Володимира,
Розповів же йому, сонечку, тихесенько,
Що із дальньої землі, з Золотої Орди
Їде в стольний град немилостив посланничок
Од грізного царя собаки Калина.
Ох і вельми Володимир запечалився!
Ох і тяжко князь-бо зажурився тут!
Кинулись усі враз готуватися:
Вулиці метуть, квітками все украшено,
Перед брамою хліб-сіль на вишивці –
Ждуть посла царя собаки Калина.

Грізний же посол Василь Микули син,
Не доїхавши до города до Києва,
В чистім полі розпростер шатерко білеє,
Залишав дружину у тому шатрі,
Їде сам во Київ-град до князя-сонечка.
Приїжджав посол во княжинецький двір,
Зістрибнув посол із доброго коня,
Копіє у землю ткнув тупим кінцем,
А шовковий повід – на гвіздок із золота.
При воротях слуг не питає він,
Східцями ступає легко він,
Сінями ступає легко він,
В гридницю заходить княжинецькую,
Хрестить лоба він по-писаному
І вклоняється по-ученому:
На усі та чотири сторони,
Князю-сонечку з княгинею особливо вже,
Та найбільше ж – тій небозі князевій
Молодій Любавоньці Путятівні.

Каже грізному послу Володимир-князь:
"Будь здоров, посланче з Золотої Орди!
Ти сідай-но з нами за дубовий стіл,
Одпочинь із дальньої доріженьки".
Ба ж такий одвіт дає грізний посол:
"Будь здоров, Володимире стольнокиївський!
Та послові розсиджувать ніколи,
Нас, послів, за сидіння не жалують.
А послав м'я собака ж Калин-цар
З тебе взяти данину-невиплату
За немало-небагато – дванадцять літ,
А за всякий рік та по тисячі.
Я ж бо сам, посол Василій Микулович,
Взяти хочу собі жоною пошлюбною
Молоду твою любу племінницю,
Що на ймення Любава Путятівна".

Мовить на те князь стольнокиївський:
"Ой ти, молодий Василю Микуловичу!
Я піду із небогою та й подумаю".
Виводить племінницю він із гридниці,
Питає племінницю, випитує:
"Ой же ж ти, моя любая племінничко!
Чи ти підеш за грізного того посла,
Молодого Василія Микуловича-"
Промовляє ж небога йому тихесенько:
"Ой же ж ти, мій дядечку дорогесенький!
Що ж бо се ти таке затіяв уже,
Що ж бо се ти таке задумав уже-
Не віддай ти дівчи́ну за жіночку,
Не накой ти сміху на святій Русі".

Каже Володимир стольнокиївський:
"Ой же ж ти, моя любая племінничко!
Як же не віддать тебе за грізного посла,
За посла собаки царя Калина-"
"Та не грізний посол то – а жінка то.
Знаю я прикмети всі жіночії:
Як по вулиці йде – наче утя пливе,
А по горниці ступає дрібнесенько,
Як на лавочці сидить – колінця стуля,
З поволокою очима поводжує.
Річ із провиском в неї, у жіночки,
Круті стегна у неї, у жіночки,
Ручки білі у неї, у жіночки,
Тонкі пальчики в неї, у жіночки,
Дужки́ навіть від перснів помітно ще.

Двом нам буде з нудьги – пропади та й вже!"
Каже Володимир стольнокиївський:
"Піду ж я і посла добре випробую:
Якщо він не юнак-молодець, а жіночка,
Не вийде вона з чоловіком боротися".

Вибрав-повибрав князь сім молодців-борців,
П'ятьох братів Притченків, двох Хапилових,
Вивів же їх посеред широкого двору,
Заходить у гридницю радо і скоро,
Підходить до Василя Микуловича, посла,
Та й каже йому отакі слова:
"Молодий Василію, Микулин сину!
Чи не вгодно з борцями та потішитися,
На широкім дворі й поборотися-"
Одказує млад Василечко, Микулин син:
"Та ж нíкому в мене боротися:
В чистім полі борці мої зоставлені.
Чи самому мені за те взятися-
Я ж в дитинстві по вуличках побігував,
Пустували з хлопцями, борюкалися".
І виходить до борців на широкий двір,
Серед двору вони всі становляться,
Врукопашну боротися сходяться.
Молодий Василечко Микули син
Як лівою візьме трьох вправних борців,
Як правою візьме трьох інших борців,
Зіткне їх разом та розкине геть,
А сьомого лиш змахне посередині –
На землі вже лежать, не встають, лиш поохують.

Плюнув князь Володимир та й ну звідтіля.
"Глупа забава то, нерозумная!
Довге волосся у тебе, короткий ум:
Жінкою здався тобі богатир,
Витязя ж, як той посол, і небачено!"
Засперечалась Любава із князем-дядечком:
"Ой же ти, ясний світе, мій дядечку!
Та не грізний посол то, а жінка то:
Всі прикмети у нього – жіночії".
Каже знов Володимир, князь стольнокиївський:
"Я піду ще посла того випробую:
Якщо він не юнак-молодець, а жіночка,
Із лука тугого не піде стрілять".

Вибрав він тут дванадцять молодців-стрільців,
Славних у брані, могучих все ратників,
Приходить ізнов до Василія сина Микулиного:
"Молод Василечку, сину Микули ти!
Чи не завгодно з стрільцями потіху оту:
З лука тугого стріляти на цілу версту-"
Одказує млад Василечко Микулин син:
"У чистому полі стрільці мої зоставлені.
Чи самому мені за те взятися-
Я ж в дитинстві по вуличках побігував,
Пустував з хлоп'ятами, пострілював".
Виходять дванадцять молодців-стрільців,
Із лука тугого стріляють у дуб,
Попадають за цілу версту ген у дуб.
Од їх стрілочок гартованих,
Од стрільби богатирської
Дуб зелений той ледве хитається,
Мовби вітер-негода повіює.
Тут мовляє Василечко Микулин син:
"Будь здоров, Володимире стольнокиївський!
Богатирських тих луків мені не в надобі,
Накажи лиш малого лучка подать мені,
Із яким я приїхав на двір отсей".

Як тут кинулись удалі добромолодці:
Один ріг несуть п'ятеро молодців,
Другий ріг несуть п'ятеро молодців,
Тридцять молодців сагайдак несуть.
Мовить посол Василечко Володимиру:
"Вже ж потішу тебе, Красне Сонечко!"
Як бере у рученьку лівую
Гартовану стрілку булатную,
Витяга та й лучка та й за вушечко –
Заспівала тятивка шовкова у лука тугого,
Завила й пішла стрілиця гартована –
Всі тут сильнії витязі, в брані умілі,
Кинулись вростіч, немов очманілі!
Вгатила стрілиця по дубу сирому,
Зламала його на колодки ножеві.
Мовляє посол отакії слова:
"Хоч жаль мені того і дуба розлогого,
Жаль більший бере за стрілицю гартовану:
Вже годі знайти її в чистому полечку".

Плюнув князь та й геть звідтіля,
Каже до себе слово таке:
"Хіба що я сам його візьму випробую".
Наказав принести шахівницю він,
Розставля золотії тавлієчки ,
Каже до посла отакі слова:
"Молодий ти Василю Микуличу!
Чи не вгодно зі мною самим ось потішитись
І пограти в сі шахи заморськії-"
Одвіча молодий Василь Микулин син:
"Всі гравці мої в чистому полі зоставлені;
Чи мені самому узятися-
Я ж в дитинстві тавлійками поступував,
Всіх хлоп'ят в шахи-шашки обігрував".

"Ай же ти, спритний гравче Василечку!
Ти постав-но на кін дань-невиплату,
Сам я, князь, ставлю стольний свій Київ-град".
Ну ж бо тут вони тавлійками ступувáти,
Стали по дошці ходити-гуляти.
В перший раз посол ступень ступив –
До Володимира не доступив;
У другий ступив – призаступив;
У третій раз ступив – гру посол виграв уже,
Шах і мат, і тавлійки під дощечку:
"Овва, князю ти стольнокиївський!
Ти програв мені стольний свій Київ-град".
Мовить до нього князь просьбу тихесенько:
"Зволь ти мене тут посадником посадити,
Зволь із жоною мені в Києві рядити".
І промовив посол отакі-бо слова:
"Не потрібно мені тебе із княгинею,
Не потрібно мені й вашого Києва.
Ти віддай лиш за мене заміж племінницю
Молоденьку Любаву Путятівну".

На великих радощах Володимир-князь
Не пішов більш племінницю розпитувать,
Став любиму племінницю просватувать
За грізного посла Василя Микуловича:
"Будь здоров же ти, Василю Микуловичу!
Та хоч тут-таки – пир на заручини".

Зачали відзначати заручини,
На столи накривати – почесний пир.
Пир горою іде в них вже третій ось день,
А сьогодні йти в церкву до шлюбоньку.
Зажурився посол тут, смутний, запечалився.
Тож мовля йому князь стольнокиївський:
"Що ж ти, молод жених, не веселий щось-
Що ж ти буйну голівку повісив так-"
Одвічає йому молодий Василечко:
"Щось мені на душі та й невесело;
Чи то вдома преставився рідний батенько,
Чи то матінці рідній рясту вже не топтать.
А нема в тебе тут веселих гусельників-
В яворові гусельця пограли би,
Заспівали про нинішній час, про теперішній,
Й про старії часи, стародавнії.
Мо', на серці мені би полегшало".

Володимир покликав мерщій гуслярів –
Грають гарно, однак невесéло щось,
Не змогли звеселити Василечка.
Тоді мовить посол Золотої Орди:
"Князю ж ти Володимире стольнокиївський!
Чи немає у тебе тюремників,
Що уміли би грати на гусельках-"
Випускав Володимир тюремників,
Стали ті вигравати на гусельках –
Грають гарно, однак невесéло щось.
Мовить знову посол млад Василечко:
"Знаю, десь тут живе в тебе в Києві
Молодий купець із Чернігова,
Що на ймення Ставр та й Годинович.
Йде про нього слава великая,
Що він вельми гаразд гра на гусельках,
Та співа і про наш час, теперішній,
Й про старії часи, стародавнії".

Тож Володимир каже собі:
"Якщо випущу Ставрá – не видатиму Ставра,
А не випущу Ставра – прогнівлю я посла".
Посилає по Ставра Годиновича.
Ось виводять із погреба гостя з Чернігова
Та й приводять до князя, на почесний пир.
Як побачив посол – враз зіскочив посол,
Проти себе садовить на лаву дубовую.
Став купець гуслі тонко настроювати,
Став до струночки струнку натягувати:
Першу налагодив з Києва-града,
Другу налагодив із Чернігова,
Третю налагодив аж із Царгорода.
Піснь тут полинула, грáння високеє,
Славу рокоче руському людові,
Приспівки ж чутно з-за моря з-за синього:

"Ген широке поле,
Де плужок злат оре,
Ой рай, ладо, рай,
Де плужок злат оре.
А ще друге диво –
Злотом сіє ниву,
Ой рай, ладо, рай,
Злотом сіє ниву.
А ще третє чудо –
Із простого люду,
Ой рай, ладо, рай –
Із простого люду".

Всі за столом лиш сидять і дивуються,
Всі тільки, вражені хистом, заслухались.
А от посол задрімав, і куняє вже.
Й каже посол до Ставра
Отакі слова:
"Будь здоровенький, гусляре-молодче,
Ставре чернігівський та й Годиновичу!
Чи ж ти мене досі ще не впізнав-"
Мовить у відповідь Ставр та й Годинович:
"Звідки посла з Золотої Орди знать мені-"
Мовить посол ще такі слова:
"Будь здоров, князю та й Володимире!
Годі мені твоїх даней-невиплат всіх,
Дай мені цього веселого молодця
Гостя торгового Ставра Годинича".

Каже собі Володимир-князь:
"Як оддам я Ставра – не видатиму Ставра,
Не віддам я Ставра – прогнівлю я посла".
Та й не смів Володимир прогнівити посла,
Віддавав Ставра послу з рук у руки,
Без жалю, без шкоди, без болю й без муки.
Мовить посол отакі слова:
"Ой же ж ти, молод Ставре Годиничу!
Ходім лиш зі мною в чистеє полечко,
Побачиш дружиноньку мою хоробрую".

Сіли на добрих коней, поїхали,
Наче дві промайнули віхоли.
Приїжджають до дружиноньки хороброї.
Пішов грізний посол в своє біле шатро,
Зняв одежу татарську посольськую,
Увібрався у руську жіночую.
Був оце лиш Василієм Микуловичем,
Став оце вже Василисою Микулівною:
"Здоровенький же будь, Ставре Годиновичу!
А тепер ти мене упізнав уже-"
Одвіча з дивотóю тут Ставер Годинович:
"Здрастуй же, моя люба сімеєчко,
Молода Василисо Микулівно!"

"А за що ж ти, моє любе ладонько,
Був посаджений князем до льоху глибокого-"
"Я тобою хваливсь, молодою жоною,
Що ти всіх князів-бояр продаси й викупиш,
Володимира ж князя з глузду зведеш.
А тепер хутчій сядьмо на добрих гнідих,
В свою сторону їдьмо, в Чернігів у град".
Мовить так на те Василиса Микулівна:
"А не честь, не хвала буде нам молодецькая,
Щоб мов таті які, Київ-город полишити.
Нум поїдьмо весіллячко догулювати.
Князі ж та бояри продані й викуплені,
Сонечко Володимир з глузду зведений".

Повернулись вони в стольний Київ-град,
До ласкавого князя та й Володимира.
Мовить так йому Василиса Микулівна:
"Ой ти, Сонечко Краснеє, Володимире!
Я, "грізний посол", – Ставра жона
Поляниця Василиса Микулівна,
Повернулась весілля догулювати.
Віддаси ж ти за мене племінницю-"
Мовить так на ту річ Любава Путятівна:
"Ай же ти, дядьку мій Володимире!
Ледве ти не накоїв сміхý на всю Русь,
Ледве ти не віддав дівицю за жіночку!"

Сонечко ж Володимир стольнокиївський
Зі стиду звісив буйную голову,
Ясні очі потупив у діл цегляний
Та й промовив нарешті такії слова:
"Благоденства тобі, Ставре Годиновичу!
Знав, ким хвалишся ти, як хвалився тоді, –
Молодою жоною хвалився тоді.
Всіх зуміла вона тут продати і викупити,
А мене, Володимира, з кебети звести.
За твою ту хвальбу за великую
Ти торгуй же довік в мене в Києві,
Ти торгуй і довіку без мита вже".
А коли від'їжджали із Києва
У свою сторононьку чернігівську
Молодий Ставер та й Годинович
Й молода Василиса Микулівна,
Проводжали їх князь із княгинею
І князівська небога Любавонька.

Не узяв же Любави Добриня Микитович,
І не вийшла Любава за Василису Микулівну,
Стала жоною Солов'я Будимировича,
Пребагатого купця заморського.
Приплив же він дванадцятьма лодіями,
З трьомастами воями
До стольного Києва з міста Веденця –
З міста Веденця, ще й красний з лиця,
Із дарами великими,
Із проханням великим,
Із коханням великим,
Та й забрав небогу князя стольнокиївського
У краї заморськії,
У розкоші нечувані.

Отака-то билина про теє з тих пір,
Морю синьому на тишину,
Добрим людям же на послухання.

***
Як затихнув спів сей Добрині-билинника,
Як затихла луна його злотих гуслоньок,
Як задумались всі, що почули знов,
Як іще і не раз усміхалися,
Встав з-за столу стар Берм'ята Васильович,
Із бояр із усіх найповажніший:
"Здравія, князю! Благослови.
А нехай же тепер нам гусляр нагада,
Як явивсь на Русі Ілля Муровець,
Як з недужого хлопчика перший став храбр
(Досі, правда, чомусь нежонатий іще)".
Знову струни срібнії забриніли,
За столом товариство заслухалось.


Билина одинадцята
Зцілення Іллі Муровця

Прочани-жебраки уздоровлюють калічку.