Блакитна лінія - Ячейкін Юрій

Він робив уже котре коло, явно не маючи наміру вражати світ спринтерськими рекордами. З готовністю зупинився біля віконця машини з СД.

— Які там радощі, — махнув рукою, — де вони в мене?

"Зовсім не захекався", — зазначив Віллі, озираючи пружну, треновану фігуру гестапівця.

— Чого ж так похмуро? Весна, блакитне небо, ясне сонечко…

— І бомби з неба! — додав гестапівець. — У цій війні найліпша погода — хмарна. Істотно?

— Гм, у цьому розумінні ви маєте цілковиту рацію. З вами важко не погодитись.

— Ще б пак!

— Я теж надаю перевагу атмосферним опадам у вигляді дощу. І грім — воістину небесна музика в порівнянні з вибухами фугасок.

— Істотно! — вклинцював Гейліген своє улюблене слівце.

Майєр вийшов з машини, вийняв з кишені портсигар.

— Пригощайтеся…

— Не палю…

— Щоразу забуваю… Не палите, не вживаєте алкогольних напоїв, харчуєтесь виключно рослинною їжею…

— Мій приклад — великий фюрер третього рейху. Істотно?

— Так, — змушений був погодитись Майєр. — І жінок не кохаєте?

— Ну чому ж? Для статевої гігієни жінка необхідна. Жінка — дуже специфічний, але суттєвий компонент у системі оздоровчих заходів.

— І тільки?

— Звісно. Людина походить з тваринного світу.

— Мабуть, неодружені?

— Як і наш улюблений фюрер!

— Авжеж, у фюрера — Єва Браун не дружина, але статевій гігієні сприяє… А у вас?

— Нічого стабільного — життя кидає на всі боки. Проте ви, пане Майєр, маєте цілковиту рацію: любий фюрер гідний наслідування в усьому, навіть у стабільності статевих стосунків.

— Вам загрожує неабияка небезпека, пане Гейліген.

— Не розумію. Поясніть.

— Ви мислите, порівнюєте, узагальнюєте. А цим порушуєте головну настанову "фюрер-принципу" СС, обов’язкову для кожного лояльного німця.

— Це ж яку?

— "Фюрер думає за всіх нас…" А ви дозволяєте собі неабиякі розумові зусилля!

Все не було сказано з іронічного, поблажливою посмішкою, і на кінець обидва дружно зареготали.

— Весела ви людина, пане гауптштурмфюрер, — визнав Гейліген. — З вами завжди приємно спілкуватися. Мозок теж потребує тренувань — інтелектуальних.

— Невже я для вас лише тренувальне знаряддя, як жінка — для гігієни?

— Буду щирим: якоюсь мірою цс відповідає дійсності. Ви знаєте, я почав до вас звикати. Між нами явно виникають флюїди емоційно-психологічної сумісності.

"Гм, він почав звикати…"

Справді, бо отакі ранкові зустрічі відбуваються не вперше. Якщо точно, то з наступного дня по тому, як Віллі Майєр дізнався, що Хорст Гейліген захоплюється тренуваннями на свіжому повітрі. Щодня. Пунктуально. В ранкові й вечірні години. Ранком — у точно визначений час, увечері — за волею службових обставин. Але бігає. Обов’язково. Зрідка — навіть опівночі.

Хорст Гейліген тренувався на спортивному шкільному майдані неіснуючої школи: в неї влучила важка англійська бомба — англійці та американці акуратно й послідовно бомбардували квартали міста з цивільним населенням. Нині територія школи була занедбана, поросла бур’яном, в якому гестапівець витупцював бігову доріжку.

Майєр почав їздити на службу цим шляхом, вибираючись з дому на годину раніше, ніж звичайно. Він "примірявся" до виконання наказу Крістіни Бергер.

Гейліген з першого разу упізнав його — характерна зовнішність Майєра кожному впадала в око, надто — професійне.

Перша розмова між ними відбулася в розважальному стилі:

— Від кого тікаєте, пане?..

— Гейліген моє прізвище. Хіба забули?

— Тепер згадав.

— А тікаю я від старості і хвороб!

— Таж у вас вигляд античного атлета! Ви ставні, мов юнак з цієї зруйнованої школи. Яка ж старість? Які хвороби? Де вони?

— Позаду! Десь плентаються… Я далеко від них утік. Мені, пане гауптштурмфюрер, за п’ять десятків…

— Ого! Ніколи б не дав вам цих літ.

— Отож!

Іншим разом розмова покотилася грунтовніше.

Майєр запитав:

— Чому бігаєте на відлюдді? У товаристві — веселіше.

Гейліген відповів із цинічним вискалом:

— Це в мене професійне — я уподобав обезлюджені простори.

— Брали участь в "особливих акціях"?

— Неоднораз!

— Чому ж ви — спеціаліст по обезлюдженню — опинилися в Берліні?

— У мене — нюх. Шеф гестапо цінує людей з природженим нюхом. Цьому мистецтву не навчитися в жодній спецшколі. Знаєте, з талантом слід народитися.

— І що ж винюхуєте ви для Мюллера?

— Не що, а кого…

— То кого ж, коли не секрет?

— Справа проста. В концтаборах збирається різний люд. Усіх необхідно з користю для рейху просіяти. Виявити комісарів, євреїв, командний склад, а також піддатливих, придатних для агентурно-диверсійного вишколу. На всіх них мій нюх безпомилковий.

Одна ранкова бесіда запам’яталась особливо.

— Пригадуєте Астаф’єва? — запитав Гейліген.

— Російського шпигуна? — уточнив Майєр, ніби й справді ледь пригадуючи.

— Його.

— Що з ним?

— Зараз уже нічого, якщо не вважати труп чимось істотним.

— Невже розстріляли? У нас — не так швидко…

— Та ні, перебрали міру на допитах. Він не показував, що конає. Увів в оману і вмер. Не людина була — кремінь! З нього не вибили жодних зізнань.

— Шкода, — засмутився Майєр.

— Ще б пак! — охоче погодився гестапівець. — В усьому винний ваш Хейніш.

— А при чому тут мій шеф? — Цього разу Майєр неудавано здивувався.

— Він передав затриманого в зондеркоманду Патціга. Так?

— Передав. Під розписку.

— В цій команді — жодного фахівця, який би до пуття вмів допитувати. Застосовують застарілі, ледь не середньовічні методи дізнання. Допит необхідно поєднувати з найретельнішим медичним наглядом. На істотному сучасному рівні! У нас, в гестапо, па допитах обов’язково присутні кваліфіковані лікарі. З мішка кісток вам знову зроблять анатомічний кістяк, ось як! Тому ми вміємо розбалакувати будь-кого. Наші в’язні мріють про смерть, як про манну небесну. Для них смерть — це спасіння, щаслива втеча з наших лабетів. І ми не обманюємо — ми твердо обіцяємо в’язневі смертний вирок. Але тільки після істотного зізнання. У нас нема безмозких костоломів.

Він раптом запитав:

— А ви не дуже вболіваєте за своїм шефом?

— Як на мій погляд, — обережно відповів Майєр, — пан Хейніш не з гірших. А що?

— Він зробив одну дурницю. Істотну!

— Що ви кажете! Яку?

— Накатав донос на мене, а фактично — на Мюллера.

— Не може цього бути! — Майєр справді цього не уявляв.

— Але було.

— Хіба можливо вас у чомусь звинуватити?

— На кожного можна кинути тінь. Була б мета і бажання.

— Яка ж мета і бажання могли бути у Хейніша?

— Бажання — врятувати власну шкуру. Мета — звалити свою провину на іншого. Хіба не істотно?

— Нічогісінько не тямлю! — щиро мовив Майєр.

— Ага, мабуть, вам невідома суть справи. Річ у тім, що, як виявилося, "піаністка" була вже запеленгована. Планувалася акція на дослідження її мережі. Хотіли взяти усіх причетних… Звісно, об’яв на вулиці про таке не вивішують… А я впізнав Астаф’єва! Я нічого не знав про "піаністку". Отже, його слід було брати десь подалі, і було б усе гаразд… А що вийшло? Хейніш хапає Астаф’єва ледь не під вікнами, вдирається до будинку, вбиває "піаністку", а потім шкрябає донос, нібито я ім’ям шефа гестапо Мюллера примусив його діяти. Ну що ж! Мюллер мене врятував, як Кальтенбруннер витяг з халепи Хейніша. Але у Мюллера довга пам’ять. Ви в цьому ще переконаєтеся. Найменша зачіпка, і я не позаздрю Хейнішеві. Загримить. Істотно!

Майєр пильно подивився на Гейлігена й замислено запитав:

— Цікаво, він вас бив?

— Ви про кого? — аж розгубився гестапівець.

— Про Астаф’єва…

— А-а-а, — зрозумів Гейліген. — А де ж він міг би мене бити?

— В Астрахані, коли ви потрапили під слідство. Пригадуєте, якось розповідали?

— Та ви що, справді не знаєте чи прикидаєтесь? їхні методи розслідування дуже відрізняються від наших. Особливо в мирний час… Інакше я не мав би честі вести з вами такі приємні бесіди. Чудовий ефект — фізичний моціон в поєднанні з інтелектуальним!

Учора вранці Гейліген несподівано запитав Майєра:

— Якої ви думки про мене?

Заскочений цим раптовим запитанням, Віллі тільки й спромігся, що невизначено промимрити:

— Та як вам сказати…

— І не скажете. Нічого істтного! У мене — нюх.

В його бляклих очах ховалася якась невисловлена підозра.

"І справді, мабуть, щось унюхав, — стурбувався Майєр. — Що ж занепокоїло цього звіра? Час кінчати гру…"

— У мене, пане гауптштурмфюрер, склалося враження, що у вас є до мене якийсь особливий інтерес. Я це відчуваю буквально шкірою.

— І що ж унюхали? — прямо запитав Майєр.

— Відповім, коли буде щось сказати. Істотно!

Гейліген притис лікті до боків і побіг по колу…

Для здійснення задуму, який визрівав поступово й нарешті сформувався у точну схему дій, Майєрові необхідно було скористатися двома машинами. У своєму розпорядженні він мав лише одну.

Цього вечора Віллі на своїй есесівський одяг напнув ще цивільний плащ, широкий і довгополий, щоб з-під нього не видно було шинелі. Замотав шию темною хусткою. Капелюх з широкими крисами, окуляри й наклеєні вуса змінили звичайний вигляд Манера. Принаймні в темряві його не впізнати. Нові рукавички, котрих ще ніхто не бачив у нього, цього вечора теж обов’язкові. Про всяк випадок поклав до кишені плаща важкий гайковий ключ. Стрілянина за будь-яких обставин виключалася: Берлін — надто чутливе до пострілів місто.

Свою машину зупинив у заздалегідь обраному місці на Кінкельштрассе. Замкнув на ключ і для надійності смикнув дверцята. Потім пішки подався на Бісмаркплац. Тут є фешенебельний ресторан, де обслуговують без продовольчих талонів. Ціни — легендарні, але ж і вибір — мов до війни.

"Істотно!" — як сказав би Гейліген.

Це й приваблювало грошовитих бонз, особливо власників "народних підприємств", як була демагогічно названа вся промисловість "третього рейху". Тому поблизу цієї "оази" завжди паркувалося безліч машин. Одна з них конче потрібна була Майєру.

Він походжав у затіненому скверику поблизу, чекаючи слушної нагоди. Світомаскування сприяло здійсненню його задуму. Ось, здається, й пора!..

З розкішного "мерседеса" викотився жвавий товстунець, недбало хряснув дверцятами і хутенько відчинив задні. З машини, манірно вигинаючись, кожним жестом підкреслюючи якісь свої принади, вислизнули дві елегантні дами. Коштовні дами — хутро, брязкальця, кокетливі капелюшки… Ліниво, мов кішки, погойдуючись, подалися до ресторану. Товстунець поспішно клацнув задніми дверцятами й підтюпцем подався вслід за чарівними спокусницями.