Голота - Винниченко Володимир
Почали по третій. Але Килина вже не змогла більше й одмовилась. Санька ще більше "запишалась", але "пригубила" й третю. А Маринці знов сказали випити, і хоча дехто вступився за неї, але Гриць з веселим сміхом, з запомогою Трохима таки досягав свого, й Маринка випила. Почали й другу "півкварту".
— Да-а... — протягнув задоволене дід Юхим, витираючи долонею вуса, — от і не думаючи випили. Люди полаялись, а ми поживились. От тако воно й повсігда. Здається, погано лаяться, а з лайки і добре вийшло. От і припорція! Да-а... Так воно на світі вже з давніх-давен ведеться: що одному погано, то другому добре. Ну, ще по одній, та й спочинемо.
За кожною чаркою Трохим насмішкувато дивився на Андрія й неодмінно щось приговорював. Кров ударила йому в лице, й воно стало ще червоніше, наче добре вишарований об цеглу п'ятак. Чорні маленькі очі його заблищали гострим вогнем, усмішка ставала все тоншою, уїдливішою.
— Пиймо хазяйську горілку! — промовив він, простягаючи руку за чаркою. — Вони з нас пили!
Андрій глянув на його.
— А я з тебе пив? — тихо спитав він.
— Ти? Ну, тобі б то я ще й не піддався б!..
— Так чого ж ти чіпляєшся до мене? Чого ти хочеш од мене?
— Нічого я од тебе не хочу.
— Ні, слухай, Трохиме, — спираючи ложку на край миски, заговорив раптом дрижачим, але щирим, миролюбивим голосом Андрій. — Я вже давно збираюсь тобі сказати. Та й усім. Що я вам зробив?.. Що я тобі?.. Чим я тобі?.. Підожди, дай я скажу. Ти раз у раз чіпляєшся до мене. Чи я тобі поперек дороги став?.. Чи зло яке зробив кому?.. Усі... наче я якийсь... чужий. А я б хотів... Ех!
Він махнув рукою й одвернув трохи голову вбік. Очі йому від горілки й від зворушення блищали, верхня губа нервово здригалась, підборіддя з ямкою й золотистим блискучим пухом почало тремтіти.
— Ану, заплач! — метнувши в його поглядом і усміхаючись, кинув Трохим.
— Ну, й заплачу, то що?.. Я до вас, як до братів. Зо всіма хотів би жити... Трохим каже "хліб одбиває". А кому я одбив? Га?
— Та що там?.. Та плюнь! Ех! — промовив Грицько також зворушено. — Що було... то... Ет, що там! Ніхто тобі нічого, як і зо всіма...
Але в сей мент Гриців погляд упав на Петрика, який, смішно витягнувши губи вниз і кліпаючи очима, уявляв, що збирається заплакать. — Гриць весело зареготався.
Килина мовчки сиділа й дивилась на кульку з хліба, качаючи її пальцем по столі. Довгі темні вії закрили їй очі й кидали невеличку тінь на чисті ніжні щоки, на яких якраз посередині червоніли два невеличкі, завбільшки в дві копійки, рум'янці. Софія задумливо носила ложку од миски до рота і, не кліпаючи, дивилась напроти кудись через голову Юхимові, що також мовчав і тільки хутко бігав по всіх очима. Тільки Маринка, дядько Панас та Савка, здавалось, мало вважали на балачку, а більше на кандьор.
— А чим я винен, що в мого батька є, а в твого нема? — скрикнув Андрій.
— Та хто тебе винить? — злісно глянув на його Трохим. — — то й чорт тебе бери!..
— Та ти спитай ще, чи є ще в Трохима батько! — усміхнувся дід Юхим.
— Ну, в сього взнаєш, — сказала Санька, — Як чорт той... скільки живе, а що воно, звідки воно — ані словом не похвалиться. Хоч питай, хоч ні...
— Хіба ти порозумнішала б, якби я тобі похвалився, що я й звідки я? — посміхнувся Трохим, не дивлячись на Саньку.
— "Порозумні-і-шала"! — перекривила його Санька, похитавши головою. — Ох, ти, розумний!.. Тільки й зна, щоб укусить когось. Чистий халамидник!.. Не дурно не хоче про себе говорити. Десь багато доброго наробив. Голодрабець!..
Дід Юхим серйозно подивився на неї;
— Це ти... напра-а-сн-о-о, — протяжно прогунявив він. — Нічого, може, чоловік і не наробив, а ти вже... А що Андрій жаліється, дак я йому скажу одну пісню. Гуляла собі, значить, голота, а багач-дукач йшов мимо та й почав сміятись. Нібито: "Гей, за що ж, за що та бідна голота напивається?" А вони йому: "А хто з нас, братця, та буде сміяться, того будем бить!" Та й дали-таки бобу. О! Не насміхайся. Чоловік, може, горе запиває, щоб і не чути, а той ще сміється... Неприятно!
— А хіба я з тебе сміявся коли? — звернувся Андрій до Трохима, але той як скипів:
— Та чого тобі треба?! Не люблю я вас... дукачів... от і все!
— А горілку їхню любиш? Ієхидно вставила Санька. Трохим раптом заспокоївся і, усміхнувшися, кинув:
— А чого ж? З паршивої вівці хоч вовни клапоть.
— То правда! — згодився Юхим. — "То, мовляв, батюшко, вам за упокой, а це таки за здравіє". Не все те, що ми любимо, дівко, у пригоді стає нам. Бува, що й ворог лютий миліший за батька рідного буває. Так-то, дівко! Дають — хватай, скубуть — тікай!.. А свого не впускай. От тобі й оченаш...
— Амі-і-нь! — проспівав Петрик.
— Да-а! — хитнув головою Юхим. — Всяке шукає кращого... всяке б'ється за себе. Кажуть, гріх тільки про себе думати. Брехня! Гріх не думати про себе! Поки й світу сонця, все на світі дбало й дбатиме тільки про себе!.. Бо так уже положено. А люди вигадали, що треба себе напослідок ставити. Та натура в один бік тягне, а люди в другий, та й виходить — ні богові свічка, ні чортові люлька. А якби кожний ще поміг натурі, як розумні люди роблять, то вийшло б не те. А так... поки дурнів, поти й горя. Ех! Якби-то кожний умів про себе дбати!
— А ви багато надбали? — ущипнула Санька.
— Я? Ні, не багато. Сиве волосся, лисину та 65 літ. От і все...
— Що ж так мало? Не хотіли більше, чи що?
— Ба хотів, та розуму не було. А як поскубли трохи, то й розуму набрався. Тепер би дбати, та сили нема вже. Ну, вип'ємо, чи що?
Панас та дівчата рішуче одмовились. Вони вже й так були напідпитку. Очі всім блищали, щоки зашарілись, рухи стали непевні, а Маринка до того насмілилась, що про щось узялась розпитувати Софійку. Дивилася вона жваво, сміливо, слухала якось жадно-пильно, не спускаючи напружених, блискучих очей з оповідача.
Тільки Софійка, нервово сміючись, сама налила собі і з якимсь завзяттям перехилила горілку в рот.
— Чорт його бери! Гулять так гулять! Правда, Килинко? — озирнулась вона на ту. Червоні ясна над білими зубами ще більше червонили її; сині довгі очі горіли, щоки пал.іли.
— Хай говорять люди! Пхи!.. Удівітельно! Гуляй, і все!
— Вєрно! — гукнув Гриць і так бухнув Кіндрата по спині, що той аж хитнувся вперед усім тілом.
Але інші сиділи якось невесело й задумливо. Андрій потроху стих, ослаб якось, спер голову на руку й дивився кудись мутними очима, поглядаючи іноді на Килину, що не переставала качати кульку. Трохим ще більше насупився.
— Так, та-а-к, — протягнув, зітхнувши, дід Юхим, — от і все. Тепер вставай, діду, бери свою калаталку та йди стерегти чуже добро... — Він трохи помовчав, потім, іронічно всміхнувшись, почав знов: — Жив, робив... А для чого жив, на що робив, то й сам тобі жидівський рабин не скаже. От 65 літ маю, а спитай мене: що я заробив собі? Калаталку, — він хитнув головою. — А все що дурний був. Ех, вернись мені літа мої! Ге! Наплював би я тому в вічі, хто сказав би мені, що себе забувати треба, що за свою долю битись — гріх. Я б йому сказав би!..
— Е, діду! — махнула рукою Санька. — Нічого те не поможе. По правді роби, по правді й буде тобі. От що!..
— То по правді й очі вилізуть, — хрипло промовив Панас, байдуже, в'яло дивлячись поперед себе.
— По правді? — усміхнувся дід. — Ех, дурна ти, дівко, мало каші їла. Та знаєш ти, що таке правда? Правда — то от той самий п'ятак: подивись з одного боку — орел; переверни той самий п'ятак на другий бік — буде тобі орешка. От так і правда вся. Що на користь мені, от то й правда, а що на шкоду, то — неправда. А що шкодить одному, то другому на користь. От тобі й правда вся...
— То, виходить, як мені на користь красти, то й красти можна? — по правді буде?
— А тобто є такий чоловік, щоб не вкрав ні разу на віку? Га? Ех, ти! — святий краде. Що то таке — вкрав?.. Узяв те, чого сам не заробив. Правда, інший все своє життя краде, і добре краде, і живе добре... а другий і погано вкраде, і раз украде — й живе погано. Та то вже біс один, чи мало, чи багато. Е, дівко, дівко. Сидів я й по тюрмах за ту неправду і потом умивався за правду, а тепер бачу, що тої вашої правди ще й досі не бачив. Що, на мою думку, було правдою, то другим було неправдою; що мені неправдою — то другим правдою. А де вона одна правда, то, мабуть, і сам чорт її не бачив, бо і в його є своя правда. Правда, дівко, то все одно, як, бува, та городська бариня. Подивишся ззаду:
рівна, гарна; не ногами йде, а пливе; чепурна, пахуча — хоч молись до неї! А подивишся спереду — то так тобі зробиться, наче муху ковтнув, їй-богу! А бариня та ж таки одна...
— А то, мабуть, ті барині, що той... — трохи зам'ялась Софійка, — що... як ви колись казали. Ну, як у нас... нечесні...
— Та кажи прямо! — гукнув Гриць на всю хату. — Шлюхи, та й усе.
— Всякі, всякі. Це я так... для приміру. А там є і шлюхи, і чесні... всякі. Тільки щось чесних тих мало. На мою думку, тих чесних перевішати б усіх на одній гілляці, а пани їх у ручку цілують. От тобі й маєш правду. А шлюхи... Що шлюхи? Такі ж люди, як і ми. Живуть собі. Ге! Та ще й як, бува, живуть. Все одно вже, дума собі, не вернуть... ну, так хоч поживу ж!.. Ну, й живе! Такі люде мають собі всякі перепони, або там сором, або щось інше. А тим що?.. Одно — гуляй, та так гуляй, щоб і на старість вистарчило. Ге!.. Котра гарна та розумна... Одну я знав там... Гарна, канальська дівка... от би не гірше нашої Килини, тільки неначе менша й тонша. Так, скажу вам, не жила, а кипіла. Грішми курила, як я тютюном. У шовках вся. А таки ж з нашого брата, з простих: десь, казала, з Полтавської. Да-а! Правда, трохи, бувало, крадькома сумувала. Ну, та без суму й втіха не така солодка. Живуть!.. Хоч і трохи, та добре!..
— То теж усе правда, що ви казали?.. — підвела голову Килина й роблено байдуже позіхнула.
— А мені чого брехать? — спокійно всміхнувся Юхим. — Піди та подивись сама, коли не віриш. А хочеш, то й сама до них пострижись. Гірше не буде. А будеш жить так, як і не присниться ніколи. Хе-хе-хе!
— Мелі-іть! — якось ніяково всміхнулась Килина і, потягнувшись всім своїм дужим, гарним станом, знов нахилила голову і взялась до кульки.
— Е! Послухать діда, то зразу щасливим будеш! — сказала насмішкувато Санька. — Тільки горе, що дід самі досі тільки сторожа при окономії доскочили.
