Українська література » Класика » Джури козака Швайки - Рутківський Володимир

Джури козака Швайки - Рутківський Володимир

Читаємо онлайн Джури козака Швайки - Рутківський Володимир

— Потому благально глянув на воронівців:

— Хлопці, може, у вас щось знайдеться? То позичте, а я вам згодом все поверну.

Воронівці перезирнулися і мовчки пірнули в темряву. А Швайка знову повернувся до багаття. Посадив поруч себе Барвінка і заходився вибирати з його шерсті реп’яхи.

— Ну й нахапався ти їх, голубе, — докірливо сказав він. — Де ж це ти встиг?

Барвінок у відповідь постукав хвостом по землі. Він дивився у той бік, куди подалися воронівці. Дивився і облизувався. Схоже, здогадувався, за чим вони пішли.

А Грицик помітив, що Швайка відкидав не всі реп’яхи. Один клубочок — той, що збився біля правого вовчого вуха — він нишком заховав до кишені.

"Навіщо йому ті реп’яхи?" — здивувався Грицик.

Воронівці нанесли стільки, що, здається, вистачило б на десяток вовків. Проте Барвінок не розгубився і довів, що він — вовк не простий. За деякий час від ласощів залишилися самі кісточки. Та й тих згодом не стало.

Мацик дивився на Барвінка і посміхався.

— Добре, що я згадав, як ти нацьковував його на тих песиголовців, — звернувся він до Швайки. — А то б уже давно годував раків.

— Згадав, та не те, — заперечив Пилип. — То ти на коня, схоже, нацькував. А на татарина треба інакше. Ось так…

І Швайка коротко, по-особливому свиснув. Тієї миті Барвінок скочив на ноги. Шерсть його стала дибки, а ікла зблиснули так, що воронівці злякано відсахнулися.

— Заспокойся, Барвінку, — поспішно мовив Швайка. — То я пожартував.

Вовк з докором поглянув на свого хазяїна, і, якби міг говорити, то, певно, сказав би: "Ну й дурні ж твої жарти, хазяїне!". Проте говорити Барвінок ще не навчився, то ж знову повернувся до кісток.

— Якби був хто з татар, то після свисту я навряд чи зміг би його зупинити, — пояснив Швайка. — Так що свистіти без потреби не радив би. А як ти, Мацику, здогадався, що він був поруч тебе?

— Я його побачив, — відказав Мацик. — Точніше, не його, а вогники, що відсвічувалися від очей. От і подумав: чим біс не жартує! Ет, мені б такого друга!

— Ну, таке треба заслужити, — ухилився Швайка від прямої відповіді.

— А де їх, таких учених, беруть? — поцікавився Перепічка.

Швайка примружив очі.

— Коли скажу, що біля вашого села — ти ж мені все одно не повіриш, — відказав він. — Чи не так?

Молоді воронівці зареготали. Цей Швайка, виявляється, неабиякий жартун! Хто ж бачив таких вовків у Воронівці? Ніхто. Мабуть, їх навчають десь у Переяславі чи навіть у самому Києві.

А Барвінок між тим наївся так, що на останню кістку вже й дивитися не міг. Він задоволено зітхнув, поклав велику голову на Швайчине коліно і заходився оглядати присутніх. Нарешті його погляд зупинився на Санькові. А той у свою чергу дивився на Барвінка і дивувався, як може подобатися звір, котрого хвилину тому боявся до смерті.

"Ти ж гарний вовк, — подумки звернувся Санько до Барвінка. — Ти сильний, прудкий і теж не любиш татар…"

Вовк насторожився. Якусь мить він пильно вдивлявся в Санькові очі. Тоді на знак згоди стукнув полінякою хвостом по землі. Скидалося на те, що він читає Санькові думки.

"Шкода, що ми з тобою не знайомі, — думав далі Санько. — А я хотів би, щоб у мене був такий друг…"

Зненацька Барвінок підвівся, підійшов до Санька і лизнув його в обличчя.

— Ти що? — здивувався Швайка. — На тебе, Барвінку, це не схоже. Чи ви знайомі?

— Та ні-і, — зніяковів Санько. — Я ото… подумав, який він гарний, і подумки сказав йому про це.

— Я теж сказав би, — зареготав Байлемів Василь. — Та тільки він чогось не підлизується до мене.

Швайка промовчав. Тільки якось по-особливому глянув на Санька. Так дивляться на те, що не вкладається у розум звичайної людини. Тоді швидко опустив очі і заходився розпалювати свою люльку. На Санька, здається, він більше не звертав уваги. Лише час від часу хлопець відчував на собі його хоч і миттєвий, проте чіпкий і насторожений погляд.

А за багаттям усе ще точилися розмови.

— От би знати, що то за сволота займається грабунками, — промовив Левко Заярний. — Ет, піймати б такого — зуби по всьому лугу розлетілися б!

І тут Санька ніби блискавкою вразило. Зуби!

— А я знаю, хто це був, — вихопилося в нього. — Тишкевич це був, от хто! Він служить у пана Кобильського.

Козаки вражено втупилися в хлопця.

— Звідкіля ти це знаєш? — запитав Байлем.

— Він зубом цвикав, — пояснив Санько, — коли маму до льоху ховав. І той, старший з тих, хто на вас напав, теж цвикав.

— А й справді! — вигукнув Грицик. — І голос у нього знайомий. А я, Саньку, все думав, коли ми ховалися: де я чув цей голос?

— Ану, розкажіть, що знаєте, — зажадав Швайка.

Коли хлопці замовкли, Байлем сповільна проказав:

— Так от чому хлопці щезали невідомо куди. Минулого літа михайлівських не дорахувалися. Позаминулого — двох драбівських не стало, одного з Мойсинців і з Ірклієва… Тепер усе зрозуміло. Вивідають, хто сам чи в малому гурті промишляв — і хапають за горлянку. А здобич човнами по Дніпру відвозять.

— А як вони дізнаються, хто сам, а хто у великому гурті промишляв? — поцікавився Перепічка.

— Якось дізнаються…

Швайка у цю розмову не встрягав. Він про щось замислився. І, схоже, думки його витали далеко від цього острова. Затим нібито знічев’я він дістав з кишені реп’яховий клубочок і видобув з нього тонку полотняну смужку. Тоді так само байдуже, ніби шматочок березової кори, розгорнув її і заходився роздивлятися якісь закарлючки. По тому кинув смужку у вогнище.

Ніхто з воронівців не звернув ніякої уваги на ці Швайкові дії. Вони придумували для Тишкевича найстрашніші кари — звісно, коли той потрапить їм до рук. Лише зіркі Грицикові очі стежили за кожним порухом Швайки. І коли смужка згоріла у вогнищі, Грицик нахилився до товаришевого вуха й прошепотів:

— А я знаю, чому Барвінок прибіг саме сюди. Він приніс Пилипові якусь звістку.

А Швайка все так само замислено дивився в багаття. Нарешті озвався:

— А в мене, хлопці, кепська новина для вас. Вчора татари побували під Воронівкою.

Навколо багаття запала глибока мовчанка. Що таке татарський напад — знали всі. І чим він закінчується — теж знали.

— Хоч врятувався хтось? — порушив мовчанку Левко Заярний.

Швайка у відповідь стенув плечем.

— Цього я не знаю, — сказав він трохи згодом. — Та будемо сподіватися на краще. А що твоє серце відчуває? — неначе жартома звернувся він до Санька. Проте очі його дивилися серйозно.

А Санькові не серце підказувало, а ніби щось інше. Перед очима на мить промайнуло обличчя матері. Санькові здалося, ніби вона поралася по господарству. І діда Кібчика побачив він, і матір Володка Кривопичка. От тільки Демка Дурної Сили не було. А ще нібито щось трапилося на тому краю Воронівки, що був ближче до Канівців, де мешкав пан Кобильський.

Санько вже збирався сказати про це Швайці, про те той приклав пальця до вуст.

— Чом же ти раніше про це не сказав? — люто зиркнув на Швайку Левко Заярний. — Ми ж… ми ж могли б ударити на них збоку. Може, і відбили б когось…

— Чим би ти вдарив? — заперечив Швайка. — І скільки вас — десяток? То ж краще давайте поспимо, а зранку видно буде, як діяти.

Швайка улігся поруч з Саньком. Довго роздивлявся зорі над собою, а коли всі замовкли, стиха запитав:

— То що ж відчуває твоє серце?

— Мені здається, ніби щось трапилося з Демком, — відказав Санько, — і з Тарасівкою теж. Це в нас куток такий, — пояснив він Пилипові.

— Знаю, — відказав той і турботливо підіткнув під Саньків бік полу свитки. — Спи, хлопче.

САМІ НА ОСТРОВІ

Удосвіта дорослі вибралися з острова. Вирішили усе ж простежити, як татари з полоненими будуть переправлятися через річку Псел. Може, і вдасться чимось допомогти землякам, котрі потрапили в біду. А оскільки сил було мало, (власне, їх зовсім не було), то постановили підняти на ноги всіх, хто козакував у плавнях неподалік від них.

— Десятки зо два промишляють на Зміїному острові, — сказав Швайка. — Стільки ж біля Чубарового і Татарського броду. Там Вирвизуб з хлопцями зупинився… Коли встигнемо, то до завтра наберемо з сотню чоловік.

Звісно, сотні на полчище нападників було замало. Але про це ніхто не замислювався.

— Мені б лише дістатися до них, — скреготнув зубами Володко Кривопичко. — Я б їм показав, чого варта моя шабля!

Від люті щелепа у нього ще більше скособочилася і обличчя набуло такого кумедного вигляду, що воронівці мимоволі посміхнулися.

— Навіщо тобі шаблюку показувати? — сказав Василь Байлемів. — Вони й так розбіжаться. Тільки-но уздрять твою мармизу.

Воронівці розділилися. Половина на чолі з Мациком рушили униз по Дніпру, аби зібрати тих, хто оселився на островах. Інша половина разом із Швайкою рушила в бік древнього Залозного шляху. Там, у густих дібровах, теж були вільні люди.

— Зустрінемося біля гирла Псла, — сказав Швайка. — Знаєте Довгий острів?

— Ще б пак, — відказав Мацик. — Позаминулого року там сотню татар поклали.

— А ми? — озвався Грицик. — Ми теж хочемо з вами.

— Навіть не думайте, — відрізав Швайка. — Ця розвага не для дітей.

— Ми не діти, — набурмосився Грицик. — Ми з лука вміємо стріляти, правда ж, Саньку? І на шаблях б’ємося. І підкрадаємося так, що ніхто й не побачить.

— Ага, — підтримав Санько товариша. — Ви наскочите на татар, а ми тихенько, кущами підкрадемося до наших і розв’яжемо їх.

— Сидіть уже, визволителі, — відмахнувся від них Байлем. — Самі розв’яжемо, коли пощастить. А коли ні… Не слід вам ще й свої голови підставляти.

З кущів випірнув Барвінок. Схоже, вовк тільки-но поснідав. Він облизав закривавленого писка і запитально поглянув на свого хазяїна.

— А з тобою що робити? — присів перед ним Швайка. — Мабуть, теж хочеш з нами?

Барвінок махнув хвостом. Він не заперечував.

— Ні, друже, — сказав господар. — Залишайся-но краще й ти тут. Будете втрьох стерегти острів. Залишайся, зрозумів? Стережи! І господарем у тебе буде Санько. Санька слухайся! Чуєш — Санька!

Сонце ще й з за плавнів не визирнуло, як острів спорожнів. Барвінок дивився услід господареві, аж доки той щез у лозах. Тоді позіхнув, розшукав якусь костомаху і заходився її обгризати. А хлопці прилягли біля пригаслого багаття й одразу поринули в сон.

Прокинулися вони від звичного скреготу. Барвінок догризав уже другу чи, може, десяту кістку. На хлопців він не зважав. Хіба що спочатку кілька разів запитливо зиркнув у бік Санька.

Відгуки про книгу Джури козака Швайки - Рутківський Володимир (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: