Голота - Винниченко Володимир

Трохим поволі пішов із хати, за ним злякана, здивована Маринка.

— Ти взяла миндаль у пана? — зупиняючись за порогом сіней, повернувся раптом Трохим до неї. Та мовчки дивилась на його, піднявши голову догори. — Я тебе питаю: ти взяла? Не бійсь, говори. Я знаю...

— Ні, я не брала, — прошепотіла Маринка.

— Хм... — усміхнувся Трохим задоволене. — Брешеш. Дід Юхим казав, що ти взяла. А ось і миндаль та... — виймаючи з кишені ганчірку й розгортаючи її, показав він хрест. — Ну?

Маринка дивилась на "миндаль" і мовчала.

— Узяла?

— Узяла, — ледве чутно прошепотіла вона.

— Нащо ж ти взяла?

— Так. Од панів утекти...

— Не любиш їх?

— Не люблю...

Трохим мовчки подивився на неї, потім оглянувся позад себе, сів на призьбу і, озирнувшись навкруги, промовив:

— Підійди ближче.

— Чого? — опасливо прошепотіла Маринка, не підходячи, а навпаки, подаючись трохи назад.

— Та не бійсь, іди...

Маринка повагалась трохи, потім несміливо підступила до його й зупинилась біля самих його колін Він мовчки тихо обняв її, притягнув ближче до себе й посадив на коліна. І замовкли. Очевидячки, обом було ніяково, і гарно, і солодко-сумно. У стайні було чути іноді злісне іржання коней, що бились між собою, далеко в селі гуртом гавкали собаки, та подихав свіжий, морозний вітрець.

— За що ж ти не любиш панів? — нарешті тихо промовив Трохим, щільніше притуляючи її до себе. В голосі йому не було звичайної насмішки, не було черствого, злісного тону, а щось тепле, м'яке. Маринці захотілось плакати.

— Б'ються... — прошепотіла вона дрижачим голосом.

— Дуже б'ються?

— Дуже... Помовчали.

— Бач, Маринко, — знов почав Трохим, — ця миндаль, що ти взяла, вона не дорога. За неї не можна хати купити. Погана миндаль...

— Як?! — повернувшись і дивлячись йому близько в лице, мало не торкаючись носом до носа, прошепотіла вона злякано. — А буфетчик казав...

— Буфетчик дурень...

— Та за царську миндаль не можна купити хати? — уперто й якось недовірливо перепитала Маринка. І чулось, що вона не вірить, чулось, що вона бачить обман, і чулись також нотки злості, одчаю, суворого, упертого завзяття. Вона навіть заворушилась і хотіла злізти з колін, але Трохим ще дужче обняв і не пустив її.

— Хоч би й царська... все одно, — навчаючи, заговорив він знов. — Як не дорога, то вже нічого не зробиш. А бачиш, ми зробимо краще таке. Ти чула, що Андрій хоче везти дядька Панаса у волость?..

— Чула, — прошепотіла Маринка.

— О... А як повезуть, то дядько Панас помруть по дорозі, бо холодно, а вони слабі. А ми з дідом хочемо, щоб Панас видужав тут. Так от ми підкинемо цю миндаль Андрієві: у його знайдуть, і він не поїде, бо... бо його заберуть у тюрму.

— У тюрму?..

— Атож. А тобі хіба жаль його?

— Жаль...

— Хм...

Трохим помовчав трохи.

— Дурна ти ще, — сказав він нарешті, і в голосі в його знов почулася злість і насмішка. — "Жаль"... Мало, видно, ще били тебе. Не вибили ще жалю. Хм. "Жаль"... А вони тебе дуже жаліють?.. Га?.. Ех!.. Жаліти їх? У-у-у!! — зашипів він раптом з невимовною, скаженою, дикою ненавистю. — Не жалій їх!.. Чуєш, Маринко? Не жалій ніколи!.. Нікого не жалій з їх, бо ніхто тебе не жаліє. Виростеш, сама це скажеш. Гризи їх, проклятих, одгризайсь, кусайсь. А не жалій! На миндаль плюнь, кажу, бо в тюрму тільки за неї попадеш. Хай вони, ті, що б'ють тебе, ідуть у тюрму. А будеш жаліти, то вони тебе так заштовхають, що й чоловіком не будеш. Он і тепер вже й малої дитини боїшся.

— Я не боюся вже нікого. Я й тюрми не боюсь! — завзято прошепотіла Маринка.

— Не боїшся... — напівсумно, напівзадоволено, але знов м'яко сказав він і ніяково, несміло якось підніс руку до щоки її і ніжно, обережно погладив її. Маринка мовчки щільно притулилась йому до грудей і застигла. У небі високо-високо виразно жовтіли золотими кружками зорі; блищала вода під смугами світла, що вибивалось із вікон кухні; одноманітно, ледве чутно гавкали собаки на селі. Десь біля стайні зачулась чиясь хода, неголосна мова, потім жіночий придушений сміх — і знов затихло. Трохим швидко зсадив Маринку на землю і, подивившись до стайні, сказав суворо:

— Так чуєш же, Маринко? Завтра ані оком не моргни, коли знайдуть у Андрія. А то я... Гляди!

— Значить... ми тут і зостанемось? — глухо, здавлено спитала Маринка.

— Не знаю! — бовкнув він холодно, жорстко і мовчки пішов угору до току. Маринка тихо попленталась в хату.

VI

Дід Юхим стояв біля порога, заклавши одну руку за спину, а другою погладжуючи бороду, і балакав з "панком". Олександр напівлежав у кріслі, заклавши ногу на ногу, і, пускаючи дим через вуса, пильно слідкував за їх розмовою.

— А звесно... а звесно... — охоче згоджувався Юхим на докази вчителя, який виясняв, що користі з "миндалі" не може бути ніякої, що красти не годиться, що за крадіж можна й тюрми достукатись. — Вєрно, вєрно... — зітхнув він нарешті. — І сібє нікоторой пользи, і другому одна шкода... А всьо по недоразумєнію свойому. Не розкинеть умом своїм, що й до чого і... і дєлаєть непри-ятності. І поправить уже трудно... Примєром сказать, з єтим случаєм. Оно-то, я ж говорю, догадка єсть, що хтось украв, а хто, де, як...то вже і незвесно... Положим, можна б знайти, када б...

Дід зам'явся, погладив бороду і глянув на панка.

— Так в чем же дело? — підбадьорюючи й з надією скрикнув панок.

— Так бачите... дєло в тім, — дід знов зам'явся, почухався в бороді, потім, мов наважившись, рішуче одняв руку від бороди і сказав: — Знаєте, я вам так скажу:

у всякого челаєка можна всього дізнатися, аби знати, як під'їхати до його... Буває такий, що нічим ти його не візьмеш, ні грозьбою, ні прозьбою, — як до стіни всьорамно. А розсердь тільки, так все тобі й викладе, як по писаному... Да... А другой... буває, хвастаться любить... Готов себе самого з грязюкою змішати, аби тільки хваснуть... О... І з таким добре діло мати... А ко торий водочку любить... У всякого своя натура... З чоловіком треба вміти поводиться... А ще як єсть пособниця-во дочка... о, тоді бери його прямо руками... От, примєром, і тут... Будь так, значить, за що поставить хлопцям нашим раз, другой водочки, так можна б і миндаль знайти.

— Нет, в самом деле? — радісно спитав панок. — Можно?

— А чого ж?.. Я ж говорю, вона десь єсть, тільки вот... — Він зупинився і пильно став дивитись, як панок хутко поліз у кишеню і, вийнявши гаманець, почав там щось шукати. Потім, наче те його мало торкається, заговорив далі знов про те, як йому жаль стало за "господіна", як досадно зробилось, коли покражі не знайшли, як він постановив собі неодмінно знайти винуватого. Коли нарешті "господін" знайшов золоті п'ять рублів і з увічливою всмішкою подав їх дідові, він спокійно, не хапаючись, взяв їх і знов говорив собі далі. Умовившись про все й твердо пообіцявши неодмінно знайти пропажу, Юхим ще раз уклонився панам і став уже виходити, коли раптом офіцер зупинив його і сказав йому почекати його на ґанку для особистої розмови. Дід мовчки вклонився і вийшов. Чекать довелось йому недовго. Зараз же за ним вийшов і офіцер.

— Вот что, Юхим, — заговорив він зараз же з нотками ніяковості в голосі. — Я хотел тебя спросить, а... что ато за дивчина у вас на кухне, что за кухарку... как ее?..

— Килина?

— Да, да, Килина... Что она... а... как насчет там... з... ну, с хлопцами как она там?.. Гуляет?.. А?..

— Хто його зна... — нахилив голову Юхим. — Не скажу вам про це нічого... Знаєте, моє діло стариківське, а то собі молодь... Кажись, чесна дівчина, а проте...

— Ну, а так... з... ходит к ней кто-нибудь?..

— Господь її зна... — здвигнув плечима Юхим, — може, й ходить, може, й ні... А, видно, спонравилась пану?

— Да! — скрикнув офіцер. — Девочка... первьій сорт... Я много бьі дал, чтобьі как-нибудь... Нельзя ли там, Юхим, как-нибудь... так... — він ніяково й підлабузнювато захихикав... — немножко, значит, ко мне ее? А?.. Я бьі тебе уж на целое ведро дал бьі... А, Юхим? Постарається?

— Хм... хто його зна... — неохоче промовив дід. — Знаєте, це діло таке, що якось з ним і підступатися не той... неловко... Та й не звесно, чи піде ще вона... Дівка строга...

— Ну, пустяки!.. Хе!.. Тьі там как-нибудь... так, знаешь... З!.. Такой, как тьі, не сумеет?.. Хе-хе! Скажи ей, что ничего не пожалею, с собой возьму... Понимаешь? А вот й задаточек тебе... — і офіцер, вийнявши гаманця, почав колупатись в йому.

Юхим живо подивився, але зараз же й одвернувся.

— Вот... не знаю сколько, но все равно... — протягуючи гроші, сказав Олександр. — Вьійдет дело, еще столько же... Тут, кажется, рублей пять...

Юхим ще раз глянув на гроші і знов одвернувся. Потім раптом протягнув руку і, беручи гроші, промовив:

— Тільки ось що, паничу: не піде — вина не моя... Добре?..

— Ну, конечно! конечно!.. — згодився той. — Я й не буду винить тебя... Что ж... Я только тебя прошу, чтобьі тн е й сказал, — вот й все... Ну, конечно, й с своей сторони посоветовал... Ведь все равно ей одна дорога... Так уж лучше пусть хоть город увидит... Скажи ей, что устрою ее, как бариню, будет себе жить, ни о чем не думая... Чего ж ей еще?..

Дід усміхнувся.

— Жить? — хитнув він головою. — Яке вже там життя? Знаю я вже... Правда, спершу то й живе, а там? Ех! А Килина шукає не того... Дівка волі шукає... щоб справді жити...

— А разве я ее навеки беру к себе? — засміявся панич. — Будет иметь воли сколько угодно...

— Hi! — зітхнув Юхим. — Не тої волі.

— З! Ерунда! — перепинив його офіцер, — Тьі ей просто скажи все подробно, вот й все, — й никакой там воли не нужно... Скажите, нежности какие... Ха-ха-ха!..

— Добре! — хитнув головою Юхим і хотів іти, але офіцер спинив його:

— Так тьі зто, Юхим, сейчас постарайся, й если того... так валяй сейчас ко мне с ней, я уж буду ждать... Понимаешь? Прямо сюда... Она пусть обождет, а тьі ко мне...

— Добре, добре!..

І Юхим тихо поплентався до кухні. І де далі йшов він, то тихіше й тихіше посувавсь. Коли він вступив у хату, там уже готували до вечері — ставили миски на стіл, різали хліб тощо. Посидівши трохи мовчки, напружено-задумливо на лаві, дід нарешті встав, походив по хаті і, зупинившись біля Килини, тихо, крізь зуби пробурмотів до неї:

— Вийди на часинку надвір, маю щось казати... Килина трохи здивовано подивилсь на його, але мовчки, непомітно хитнула головою на знак згоди.