Голота - Винниченко Володимир
Вітер підхоплював дощ, крутив його, розкидав і гостро різав ним по лиці. Але в повітрі чулась не нудна, одноманітна, тяжка осінь, а щось бадьоре, свіже, молоде, — чулась весна. Вітер ніс не запах гнилого пожовклого листя, а перший дужий подих землі, що скинула з себе холодний, мертвий, сніговий жупан і могуче набиралася сили. Дощ нагадував не довгі, безкраї, мокрі ночі з виттям вітру в комині, а зелене море сходів, зелену, оксамитову траву, поле, працю, надії, одчай, радість, сльози, — нагадував життя.
Дід Юхим вийшов з хати, ступив декільки кроків і озирнувся. Праворуч його темно і тихо. Чорніли стайні, загони, клуні, амбари... Ближче до будинку чорніли вершечки саду, а між ними далеко-далеко жовтіли вогники, — то село внизу, в долині. По ліву руку було більше життя. За "чорною" світила вікнами "біла" кухня; біля неї стояли брички усяких фасонів, ходили люде, бігали собаки, а перед "комнатами" було видко, як удень. Увесь довгий ряд великих вікон будинку був залитий світлом, що виривалось надвір і широкими смугами заливало подвір'я, потоптане ногами коней та порізане колесами бричок. У вікнах миготіли постаті, а на ґанку, що був якраз посередині будинку, одчинялись двері, звідти вилітав глухий галас, наче з вулика. "Тартар-тар!.. Тар-тар-тар!.." — раптом закалатав Юхим, наче бажаючи заглушити той веселий гомін. "Тар-тар-тар..." — неслось з ним по економії, то стихаючи, то ще дужче ріжучи вухо з кожним подихом вітру. Він обійшов стайню, комору, пройшов у сад і став то поринати у світло, то виринати з його, бо воно смугами тяглося із задніх вікон будинку. Обійшов будинок, "білу" кухню і знов став наближатись до "чорної". З чорної запони хтось перестав трусити дощем, наче замислився; вітер, не маючи впину, крутивсь і свистів у стріхах та голих віттях деревини, наче навмисне не хотів дати Юхимові насипати в люльку тютюну. Дід на мент зупинився, озирнувся і почовгав під стіну "чорної" кухні. Тут було затишно, тільки іноді вітер, мов жартуючи, зразу виривався десь з-за рогу і, дмухнувши пронизувате в лице Юхимові, знов щезав десь у чорну яму долини. Дід притулився до стіни, поклав додолу калаталку і почав виймати кисет; але раптом підняв голову і, прислухаючись, став дивитись за тин, що відділяв Юхима від подвір'я і тягся від рогу "чорної" кухні аж до рогу "білої";
тут зачулось якесь шарудіння. Спершись ліктем на тин, там чорніла якась постать в гострій шапці, що була дуже схожа на Трохимову. Поворушившись, вона знов застигла, наче настромлений на тин стовп з горщиком зверху. Але не встиг ще Юхим насипати в люльку тютюну, як біля рогу зачулась чиясь хода, а за нею затемніла біля першої постаті друга постать.
— А це хто тут? — раптом зачувся спокійний, твердий жіночий голос.
— Чорт! — насмішкувато, здушеним, похмурим голосом промовила постать, не міняючи пози, а лиш злегка повертаючи голову.
"Ага, то Трохим, а то Килина", — впізнав Юхим, насипаючи пучками в люльку тютюну і пильно придивляючись до рук, боячись розсипати.
— Правда, що чорт! — промовила Килина, підходячи ближче. — Що ж ти тут робиш?
— А хіба не бачиш? Танцюю... Килина трохи помовчала, потім тихше і щиро якось сказала:
— Скажи мені, Трохиме, чого ти такий злий раз у раз?
— А чого ти така добра?
— Я? Ні, здається, і я не дуже, але ж...
— Без палиці мимо не йди? — кинув Трохим і сухо засміявся.
Килина щось сказала, але вітер, наче не бажаючи, щоб Юхим чув, шарпнув її слова і потаскав кудись за стайню.
— А мене вже таким мати породила та люди зробили, — зачувся знов Трохимів голос. — Таким і дівчата любили, — і злісно-іронічно засміявся.
— А ти любив кого-небудь? Трохим мовчав.
— В тебе мати є?
— Була.
— А батько?
— А ти що?.. Сватать мене хочеш, що допитуєшся?
— А хоч би й сватать.
Замовкли. Дід Юхим перестав навіть люльку набивать.
— Слухай, Килино, — терпко заговорив Трохим, — я жарти люблю, але коли мене кусають, то і я зуби маю... Маєш собі Андрія, то й грайся з ним, а я хазяйства не маю, то і торгуватись зо мною нема чого... Коли б...
Вітер знов, наче на злість Юхимові, одірвав кінець мови і ніби в кишеню сховав її. Дід Юхим, тихо, обережно ступаючи, ховаючись за тином, підійшов ближче і зупинився ступнів на три від них. Тепер йому навіть видно було, як вітер грав хусткою на голові у Килини.
— Ну, та й ти нівроку кусаться вмієш, — спокійно сказала Килина. — Десь довго зуби гострив... А бідний Андрій аж муляє тобі...
— А тобі жаль його?
— Не жаль... а... а... — Килина трохи зам'ялась.
— Так, мовляв, згодиться колись... Чи заміж вийти, чи переночувати колись... Хе-хе-хе!
— Може, й заміж вийду.
— Як буде на те його ласка.
— Правда, що чорт! — трохи з серцем промовила Килина, а дід Юхим задоволене посміхнувся собі під ніс. Йому страшенно хотілось запалити люльку, але він, притаївшись за тином, навіть не ворушився.
— Скажи ти мені, Килино, чого ти причепилась до мене? — раптом повернувся Трохим до неї. — Пішла б собі до Андрія та втерла б йому сльози... Краще буде!
Килина не зразу одповіла.
— Мені жаль тебе, — тихо сказала вона. — Злий ти, без серця... Попечений...
Трохим нічого не сказав, а тільки, видно було Юхимові, одвернув од неї голову і наче поправив шапку. З неба хтось почав сіяти дрібно-дрібно дощем. Вітер, мов прибитий до землі, не так уже казився, а, ніби вже стомлений, дихав спокійніше і рівніше. Біля "білої" кухні та "комнат" миготіли постаті, чулось гукання, біганина...
— Справді, жаль? — не повертаючись, якось напружено і без звичайного сміху спитав Трохим.
— А чого ж би я тебе обманювала?
— Не смієшся? — повертаючи голову, буркнув він.
— Ну, от!.. Ще що вигадай...
— Ну, так поцілуй мене, коли справді жаль... — вирвалось у його з якимсь ніяковим, напруженим смішком у голосі. — Коли не смієшся...
Килина повела плечима, помовчала й, нарешті, теж з ніяковістю тихо спитала:
— Хіба тобі поможеться від цього?
— Поможеться... Поцілуй... — якось грубо і дико прошепотів він.
Килина одхилилась навіть трохи назад і нічого не промовила.
— Xa-xa-xa! — вмить голосно, з ненавистю зареготався Трохим. — Жалібниця! Злякалась... Думала, й справді! Xa-xa-xa! Не бійсь, я пошуткував. У мене ж нема грошей. Xa-xa-xa!
І сміючись, він, не хапаючись, одійшов від тину і, озираючись, пішов до стайні.
— Трохиме! — тихо гукнула Килина. В голосі її чулось щось винувате, ніякове і боляче. Але Трохимів сміх ставав все тихіший, і хутко чорна постать його мов розплилась у тьмі.
"Та-ак", — хотілось промовити Юхимові, але він тільки переступив з ноги на ногу і пильно дивився на Килину, що сперлась на те саме місце на тину, де тільки що лежала Трохимова рука, і наче закам'яніла. Біля кухні зачулась чиясь хода, але Юхимові не видно було, чи то Трохим вертався в хату, чи виходив хто з хати. Килина ж не рушилась.
— Килино! — вмить покликав хтось тихо. Килина поволі озирнулась, але не обізвалась.
— Килино! — голосніше вже покликало вдруге, і чутно було, як хтось чвакав чобітьми по грязюці, наближаючись до рогу.
— Ну, чого там? — незадоволено обізвалась Килина. З-за хати з'явилася постать і помалу підійшла до неї.
— Ти тут? — впізнав Юхим Андріїв голос. — А я шукаю тебе... Чого ж ти тут стоїш?.. Дощ, холодно...
— Так, стою, та й годі...
— Може, вийшла до кого?
— Аякже!.. До Халабуди вийшла...
— А-а! — протягнув з нотками ніяковості й ображення в голосі Андрій. — Так я, може... Так я піду! — шарпнувся він раптом і вже хотів справді йти, але Килина спинила його.
— Ет! — з ласкавою досадою узяла вона його за руку. — "Піду"... Куди підеш?.. Не жену ж я тебе... Не схочу, сама скажу... Зараз — "піду"...
Андрій трохи постояв мовчки, потім Юхимові стало видно проти світла з будинку, як він заворушився, наблизився до Килини і наче злився з нею в обійми.
— Так ти не до Халабуди вийшла? — зачулось його тихе питання.
Юхимові не чути було, що вона одповіла, тільки, коли вона скінчила, до його долетіло Андрієве "голубко". Потім голова його нахилилась близько до Килининої голови і чути було, як губи його з цмоканням то притулялись, то одривались від її щоки. Але Килина стояла непорушно, не забороняючи, але й не обнімаючи, наче ті поцілунки були щось неминуче й байдуже, як ці краплі дощу.
— Килино! — зачув знов Юхим одривисте, важке Андрієве шепотіння. — Я прийду... Можна?.. Килино... Килина мовчки, не згоджуючись, покрутила головою.
— Ну, чого?.. Чого?.. Ніхто не почує... всі спатимуть... Килино!
Килина не рухалась.
— Не хочеш? Ні?
— Не хочу, — твердо промовила Килина.
— Чому?
— Так, не хочу, та й годі.
— Значить, ти мене не любиш... значить... Килина не дала йому договорити. Раптово повернулась до його всім тілом, і, разом скинувши його руку з свого стану, вона, ніби тільки й чекала цього, заговорила якось терпко, сухо й разом з тим палко:
— "Не любиш!" Ну, й не люблю, ну, то що? Хіба я тобі казала, що люблю? Хіба я тебе обманювала?.. І не люблю. Бо любити можна того, хто мене любить... хто мені добро робить... А тебе за що маю любити? За те, що молодий та гарне личко маєш? Е!.. Бачила я це... Ти люби мене, от що!.. Любитимеш мене, любитиму й тебе...
Андрій щось сказав, але Килина не слухала його.
— А ти не мене любиш, а себе... Ось вже скоро півроку, як ти співаєш мені про своє кохання... А чи я що мала з його?.. Чи не так я оддаю свою працю другим, чи не така я наймичка, якою була й до тебе? Хіба я живу? Га?.. А я жити хочу!.. І буду жить! Продам себе, шлюхою стану, а буду жить! Чуєш? Коли пропадать, так знать, за що пропадать!.. А ти мені що? Що ти мені?.. Не мала я таких хазяйських синків? Ого!.. Всі ви ласі... Знаю... До Халабуди піду, до чорта, а так не буду жить... І плювать я на вас усіх хочу!.. Ненавиджу я вас... Кожному з вас хочеться на дурничку поживиться, а ти собі — як знаєш... Ну, то й я ж знаю! "Прийду". Ні, ти візьми мене за жінку, а тоді приходь... А я Софійкою не хочу бути. Не хочу, щоб мене якась паскуда прилюдно по морді била та шлюхою очі випікала... Не хочу, щоб мої діти, як Маринка, під стусанами виростали... Не хочу... Я хочу жити, як люди... От що!.. "Не любиш". І не люблю, і не любила, і не любитиму!.. Я вперед себе люблю, а потім того, хто мене любить, хто мене любить для мене, а не для себе, для своєї потіхи...
