Джури козака Швайки - Рутківський Володимир

Він обрав вербу, стовбур якої ріс трохи похило і був такий товстий, що й двоє дорослих, взявшись за руки, не змогли б його охопити. Грицик розігнався і спритно, мов білка, побіг по нахиленому стовбуру. Та на четвертому кроці нога його зненацька провалилася в якусь порожнечу. Над стовбуром здійнялася хмара порохні. З несподіванки Грицик змахнув руками і звалився на землю.

— Ти краще вилізь по гілці, — порадив Санько. — Он бач, майже до землі схилилася…

Проте Грицик був не з тих, хто відступає від того, що замислив. Він почухав забите місце і відійшов на кілька кроків, аби з розгону знову подертися по стовбуру.

І тут сталося неймовірне. Верба голосно чхнула, а тоді запитала сердитим людським голосом:

— Ти що — не бачиш, куди лізеш?

ПЕРШИЙ БІЙ ДУРНОЇ СИЛИ

Десяток жовнірів пана Кобильського понуро пленталися попід воронівським лісом. Вони отримали від свого хазяїна наказ зібрати худобу і заховати її десь у нетрях. Бо ж ходили чутки, що ногайці не сьогодні-завтра вчинять напад на Посулля.

Взагалі, і так було відомо, що вони наближаються. Про це свідчили чорні димові стовпи ген на обрії. Хто їх запалював — простим поселенцям нині було невідомо.

Раніше, звісно, всі знали, хто цим займався, — сторожові роз’їзди та княжі вивідники. Проте зараз поріділим князям стало не до того, і сторожові роз’їзди щезли — а дими все одно здіймалися до неба, попереджаючи про небезпеку.

Хоча бувало й інакше — татари налітали майже одночасно з появою сигнальних димів. Поки поселянин розглядає дим та, чухаючи потилицю, роздумує, куди ж йому податися цього разу — татари вже тут як тут.

А бувало й навпаки. Татарів ще й духу немає, а між поселян вже ходять чутки, що вони прийдуть, скажімо, завтра під ранок. І що найдивніше — ці чутки зазвичай справджувалися. Але хто їх поширював, звідкіля вони бралися — ніхто й не знав.

Саме такі чутки поповзли цього разу уздовж Сули. То ж пан Кобильський загадав своїм челядникам якомога надійніше сховати худобу. А сховавши, негайно повертатися до Канівців.

Поміж челядників плентався на старезному коні Демко. Став він жовніром несподівано для самого себе. Потому, як його, зв’язаного і закривавленого, пригнали з Воронівки, Демко кілька днів тягав для огорожі канівецького городища товстелезні колоди. Зазвичай Дурна Сила вправлявся один за трьох. І ця його міць привернула чіпке око пана Кобильського. Отож пан і вирішив приєднати Демка до своєї збройної сторожі. Бо ж при потребі такий і від десятка татарів оборониться.

Спочатку Дурній Силі дали найбільшу шаблюку. Проте і вона виявилася залегкою для Демкової руки. Не шабля, а пір’їнка з півнячого хвоста. Та й розмахував нею Демко так затято, що, зламавши навпіл шаблі п’ятьох супротивників, вона, зрештою, й сама розлетілася на друзки. Тож відвели Демка до конюшні, всипали за те, що нівечить панську зброю, і веліли озброюватися самому. Розшукав Демко десь замашного окоренка, такого, що не кожен і втримає в одній руці, засмалив на вогні — і тепер від тої Демкової зброї всі шаблі відскакували, мов горох від стінки. А Демковій довбні хоч би що.

А от кінь у Дурної Сили виявився нікудишнім. Був він лишаїстий, підсліпуватий на одне око і такий старезний, що вже й не пам’ятав, коли останнього разу переходив на чвал. Проте іншого коня пан не дав.

— На коня треба заробляти самому, — сказав.

І зараз Демків кінь ледь переступав старечими ногами. Та хоч як дивно, майже увесь час тримався попереду. Хоробрі панські жовніри, не змовляючись, пропускали Демка вперед. Бо надто настирливими були чутки про татарську з’яву. І ледь перед гуртом жовнірів відкривалася лугова місцина, як вони зупинялися, нібито у якійсь важливій справі. І старший поміж них, Куролуп, котрий тимчасово замінив Тишкевича, казав без звичної зневаги, швидше прохально:

— Ану, хлопче, піди поглянь, що там робиться. У тебе ж теє… найзіркіші очі.

І панські челядники тулилися біля узлісся доти, аж доки Демко заспокійливо не змахне рукою.

Панську череду, що паслася під Воронівкою, довго шукати не довелося. Вона паслася там, де й завжди.

Бугай Петрик, забачивши вершників, загрозливо ревнув, і Демко знову опинився попереду жовнірського гурту.

Випасав череду дід Микола. Двоє інших пастухів полохливо бовваніли віддалік.

— Як там мій дідо? — запитав Демко. — Ще не оклигали?

— Та вже ніби трохи прийшов до тями, — відказав дід Микола. — А ти ж чого затесався поміж тих песиголовців?

— Бо я, дідо, вже й сам той… жовнір, — гордовито пояснив Дурна Сила. — Мене пан взяв на службу.

— Тьху, — відказав на те дід Микола. — То ти що — тепера своїх будеш шмагати? Атож, гарний онук у Кібчика, нічого не скажеш!

— Не буду я шмагати, — сказав Демко.

— Будеш, — запевнив його дід Микола. — Під панську дудку і не такі танцювали.

— Гей, ви, чого там шепчетеся? — гукнув Куролуп. — Ану, старий, іди-но сюди! Та шкандибай швидше, поки канчука не отримав.

Коли дід Микола наблизився, Куролуп копирснувся у зубах, зневажливо сплюнув на землю і сказав:

— Так от, старий, треба заховати панську худобу. Чи, може, не чув, що татари йдуть?

— Та чув…

— То ж заховати, кажу, треба. І стерегтимеш. Коли що — не носити тобі голови. Зрозумів?

— Що ж тут не розуміти…

— А місця підходящі є?

— Та є. Оно, коли рушити до тієї улоговини, а потім по гатці дістатися до Жабиного острова — то там і сам чорт нічого не знайде.

— Він правду каже? — звернувся Куролуп до Демка.

У відповідь той ствердно хитнув головою.

Проте корови ховатися на Жабиному острові не збиралися. Їм і тут було непогано. Старші вдавали, що ніяк не можуть відірватися від смачної паші, а молодші все поривалися погасати наввипередки з пастуховими кіньми.

— А, пся крев! — лаявся Куролуп улюбленою лай коюпана Кобильського. — Так ми і до татарського пришестя не впораємося. Ану, допоможемо цим ледарям!

Проте й челядникам було нелегко впоратися з чередою. Слуги пана Кобильського не стільки підганяли корів, скільки ухилялися від гострих Петрикових рогів. Але, врешті-решт, і Петрик зрозумів, до чого йдеться. Він вийшов у голови, тихо мукнув, і корови слухняно подалися за ним через гатку.

— Ну, тепер вже легше, — зазначив Куролуп і витер шапкою спітніле обличчя.

— Аби ж то, — заперечив дід Микола. Він притис долоню до лоба і став вдивлятися кудись у далечінь. — Здається, ці бусурмени вже тут…

І справді, через деякий час по той бік луків з’явилися вершники на вертких низькорослих коненятах. Було їх чоловік з двадцять.

— Ви куди? — ревнув Куролуп до жовнірів, що вже розвертали коней у протилежному від татарів напрямку. — До мене, пся крев!

Жовніри знехотя під’їхали до свого старшого.

Демко шепнув дідові Миколі, що заходився розбирати гатку:

— Тікайте, діду… Скажете в селі, що татари поруч.

— Та вони вже знають, — відказав дід Микола, уперіщив свого коня і зник в лісі.

А Демко рушив до жовнірського гурту. І якось так трапилося, що він знову опинився попереду.

Татари розсипалися широким півколом. Проте нападати не квапилися. Чи то побоювалися, чи то на щось чекали.

— Тримаймося! — підбадьорював жовнірів Куролуп. — Чом зирите на кущі? Не бачите, що й татари нас бояться?

Все ж про всяк випадок звелів челяді гуртуватися біля гатки. А тоді звернувся до Демка:

— Ти, хлопче, будеш попереду. А ми тебе підтримаємо з боків.

Татари поволі наближалися. З обох боків засвистіли стріли.

Один зі степняків вигукнув каліченою мовою:

— Здавайтеся! Хто здасться в полон, тому я, Мустафа-бек, подарую життя!

— Знаємо, як ви його даруєте, — крізь зуби пробурчав один з челядників, Варивон. — Аркан на шию — і гайда в Крим.

Демко з вдячністю позирнув на нього. Все ж таки, мабуть, хоробрі його нові товариші, дарма, що надто обережні. Ну й що з того, що вони опинилися за його, Демковою, спиною? Нічого дивного тут нема. Хто-хто, а вони вже знають, що коли він, Демко, розкрутить свою довбню, то навряд чи хто зуміє до нього підступитися. Може, навіть і своїх ненароком зачепити. Тож він, Демко, буде розмахувати довбнею, а нові друзі оборонятимуть його з боків і зі спини…

— Ану, хто з вас не боязкий? — гукнув Демко до татар і здійняв над головою свою важку зброю.

— О, гляньте! — гукнув хтось за Демковою спиною.

Ліворуч від них випірнуло з лісу ще десятків зо два татар. На якусь мить вони завмерли, тоді перегукнулися з нападниками Мустафи-бека — і з вереском кинулися на жовнірів пана Кобильського.

Позаду Демка хтось нажахано зойкнув, і за мить почувся стукіт копит. Демко озирнувся. Панські жовніри, нещадно періщачи коней, летіли один за одним через вузький перешийок. Першим, як годиться, був Куролуп.

Спробував Дурна Сила розвернути і свого коня, проте той лише сумно похитав головою і не зрушив з місця. А далі Демкові було вже не до коня. Татари оточили його з трьох боків. Проте наблизитися побоювалися — з таким посвистом злітала у повітря важка довбня. Один з нападників звів лука, проте Мустафа-бей люто гримнув на нього, і той закинув лук за спину.

Мустафі-бею цей ще безвусий богатир не потрібен був мертвим. Він потрібен був йому живий. За такого у невільницькій Кафі можна отримати не менше, ніж за п’ятьох звичайних бранців.

— Здавайся! — гукнув він до Демка.

Проте Демко чув лише посвист власної довбні. І бачив, що від того посвисту дибки ставали татарські коненята.

— Боїтеся, так? — гукав Демко. — Ану, хто перший!

Проте перших не було. Ніхто з татар не хотів накласти головою.

Замість того в повітря злетіло кілька арканів. Демко легко відмахнув довбнею перші три. Ще два обплелися навколо довбні. Смикнув їх Демко до себе — і два нападники вилетіли з сідел. Проте знову замахнутися Демко не встиг. Шостий аркан обвив його шию. Потемніло Дурній Силі в очах, і він гепнувся під ноги коневі. А той, як і раніше, стояв непорушно і не зводив сумовитого погляду з густих димів, що один за одним здіймалися уподовж Сули.

ЛЮДИНА З ДУПЛА

Хлопці закам’яніли. Вони знали і про нечисту силу, і про вовкулаків, але ніколи ще не чули, щоб верба заговорила людським голосом.

Та верба на цьому не зупинилася. Вона заходилася чхати. І дочхалася до того, що з неї відвалився шмат кори і перед хлоп’ячими очима з’явилося чимале дупло. А в тому дуплі виднілася голова. У голови було смагляве обличчя і чорні вуса, геть покриті порохнявою.

— Апчхи! — сказала голова.