Джури козака Швайки - Рутківський Володимир
А здоровань то обіймав Пилипа, то відсторонював його і ляскав широкою долонею по плечу.
— Гей, живемо, друже! Ще не раз загонимо татарам швайку в одне місце, га?
— Та постривай, бугаю бісів! — боронився Пилип. Нарешті він вирвався з обіймів і підняв люльку. — Як там Лимар?
— Та врятувався. І хлопців привів за собою. Каже, якби ти не взяв тих бузувірів на себе — не бачити б їм Дніпра. А ти ж сам як викрутився, га?
— То довга історія…
— Гаразд, розкажеш потім. О, а це що за чортенят привіз? Невже, втікаючи від татар, заодно і в пеклі побував?
"Чортенята" теж не зводили здивованого погляду із здорованя. Когось він їм нагадував. Нарешті одне з них блиснуло в усмішці білими зубами.
— А я вас знаю, — сказало воно голосом Грицика. — Ви Байлемів Василь, еге ж?
Василь ошелешено втупився в хлопців. Тоді повільно мовив:
— Щось у мене серед таких замазур знайомців не було. Ану, йдіть-но сюди!
Не встигли хлопці й отямитися, як вже тицьнулися писками у воду. А Василь пополоскав ними, як ото жінки полощуть білизну, провів долонею по обличчю, зганяючи краплини, і знову поставив їх навпроти себе.
— Тепер інша справа, — сказав він. — Стривай, ти ж, здається, воронівським будеш? Чи не син тітки Мокрини?
Санько лише кивнув. Говорити він не міг. Лише відпльовувався від трави, що разом з водою потрапила до рота.
— А ти, хлопче, постривай, — повернувся Василь до Грицика. — Та ти ж син Степана Кореня, чи не так?
— Так, — відказав Грицик.
— То це ж чи не про вас розказували, буцімто ви так перелякали нашого пана Кобильського, що той бідолаха аж за Переяславом зупинився?
— Це вони і є, — підтвердив Пилип.
— От молодці! А сюди чого потрапили?
— Більше їм діватися нікуди, — відказав за хлопця той же Пилип. — Ти ж пана знаєш. Таких жартів він не пробачає.
Василь в задумі почухав потилицю.
— Та знаю, — згодився він. — Але ж… у нас тут теж не мед з маслом їдять. Сьогодні живемо, а взавтра татарин налетить. Чи ще якийсь бузувір.
— Нікуди їм більше податися, — повторив Пилип.
— Воно звісно…— зітхнув Василь. Тоді почастував хлопців легеньким потиличником і сказав: — Ну, гаразд, хай лишаються. Якось воно та буде.
Грицик аж підстрибнув.
— То ви… то ти що — береш нас у козаки? — запитав він.
— Ну, це ще треба заслужити…
З острова долинув легкий вітерець. Пилип принюхався.
— Кулішем пахне, — сповістив він.
— Та ним же, проклятущим, — згодився Василь. — Нічого іншого хлопці варити не вміють.
— То чого ж ти тут нас голодом мориш? — обурився Пилип. — Ех, ти, господар!
Човен-плоскодонка, черпаючи облавками воду, рушила до острова. Трохи позаду з задоволеним пирханням плив Вітрик. Схоже, вечірнє купання в теплій дніпровській воді йому подобалося.
— Добре, що ти надибав нас, друже, — досі не міг заспокоїтися Василь. Він відштовхувався тичкою так, що неоковирний човен стрілою летів по сліпучій водній поверхні. — А то тут без тебе сам дідько ради не дасть.
У глибині острова палало багаття. На рогачках булькотів здоровенний казан. Навколо нього сиділо чоловік з десять. Вони запитливо втупилися в прибульців.
За деревами почулося голосне кінське іржання. Вітрик стріпнув гривою і подався у той бік.
— Ану, хлопці, вгадайте, кого я вам привіз? — запитав Василь і, не чекаючи відповіді, сповістив: — Самого Швайку злапав, от кого!
Ті, що сиділи довкола вогнища, хутко звелися на ноги і з шанобливим подивом оточили Швайку.
Проте ще більше були вражені Санько з Грициком. Як? Ось уже майже цілий день вони пліч-о-пліч з цією людиною разом ховалися від татар, діставалися до плавнів — і досі не знали, з ким зустрілися? Який сором!
Проте, схоже, соромно було не лише хлопцям. Біля вогнища похнюпився дядько з вогненною чуприною. Він лише зиркнув у бік Швайки і знову схилив голову.
— Що ж це ти, Мацику? — звернувся до нього Швайка. — Ніби ж маєш кебету в голові, а схопили тебе, мов малу дитину. Чи, може, до гурту не хотілося?
Вогненночубий Мацик важко зітхнув.
— Та я все чекав, що от-от мають підійти мої, — озвався він по паузі. — І вже з ними мав приєднатися до вашого гурту. А воно, бач, як вийшло…
Крім Мацика та Байлемового Василя тут були всі дорослі воронівські хлопці. Левко Заярний, і Володко Кривопичко, і Перепічка з Одудом. Засмагли, подорослішали, хоча лише з місяць як пішли з Воронівки. Скидалося на те, що їм тут було краще, ніж удома.
Проте Санько з Грициком лише мигцем поглянули на них і повернулися до багаття. Друзі не могли відвести погляду від казана з кулішем. Це ж скільки днів вони не куштували гарячого!
Здається, про те саме думав і Швайка.
— Ви що — так і будете морити гостей голодом? — запитав він.
Василь Байлемів зняв казана з вогню. Затим підморгнув Левкові, і той метнувся кудись у темряву. Невдовзі повернувся з в’яленим судаком. А Кривопичко порився в попелі і витяг звідтіля запечену в глині дрохву.
— Непогано живете, — заздро сказав Швайка.
— Бо знаємо, хто нас охороняє, — відказав Василь. — Їжте, не соромтеся. У нас цього добра поки що вистачає.
Припрошувати йому не довелося. Дерев’яні ложки застукали по казанових боках, немов барабанні палички.
По вечері почалося розпитування. Левка Заярного цікавила Оксана з тарасівського кутка. Тиміша Перепічку — чи не передала мама хлопцями чогось смачного. У Байлемового Василя близьких родичів не лишилося, то ж він цікавився трохи дальшими. А таких виявилося чи не з півсела…
Спочатку Санько з Грициком відповідали досить бадьоро. Та врешті язики їм почали заплітатися, а неслухняні голови раз по раз падали на груди.
Врешті, Швайка не витримав:
— Ну, чого ви причепилися до дітей? Нехай посплять, буде ще час для розпитувань.
А далі хлопці вже й не пам’ятали, куди їх віднесли і хто укрив їх свиткою.
Серед ночі Грицик прокинувся. Виявляється, вони з Саньком лежали край берега на підстилці з сухої трави. Повівав легкий вітерець, і комарів майже не було. Багаття все ще горіло, а козаки тихо гомоніли між собою.
Вогненний Мацик ніяк не міг заспокоїтися.
— Дурень, от же ж дурень, — мабуть, уже вкотре картав він себе. — Гадав, що не сьогодні-завтра зі своїми яворівцями пристану до гурту. І де їх лиха година носить? Може, їх теж хтось злапав, як оце й мене…
— Мало того, що татари стали нам як кістка в горлянці, — зітхнув Заярний, — то ще й свої, схоже, грабують.
— Та які вони свої? — відмахнувся Перепічка. — Вони гірші від вовків!
— Вовків не чіпай, — застеріг його Швайка.
— Це ж чому?
— Тому, що зелений ще.
— До чого тут зелень? Хіба я не відаю, що страшнішого звіра, ніж вовк, немає? Коли вже унадиться, то не відстане, допоки всю отару не переріже. Що, не так?
— Так, та трохи не так, — пихнув люлькою Швайка.
Несподівано його підтримав Мацик.
— Ти, Тимоше, й справді помовчав би, — сказав він. — Бо не такий уже й страшний цей звір, як його малюють. Хто мене порятував? Вовк.
А Грицикові чи не вперше закортіло втрутитися в розмову дорослих. Звісно, не всі вовки страшні, особливо влітку. Он один з них скільки часу скрадався за хлопцями — і нічого, не з’їв. Гірші за вовків ті, хто прикидається ними.
Грицик лежав край берега, дивився на тьмяну дніпрову поверхню і пригадував усілякі жахи, які розповідали йому про вовків та вовкулак. І так йому стало моторошно від тих згадок, що хоч бери та й перебирайся поближче до багаття.
Проте підніматися не хотілося. Поруч затишно сопів Санько. Над ними миготіли зірки. Раз по раз крайнеба зблискували зірниці.
Грицик повернувся набік і сонно зітхнув. І тут його увагу привернув невиразний плюскіт. Щось кинулося у воду з боку плавнів і попливло до острова. Це щось пливло досить швидко. Над водою виднілася лише голова. Від неї навсібіч розбігалися сріблясті водяні вуса, підсвічені місячним промінням.
"Видра, чи що? — промайнуло в голові. — А може, якесь оленятко? От дурне. Тут же повно людей!"
Проте це була не видра і не оленятко. Коли голова підпливла трохи ближче, Грицик зрозумів, що це пес.
— Цюцю, — тихо проказав він. — На-на… Йди-но сюди…
Собача голова слухняно звернула до нього. За мить вона вибралася з води.
Грицик отетерів.
Над ним стояв не пес. Над ним стояв величезний вовк. Він обтрусився і зробив ще один крок до хлопця. Зблиснули здоровецькі ікла…
А козаки все ще тихо гомоніли навколо багаття. І раптом їх підкинув у повітря пронизливий вереск:
— Рятуйте!!!
ЦЕ БУВ ТИШКЕВИЧ!
З несподіванки звір відсахнувся від Грицика. Мабуть, він у житті ще ні разу не чув такого вереску. Про всяк випадок вовк примирливо крутнув хвостом-полінякою, мовби хотів сказати: "Що ти, хлопче? Сам же покликав!"
Поруч здригнувся і здушено зойкнув Санько. Розбудили його холодні бризки, що долетіли від вовка.
А від багаття до них уже поспішали козаки. Попереду, вихоплюючи шаблю з піхов, біг Швайка. За ним з ломакою в руках поспішав вогненночубий Мацик.
Проте дивина — звір чомусь не злякався ані вогненного Мацика, ані шаблюки в Швайкових руках. Навпаки — він ще приязніше замахав хвостом і облизнувся.
Проте козаки ще не звикли до темряви і нічого не бачили.
— Що тут трапилося? — запитав Швайка.
— Он… — пробелькотів Грицик і тицьнув у вовка. — Виліз з води… Я гадав, що то пес…
Грицик був переконаний, що Швайка негайно підніме шаблюку і кинеться на лютого звіра. Або гарикне так, що того лизень злиже.
Проте Швайка не гарикнув і не замахнувся шаблюкою. Навпаки, придивившись до звіра, він уклав її у піхви, а тоді розвів руки так, мовби зустрів найкращого друга.
— Барвінку, — сказав він, — братику мій сіренький!
І вовк, цей здоровецький хижак зі страшними іклами, повівся, мов цуценятко. Він тонко заскавулів і кинувся Швайці на груди. А що був уже не цуценятком, а важким звіром, то Швайка ледве втримався на ногах.
— Барвінку, — лагідно примовляв він. Затим звернувся до Санька з Грициком: — Вовків, хлоп’ята, треба остерігатися. Але тільки не цього. Якщо, звісно, ви не татари.
Наперед пробився рудий Мацик. Він присів перед вовком і запитав:
— То це ти врятував мені життя? От спасибі, друже. Навіть не знаю, як тобі й дякувати.
І він простяг руку, аби погладити вовка. Проте в останню хвилю завагався і запитав:
— А він не відчикрижить мені руку?
— Здається, ні, — відказав Швайка. — Але гладити його не раджу. Та коли вже хочеш йому подякувати за своє спасіння, то дістань чогось смачненького.
Мацик зітхнув.
— Воно звісно… Але де ж я візьму того смачненького? Ті звірі обібрали геть до нитки.