Голота - Винниченко Володимир
Ніхто нічого не одмовив Халабуді, — хто дивився собі під ноги, хто похмуро гриз нігті, а хто бігав очима по хаті, ніби шукаючи такого куточка, де б не можна було зустрітись з тихим, м'яким поглядом прикажчика.
— Що ж йому тут лежать? — заговорив сей знов, розглядаючи Панаса. — Нікоторого йому тут... е... окончатєльно сказать, успомо... успомоществованія... нема... Безполєзно лежить сібє... Да... А там усьо-таки какиїсь сродственики знайдуться чи так хтось. О... От завтра Грицько, без сомнєнія, соберьотьця та й завезьот слабого... — Грицько ніяково посміхнувся і незадоволено почав чухати потилицю. — Раненько соберьотьця та й рушить сібє. Тут недальоко, верстов з десять, не боліє...
— Де десять! — скрикнув Гриць. — У Глиняне десять? Та тут й п'ятнадцять мало!
— Ну, чи десять, чи боліє... ето всьо рамно!
— Хм... "усьо рамно"... — знов зам'явся Гриць, чухаючись уже на самій потилиці. — Якби самому, так воно нічого, а з слабим чоловіком... А як Панас помруть по дорозі, що я тоді?
— Ну, от! — усміхнувся добродушно Халабуда, — Чого ж йому помірать? Без сомнєнія ще й нас переживьот... Немножко заслабєл... челаєк, то вєрно. Так ето ж у його часто буваєть... Послабєєть та й видужаєть окончатєльно сібє на здоров'я... Да... А помірать... зачим? Чудачок, їй-богу...
— Так хай Панас тут собі видужають, а по здоров'ю й підуть собі, якщо не схочете держать... — хутко проговорив Гриць і з надією подивився на прикажчика. Але той тільки м'яко-нетерпляче повів головою і, як маленькому хлопчикові, став йому виясняти, що економія зовсім не больниця і що "окончатєльно" ніколи для хорих не будувалась. А через це він мусить неодмінно завтра везти Панаса, та й годі.
— Я не знаю, їй-богу... — підняв якось брови й, скривившись, почухався Гриць. — Хай хтось другий повезе...
— Ну, хто ж другий? — м'яко спитав Халабуда і повів по всіх очима.
Петрик, що прудко бігав очима по хаті, вмить повернувся до Саньки і заклопотано почав їй щось говорити.
— Ну, пущай Трохим повезьоть...
Петрик перестав говорити і подивився на Трохима.
— Трохим не повезе! — твердо й злісно сказав той. — Ще не був душогубцем і не хочу бути!
Халабуда якось пильно подивився на його, але нічого особливого не почув, одвернувся, почистив двома пальцями кінчик носа й хотів далі говорити, але в цей мент Кіндрат прокашлявся і, трохи почервонівши, з запинками проговорив:
— Ви от самі... той... кажете, що у дядька Панаса буває це часто... нехай вони полежать, видужають... А то ж хіба можна... у негоду, по мокрому везти слабого?.. Вони ж не в кого заслабли, як тут... По фельшара послати б... Атож... Це ж смерть може бути... Як той... коли...
Він заплутався, почервонів ще більше і, замовкнувши, ніяково-соромливо всміхнувся до всіх.
— Годують вівсяками та помиями та ще хочуть, щоб не заслаб, — почулось раптом від Савки. — Та ще й виганяють на смерть... От не повезем, та й усе! От ніхто хай не везе!
Він навіть устав і завзято озирнув усіх.
— Ну, ти, Савко, помалкуй собі там! — махнув на його рукою Халабуда.
— А то що? — зневажливо подивився на його Савка. — Рошитаєте? Ой-ой-ой! Злякався... Ох, боже ж мій!.. Яке горе... То й рощитуйте! Наче тільки й світу, що ваша економія!
— Хм! От неблагодарность! — хитнув на його головою Халабуда. — Уже забув, как просілся со сльозами на глазах, щоб прийняли його. А тепер... смотри какой!.. Как будто я насамдєлі хочу щось такоє здєлать з Панасом... Даєш без сомнєнія коней, воза, одвезуть, как слєд, спокойно, благородно... Ще не хорошо! Не благодарно! Не благода-арно! Приймаєш їх окончатєльно как людей, даєш їм поміщеніє, пропитаніє, усьо как слєд, а вони тібє... От, примєром, Трохим... Я не посмот-рєл, що його прогнали од Кованьковського... Без сомнєнія прийнял... Челаєк просить, как отказать. А виходить окончатєльно, що он... неблагодарний...
— А як ви прийняли Трохима? — перебив його той. — Напівдешевше, ніж у Кованьківського... Та за це вам у ноги падать? На душогубство йти? Хо! Дуже вже жирно буде! Сам не повезу і повезти не дам. Чуєте? Хай спробує хтось повезти!
Він усміхнувся спокійно, але в голосі дзвеніла така тверда, непохитна рішучість, таке зле, повне зненависті чуття, що Халабуда знов пильно-пильно подивився на його і знов нічого не одмовив, а, одвернувшись, ще тихіше, ще лагідніше заговорив собі далі:
— І послаблєнія усякі їм робиш, і... вольготи... У село хоче йти — іди. Погулять?.. Погуляй сібє... А окончатєльно виходить усьо то напрасно. Приходить, скажемо, какойсь отець... Просить: "Бога ради, прийміть сина до економії... Зима такая важкая тепер..." От, примєром, отець Андріїв... І не бєдний, хазяїн... а прийнял... А от кинься тепер до Андрія, так і он без сомнєнія за всєми скаже "не повезу".
— Ну, цей не скаже! — усміхнувся Трохим. — То ваш! Хазяйські сини благодарні... То ми вже, голод —рабці...
Андрій, що напружено, вперто дивився під лежанку, при цій мові підвів раптово голову, почервонів і, блиснувши очима до Трохима, повернувся до Халабуди й одривчасто, рішуче-палко промовив:
— Я повезу завтра!.. Дасте коней... Я повезу!
— Повезеш?! — не всміхаючись і впившись у його своїми чорненькими, пронизуватими очима, спитав Трохим.
— І повезу! — підняв голову догори Андрій. — Думаєш, тебе злякався? Голодрабця? Ану, спробуй тільки зачепити!
— Добре! — хитнув головою Трохим. — Вези! Халабуда хотів вмішатись, але в цей мент на полу заворушився Панас. Прохрипівши щось тихо, він одітхнув і голосніше промовив:
— Не чіпай, Трохиме... Хай... везуть... Що там! Все одно... Там що... слід мені, — звернувся він до Халабуди, — пощитайте... Все одно... Чи тут, чи там...
Бліде, затягнуте всередину лице його з рідким звислим волоссям і цапиною рудою борідкою було якесь байдуже, мляве й виявляло одну тільки безсилість і муку від хороби. Він збирався ще щось сказати, але захрипів, захитався під глухим кашлем і, махнувши рукою, сперся на свиту.
— Ну, от і харашо!.. І окончатєльно... той... харашо! — підхопив добродушно Халабуда, — Андрій повезьоть сібє завтра, і... і конєц. Да... А тепер я й пойду... Ви ж, хлопці, завтра, як я говорил... Грицько поєдіть за поденними...
— Та знаємо! — перебив його Трохим. — Чули...
— Мені треба на село! — раптом промовив Андрій, звертаючись до Халабуди. — Я недовго буду!
— А чого ж!.. А чого ж!.. — зараз же згодився той. — Када нада, то йди... А чого ж!.. Тільки не барись, потому... той...
І, не договоривши, наче справді поспішаючись, він повернувся і, глянувши мимохідь на Килину, що стояла біля казанів спиною до столу, з діловитим виглядом пішов із хати. За ним, не дивлячись ні на кого, якось завзято, гордо накинувши наопашки свиту, вийшов і Андрій. Як тільки вони вийшли, в хаті піднявся гомін. Гриць і Софійка гнівно, з запалом почали лаяти Андрія, Санька боронила його, Петрик виляв і не стояв ні за тих, ні за цих, Килина мовчала, а Трохим, підійшовши до Юхима і щось промовивши йому тихо, накинув на голову шапку і вийшов із хати. Зараз же вийшов за ним і Юхим. Як тільки він переступив за поріг сіней, Трохим, що чекав уже на його, зараз же тихо, рішуче спитав його.
— Миндаль при вас? — При мені. — Дайте її сюди!
— Та що буде?
— Щось... Я йому покажу...
Дід почав колупатись за пазухою і хутко вийняв звідти загорнуту "миндаль".
— Я йому покажу... — глухо, злісно промовив Трохим, беручи з рук Юхима ганчірку й розгортаючи її. — Буде він знать, як голодрабців на смерть возити... Щеня!..
— Що ж ти йому зробиш? — зацікавлено спитав дід.
— Що!.. Я йому підкину миндаль, а завтра скажу, що у когось єсть... Хай пошукають...
— Та-ак? — протягнув дід. — Хм... Це ж, брат, тюрмою пахне...
— Тюрмою?.. Ха-ха-ха! — терпко засміявся Трохим, низько нахиляючись до рук, в яких ледве сірів невеличкий хрестик. — А я не знав... Ну, нічого, хай покуштує... і хазяйський син...
— Хм... — замислився Юхим. — Це той... І миндаль пропаде задурно і... все-таки... Воно-то правда, парубок дуже вже задається... але ж тут...
— А щоб Маринка не дуже жалкувала, — не слухаючи його, заговорив знову Трохим, — то ми панкові ось що зробимо... — І він, держачи хреста в пальцях обох рук, зробив ними так, ніби хотів переломити надвоє. Дід аж за руки схопив його, як догадався, що він хоче робити.
— Тю! Сказився, хлопче? — злякано прошепотів він, вириваючи від його хреста. — Та тоді ж зараз же догадаються, що на злість зроблено. Ну, й ти ж...
— Хм... справді... — з жалем згодився Трохим. — Ну, чорт його бери, хай вже носить панок. Ну, а миндаль все-таки дайте сюди.
— Щоб поламав? — усміхнувся дід, вертаючи хреста. Трохим узяв, замотав у ганчірку й сховав у кишеню. А дід, подумавши трохи, поволі почав: — Бач... коли вже діло на те йде... хм... то треба його й робити добре. А так, як ти хочеш, так не годиться, так зараз же впізнають, що підкинено. Тут треба якось мудріше. — Дід трохи подумав. — Тут треба так зробити. Я піду зараз до того панка і скажу йому: "Так і так, мовляв, ваше благородіє, десь у когось в економії миндаль є, та незвісно у кого. А от дасте так рублів п'ять-десять, щоб, значить, підпоїти та випитать, то, може, й знайдеться". О! А завтра рано можна сказати, що "так і так, мовляв, шукайте у наших. У кого, не знаємо, але десь у хаті є". Зроблять трус і знайдуть. І вийде гладко, і ми не без користі — рублів якихсь п'ять-десять та виручимо. Себе, брат, ніколи не треба забувать. От тільки Маринка. Як із нею?.. Хм... Ще як обізлиться, то може наробити шелесту...
— Я з Маринкою сам побалакаю. Ви йдіть зараз... — промовив Трохим.
— Добре, добре. Тільки ти вже там з дівчиною якось... пом'якше. Жаль...
— Та вже знаю. Йдіть прямо. І в хату не заходьте...
— А чого мені в хаті треба?
Дід охоче, бадьоро застібнув піджак і рішуче попрямував до будинку. А Трохим постояв, ще трохи подивився за дідом і пішов у кухню. Ввійшов, походив по хаті, не зважаючи ні на кого, і, підійшовши до Маринки, що стояла біля Килини з макітрою в руках, коротко сказав:
— Іди за мною, Маринко.
Маринка злякано подивилась на його, а Килина здивовано поширила очі й спитала:
— А тобі вона нащо здалась?
— Треба.
Маринка перевела очі на Килину.
— Іди... — здвигнула та плечима і, взявши з рук у неї макітру, поставила на лежанку.
