Голота - Винниченко Володимир

Але за неї вступилась Килина, й розмова перейшла на інше. Тільки Трохим та Андрій мало мішались до балачки, а більше сиділи мовчки, один — з своєю звичайною сухою усмішкою, а другий — з похмурим, задумливим обличчям, яке іноді з якимсь несмілим і винуватим виразом поверталось до спокійної, тільки блідої сьогодня Килини. Савка теж не дуже балакав: сонний, він незадоволено дивився на всіх рідко розставленими очима і тільки дивувався, що вони знайшли дивного, що вкрали "миндаль". Украли то й украли, так через це вже і не їсти нікому. Коли ж на столі з'явився борщ і каша, він і зовсім замовк. По обіді, не встиг ще дід Юхим запалити люльки, а хлопці скрутити цигарок, як до кухні вступила панська няня, баба Устина. В одній кох-ті, в одній ситцевій хустці на голові, маленька, з гострим, зморщеним личком, з якого м'яко дивилась пара невеличких оченят, з запалим ротом, до якого і від якого розбігались на всі боки глибокі зморшки, звичайно балакуча, вона тепер мовчки ввійшла в хату, пройшла до лави і, не кажучи ні слова нікому, сіла і стала дивитись перед себе. Дехто ззирнувся, дехто всміхнувся, дехто пильно, здивовано дивився на неї, чекаючи, що далі буде. Устина ж як закам'яніла.

— От се і все? — усміхнувся дід Юхим, зиркнувши на бабу і знов звертаючись до люльки. Няня кинула на його очима й нічого не промовила.

Знов дехто ззирнувся, дехто усміхнувся.

— Мало, бабо, мало, — покрутив головою Юхим. — Це ми давно вже чули.

— Чули? — знов подивилась на його Устина. — Ой ні! Цього ще зроду-віку нігде не чувано.

Вона безнадійно, сумно похитала головою і знов стала дивитись якось мутно поперед себе.

— Що миндаль вкрадено? — стиснув плечима Юхим. — Так то, бабо, не новина. Крадуть не то що миндалі, а й ціле життя... Волю, бабо, крадуть, сили, щастя... Е-ге-ге-е! Дай, боже, мені стільки здоров'я, а тим злодіям хороби, скільки-то воно крадеться на білому світі...

— Не миндаль, — тихо перебила його Устина.

— А що ж?

Устина помовчала, потім повернулась до діда, випнула вперед все лице і роздільно промовила:

— Ви-га-няють мене!

І, поклавши лікоть правої руки в долоню лівої, сперла лице на руку, втягнула якось в себе і так тонкі губи і знову стала дивитись перед себе.

— Хто виганяє? За віщо? Як? — посипались питання. Няня тільки позирала на кожного, хто питав, мов дивуючись питанням цим, і знов дивилась вперед, нічого не кажучи.

— Та хто ж виганяє? Пани, бабо? — скрикнула Софійка.

— А хто ж більше? — подивилась на неї Устина. — Хто ж більше, як не пани? Ох, пани, пани, — покрутила вона головою.

— ...Хто вас тільки на світ породив? — напівсерйозно, напів з усмішкою додав Юхим, налагоджуючи на кремінь шматок прозоленої ганчірки, що мала бути за губку. Устина мовчки сумно похитала головою.

— Та за що ж? — широко розплющила очі Софійка. Няня трохи помовчала, потім знов витягнула вперед лице і таємниче заговорила:

— Через оту прокляту миндаль... Хай мене бог тільки простить, — вона перехрестилась, — а я б її, хоч вона і хрестом зроблена, але не то що на груди не почепила, я б її собакам викинула... Вона мені потрібна... Потрібна, як тій сироті трясця... "А може, — каже, — ти, няню, думала, що вона дорога та забагатіти на старість захотіла". Ой, не дай, боже, нікому так багатіти... Забагатіла коло вас...

— То ж хто так казав? — спитав Юхим, схиливши голову трохи на ліве плече і цокаючи кресалом об кремінь.

— Та хто ж? Наша ж пані Зіна, та, що на руках її виносила, своїм молоком її вигодувала... Впадала коло їх, як коло своїх, убивалася, щоб воно і в теплому, і в чистому було... І от тобі... "За що ж, — кажу, — мені сором такий? Чи ж я таки, — кажу, — не заслужила того, щоб мене хоч за злодійку не мали? Нащо ж мене трусити?" — "А хто його зна, — це вже панич Олександр каже, — а хто його зна, — каже, — няню, може, такий гріх і на тебе впав". Та й давай перекидати... Халабуда старався... Бодай з його лиха доля вже старалась... Узяла я, знялася та й пішла... Живіть собі, як знаєте, а я дожилась вже, злодійкою стала...

Мутні очі її ще більше помутнішали, заблищали, і з куточків їх тихо викотились і поповзли по лиці, як восени по шклу краплі дощу, дрібні сльози. Вона взяла краєчок хустки, якою пов'язана була голова, витерла очі, висякалась і заговорила знов:

— Іду вже я, а пані Зіна і питається: "Що ж це ти, — каже, — няню, вже, може, одходиш від нас?" Мовчу я...

"Ну що ж, — каже, — не хочеш служити, то й не треба... Все одно від тебе тої роботи, тільки слава одна..." От вам! — хитнула вона головою і подивилась на всіх.

— Ну

— "Ох, — кажу, — пані, пані!.. А кому ж я літа свої оддала, на кого ж життя все робила?" — "Як робила, — каже, — то й годували тебе..." — "А тепер, — кажу, — як сили не стало, то вже й вигнати можна? Ну, — кажу, — коли вже так, то дайте ж мені хоч те, що заробила у вас, може, — кажу, — хоч не під тином десь здохну..." А вона: "Що ж ти, — каже, — заробила? Що заробила, то й зносила або з'їла. Пощитаємо, — каже, — та й дамо, скільки тобі там приходиться". Плюнула я, заплакала та й пішла. Не треба мені нічого...

Сльози знов закапали у неї з очей; поморщене жовте підборіддя задрижало, але вона не витиралась. Всі сиділи тихо, сумно.

— Ну, і куди ж тепер? — спитав Юхим.

— А я знаю? — рівно якось одмовила Устина. — До дочки пішла б, так сама у наймах.

— Да-а... Погана припорція, — спльовуючи, сказав Юхим, — Як стара стала, то вже й на смітник бабу, а як молодою була, то десь і паничам люба була. Так воно, брате, все...

— Ну, а про миндаль — не знати, хто взяв? — перебила його Санька, цікаво-пильно дивлячись на няню.

Няня заплющила очі, втягла губи і, одвернувши трохи голову, махнула зневажливо рукою. Потім утерла очі краєчком хустки і промовила:

— Там такого клопоту, наче й справді що путнє пропало... Аж язики повисолоплювали...

— А вчитель що?

— Що ж йому? Відкується... Просить уже: "Пожалуста, — каже, — оддайте назад. Я благодарить вас буду". Хто ж йому оддасть? Коли брало, то вже не для того, щоб оддать, а щоб самому поживиться...

Потроху вона ніби заспокоїлась, оживилась і навіть розбалакалась. Часто озираючись з таким виглядом, чи не підслухає хто, вона оповіла, скільки пішло грошей на вчорашній бенкет; потім, похитуючи безнадійно і з зневагою головою, вона "не побоялась гріха і просто-таки заприсяглась, що хай вони (цебто пани) ще років зо два от так пофиськають грішми, то й самі з'їдуть на старцівську лінію"; потім знов зійшла на "миндаль" і постановила, що не інакше вкрадено, як уночі, коли всі спали. Бо світлиця, де спав учитель, виходить дверима у сіни. Хтось зайшов уночі, прокрався та й узяв. А миндаль лежала біля ліжка на столику разом з грішми. Та грошей не взяло, а тільки миндаль. А миндаль ту дано вчителеві за те, що школярів добре вчив. А панна Наташа заслабла, бо вчора батько застав її в темній кімнаті з офіцером. Та ще яка чутка ходить, ніби чоловік Зіни зійшовся там десь, у Києві, з якоюсь повією і хоче розвід брати...

Сонце весело грало на чорній долівці, але під його блискучим світлом хата здавалась ще сумнішою, ще більш незатишною... Потріскані стіни, пузатий комин, під з розкиданою соломою, голі лави, довгий голий стіл з недоїдками обіду — все, здавалось, виставляло як напоказ все своє негарне, погане. — Халабуда, панич Олександр і ще якийсь панок з ними... ідуть сюди... — не повертаючись і не підіймаючи голосу, холодно і рівно промовив Трохим, що сидів біля вікна і весь час дивився у його. Дехто кинувся до вікна, дехто одійшов до полу, дехто зостався на місці. Няня підперла голову рукою і одвернулась від дверей. Незабаром рипнули двері і в кухню один за одним увійшли: попереду панич Олександр в картузі з червоним верхом, в синьому офіцерському жупані, який гарно обхоплював його дужий стан, в вузьких, у чоботи, штанях, які так щільно обтягали ноги, що видно було, як здригувались на них мускули, і з хлистом у руках. За ним прудко всунувся "панок" у чорному картузі з синьою оксамитовою околицею і з кокардою, в довгому сюртуці і з такими високими комірчиками, що, здавалось, вони йому ось-ось поодрізують вуха. Ускочивши дрібним поступцем у хату, він ніби вклонився, ніби нахилився всім тілом уперед, мов бажаючи стрибнути, і, скинувши картуза правою рукою, лівою почав зараз пригладжувати свій підстрижений чуб, що дуже був схожий на білу щітку, якою чистять одіж. За ними просунувся Халабуда в свойому кожаному піджаці і в глибоких калошах, які були мало не доверху замазані грязюкою, Не обтираючи ніг, не скидаючи шапок, Олександр і Халабуда підійшли до столу і, озираючи всіх, зупинились. Всі, крім Трохима, Устини та Панаса, що зрання ще лежав на полу зовсім хорий, не встававши навіть до обіду, зараз повставали, і видко було, як кожному хотілось якмога менше місця на той час займати.

— А то что за барин такой? — хитнувши головою на Трохима і кидаючи мимохідь оком на Устину, що сиділа побіля його, спитався в Халабуди Олександр. Трохим не рушився, мов не чув, тільки очі його якось гостро дивились в віконце й мідяне, порите віспою лице його стало ніби темніше.

— Почему не встаешь? Сльїшь, тьі! Рябая морда! Я кому говорю?!

Гарне випещене лице офіцера з чисто виголеними, трохи синіми в тих місцях щоками і пушистими, з підвусниками, вусами почервоніло, а великі довгі очі під темними і трохи широкими бровами загорілись вогнем. Трохим спідлоба похмуро подивився на його.

— Встать!

Трохим, не спускаючи з його очей, тихо підвівся і став на ноги. Панич Олександр ще трохи подивився на його і, мов заспокоївшись, одвернувся. Червоне з лиця йому зійшло, і воно спершу пожовкло, а потім знов укрилось своїм звичайним ніжно-рожевим кольором.

Халабуда почав незвичайно тихим, делікатним голоском оповідати про крадіж і допитувати, чи не зна хто чого. Певно, що ніхто нічого не міг йому сказати. Але Халабуда, не дивлячись на всі "я нічого не знаю", навіть не зміняв інтонації голосу і з одного, мов по черзі, переходив до другого. Але і на друге одповідали "не знаємо". Тоді він переходив до третього і знов виясняв, що "миндаль" та нічого не варта, що за неї багато грошей не дадуть, що той, хто признається, тому нічого не буде, аби тільки вернув.