Голота - Винниченко Володимир
Невеличка, кудлата, чала конячинка і трохи вища за неї вороненька, з рудими, витертими боками, стурбовано затупали ногами по угноєній мокрій землі і, тулячись боками, зараз же повернулись. Трохим мовчки озирнувся до діда і, хитнувши головою, похмуро поманув за собою. Дід трохи здивовано подивився на його, але зараз же пішов до ясел, де зупинився Трохим.
— Ану, покажіть! — бовкнув той, показуючи головою на його кишеню.
— Що показать? — не зрозумів Юхим.
— Та миндаль же!
— А-а!..
Дід похапцем встромив люльку в рот, кинувся до кишені, виняв ганчірку, розгорнув її і, держачи "миндаль" за стьожку, підніс її мало не до самого Трохимового носа. Той аж одхилився трохи і, взявши з рук діда невеличкий хрест, почав пильно, з злорадною усмішкою розглядати на всі боки, то мнучи його в замазаних гноєм пальцях, то держачи на вкритій мозолями долоні й не перестаючи ввесь час усміхатись. Нарешті подав його дідові, що теж, усміхаючись і пихкаючи люлькою, слідкував за ним і, здвигнувши плечима, промовив:
— Сховайте... Може, що й буде з неї... Чорт її зна, може, вона й дорога...
— Та, звісно, заховаю... — замотуючи знов у ганчірку хрест, згодився Юхим. — Це не штука... А от як з Ма-ринкою... от що!.. Що їй сказать?
Трохим нічого не одмовив йому. Підійшовши до високої кобили Рухлі, він штовхнув її кулаком у морду так, що вона аж хитнулась вгору головою, і почав одв'язувати недоуздок від ясел. Одв'язавши, шарпнув ним і мовчки пішов із стайні, ведучи за собою Рухлю. Та спершу йшла спокійно, але дедалі то все ставала неспокійнішою: то прищулить вуха, то раптом зупиниться ніби для того, щоб почухати головою ногу, і шарпне недоуздком так, що мало не вирве його з рук у Трохима, то почне хропти, наче з переляку. Це була одна з найлукавіших кобил на всю економію. Але Трохим тільки позирав на неї і, очевидячки, здержуючи себе, йшов далі. Підвівши її до воза, він зупинився, підняв з землі шлею і хотів надіти їй на голову, але вона, наче злякавшись, раптом шарпнулась, кинулась убік і мало-мало не вирвалась йому з рук.
— А-а, ти та-ак! — кинув мов про себе Трохим і, не випускаючи недоуздка, підійшов до воза, витяг з його вилка і, одвівши їх од себе, вмить зо всієї сили так ударив її по ребрах, що в животі у неї аж йокнуло щось, а сама вона спершу шарпнулась знов, але зараз же заспокоїлась і, скоса поглядаючи на вилка очима, покірливо пішла за ним.
— Поверни-ись! — крикнув він. Рухля трохи подалась задом і наступила на посторонок.
— Ножку! — ударив він її чоботом по нозі. Рухля прищулила, як заєць, вуха, підняла ногу, але знов поставила її на посторонок.
— Ножку!! — голосніше сказав Трохим і зо всієї сили вдарив її підбором трохи вище копита.
Рухля, ніби роздратована такою несправедливістю, прищулила вуха і, хутко повернувши голову, хотіла гризнути його за плечі, і якби він не одскочив, то, певне, зоставила б кривавий слід своїх жовтих великих зубів.
— А-а! — захрипів він. — Ти ще хочеш?.. Добре!.. — і, не випускаючи недоуздка, потягся знов до кинутих біля возу вилок.
Але Рухля, наче догадавшись, до чого воно йдеться, раптом шарпнула головою, посунулась задом і, прищуливши ще щільніше вуха, підняла високо голову.
— Ho! — потяг він за недоуздок.
Рухля тільки ще більше посунулась назад.
— Н-н-о!! — прошипів він, дрижучи весь і наливаючись кров'ю. І раптом зігнувся, як звір, що кидається на здобич, чудно якось хрипнув, стрибнув уперед і, вхопившись руками за шию, впився їй зубами в холку.
— І-і!! — заржала з болю Рухля й хотіла повернути морду, але зараз же дістала так по голові, що аж мотнула нею й, як шалена, закрутилась на одному місці. А він, вискочивши їй на спину, міцніше обхопив її і з ревом якимсь гриз їй шию, хитаючи головою й наче бажаючи якомога глибше вгризтися в живе м'ясо. Гриць та Андрій аж вилка повипускали й перелякано дивились на цю дику боротьбу, а дід Юхим як ніс люльку до рота, то так і застиг на одному місці. Нарешті Рухля скажено фицнула задом, шарпнулася вперед. Трохим зстрибнув на землю й, дрижачи весь, як у пропасниці, іідняв з землі шапку і, шарпнувши недоуздком, проципів:
— Бу-удеш?!
Рухля вся тремтіла і, трусячи шиєю, мов бажаючи кинути щось з неї, покірливо стояла й водила на всі боки очима, з куточків яких текли сльози.
— Н-но! — крикнув Трохим знов, надіваючи шапку на голову й не витираючи губ, на яких виступила піна, змішана з кров'ю.
Рухля хутко посунулась вперед і, труснувши головою, годивилась на його.
— Повернись!
Вона вже не щулилась, а навіть сама всунула голову
шлею і стала, як слід, вздовж дишля.
— Я... тобі покажу-у! — важко сопучи, промовив він, поправляючи й оглядаючи її зо всіх боків. Потім повернувся й мовчки пішов до стайні.
— Ну, брат!.. Вона добра, а ти... ще луччий! — покрутивши головою, сказав дід, коли той проходив повз його. Але Трохим тільки кинув на його похмуро оком і мовчки пішов у стайню. В цей мент біля другого воза валунав голосний Гриців регіт і тиха мова Андрія.
— От, діду! — раптом зачув Юхим від них. — Добрий керебець? Га? Го-го-го!.. А подивіться, чи держиться [;е голова там!
— Та й злий же, брат ти мой! — тихіше почулось від Андрія.
— Гу-гу-гу! — задоволене одкинувся назад Гриць, не в цей мент із стайні вийшов знов Трохим, ведучи за збою Вороненького, який ще дожовував сіно і, меланИхолійно похитуючи головою, поважно й спокійно сту¦йав за ним. Гриць трохи стих, а дід постояв ще трохи, [Подивився, як Трохим запрягав Вороненького, і, покру¦ чуючи головою й усміхаючись, поволі пішов до хати.
В кухні вже не було жовтого світла сонця, але ще було досить видко, так що Юхим зараз же, тільки переступив поріг, помітив офіцера, що в цей мент з дуже байдужим виглядом одходив від мисника, біля якого стояла Килина. Не важко було живим, прудким очам діда побачить також, що груди Килини високо й нерівно здіймались, а на щоках виступили два червоні кружіки. Коли ж офіцер повернувся, а дід, уклонившись, зиркнув на його, то також не проминув того, що в його один вус стирчав угору, другий розкудовчився й дивився униз, лице було червоне, здавалось, він тільки що добре вишарувався сухим грубим рушником. Біля печі, долі, сиділа Маринка й чистила картоплю, кидаючи її в велику макітру, і хутко бігала по всіх очима.
— Так Халабудьі здесь не бьіло? — доправляючи картуза й пригладжуючи вуса, спитав Олександр.
— Ні, не було... — не повертаючись, глухо промовила Килина.
— Гм... странно... Если придет, скажите ему, что я ищу его...
— Добре...
Офіцер постояв ще трохи, дивлячись в спину Килині, яка щось заклопотано колупалась у миснику, покрутив вуса й, дивлячись собі на чоботи, помалу вийшов із кухні. Килина злегка повернула голову до вікна, провела очима струнку постать офіцера, зітхнула і, повернувшись, підійшла до лежанки й мовчки стала поратись біля казанів. Юхим також мовчки наблизився до полу, подивився на Панаса, коло якого стояла миска з недоїдками сметани й крихтами хліба, виліз на піл і, крекчучи, ліг головою на кожух і прикрився своїм "пальто". В хаті було тихо, тільки біля лежанки плескала водою Килина та шаруділа картоплею Маринка. Юхим незчувся, як і заснув.
Коли ж він прокинувся, протер очі і, сидячи на полу, подивився навкруги, в хаті вже горіла лампочка й було людно. Посеред кухні стояв в шапці Халабуда, заклавши одну руку за спину, а другою своїм звичаєм погладжуючи ніс і кучеряві вуса, і щось говорив до Килини, що стояла біля лежанки. У кутку, під образами, на свойому звичайному місці сидів Трохим і гостро подивлявся на прикажчика. Біля його, коло лави, стояв Кіндрат та Гриць і мовчки, похмуро слухали; далі сидів на лаві Савка з своїм незадоволеним широким лицем і здоровенними рудими від води чобітьми. По другий кінець столу стояв Андрій і пильнував губ Халабудиних, роззявивши трохи рота. Петрик, Санька та Софія стояли біля полу спиною до діда.
— От і виходить окончатєльно, що ти нехорошая кухарка, — сказав Халабуда, дивлячись на Килину. — І борщ, говорять, без сомнєнія несмашной, і хлєб гливкой, і каша плохая...
— Бо погане пшоно дають, — бовкнув несподівано Савка, дивлячись у вогонь з грубки. Халабуда хутко повернувся до його. Как? — спитав він.
— Так, — кліпнувши на його очима, посміхнувся Савка.
— Говори голоснєй, я не разобрал... Какоє пшоно?
— Погане! Какоє ж більш? — злісно муркнув Савка. — Погане пшоно, то погана й каша.
Халабуда мовчки, з зневажливою усмішкою подивився на його, потім махнув рукою, мовляв: "Е, що з ним, бідним, говорити!" — і знов повернувся до Килини, яка спокійно стояла біля казанів і тільки всміхалась з таким виглядом, який наче говорив: "Говори собі! Знаю я все, чого хочеш!"
— Да, — почав знову Халабуда добродушно. — А как на должності, примєром, прачки, ти... той... окончатєльно хорошая була б... Потому здоров'я імєїш сібє... Дада... І чиста робота без сомнєнія... А на твоє мєсто тут другая проситься... Бєдная женщина... Потому нада ж таки і до бєдних сострадать. Сказать, примєром...
— Знаєте що? — перебила його Килина. — Ви хочете мені рощот дати? То так і кажіть... А то й бідних сюди... і... Казали б прямо...
— Килино! — з м'яким докором скрикнув Халабуда і навіть руку простягнув, мов захищаючись. — Как же тібє не стидно от такоє говорить? Єй-є-єй! Я їй мєсто даю хороше, а вона... Е, ето вже не хорошо... без сомнєнія не хорошо... Разлі ж я винуват, що ти не підходиш на должності кухарки?.. Правда, — безсило розвів він рукою, —єслі не захочеш за прачку стать, то прийдьоться тібє рощитать, але уп'ять-таки тут уже я... не касатєльний, бо вже тут сам пан приказав. Так от, вибирай...
Килина нічого не одмовила, тільки похмурилась і пильно почала куштувати вечерю. Халабуда зиркнув на неї і, також нічого далі не кажучи, мов боячись її поспішної відповіді, одвернувся від лежанки. Подивившись м'яким поглядом по хаті, він зупинив погляд на Панасові, який лежав прикритий до грудей кожухом, і, наче згадавши щось, ні до кого, власне, не звертаючись, промовив:
— Ну, а Панаса завтра хтось одвезьоть-таки у Глиняне... Бо на його мєсто вже другой будєть... Запряжуть Сиву й Хлопчика у вкритий віз, соломки без сомнєнія і... кактось нада одвезти челаєка...
Панас байдуже, тупо подивився на його і, хрипло, важко дихаючи, підмостив під плечі свиту й сперся на неї.
