Блакитна лінія - Ячейкін Юрій
Тоді запитаю про інше: на кого працювали?
— Не розумію, про що ви? — відповів Меркурій.
— Не вийде! — Штандартенфюрер ляснув долонею по столу. — Покличте пана Гейлігена!
"Хто це? — насторожився Меркурій. — Гейліген? Щось ніби знайоме… Проте що тут дивного: є таке миршаве провінційне містечко — Гейліген… Мабуть, асоціація…"
Він не встиг додумати до кінця. Двері розчинилися, і ввійшов чоловік у непромокальному плащі і в низько насунутому на лоба капелюсі. Тільки тепер комір плаща лежав, як належить, навколо шиї, а не стирчав угору, затуляючи обличчя.
"Випадковий перехожий! — вмить упізнав його Меркурій. — Але хто він? Звідки дізнався? Від кого?"
— Ви знаєте цю людину? — запитав есесівець, вказуючи на затриманого.
— Істотно! — запевнив агент.
Це слівце збудило в Меркурія якийсь ще неясний спогад.
Характерне слівце, й, розвідник відчував це, пов’язане з якоюсь давньою подією. Дуже давньою! Необхідно згадати…
— А вам ця людина знайома? — тепер Хейніш звернувся до розвідника, вказуючи на агента.
— Ніколи не бачив! — твердо відповів Меркурій.
Агент глузливо скривив вузького, мов щілина, рота.
— Даремно заперечуєте наше знайомство, пане… Як вас? — Додав, ніби розщедрився: — Даю вам можливість самому назвати своє прізвище.
— Досить провокацій! — рішуче відрізав Меркурій. — Ця людина бреше! Нахабно і з невідомою мені метою. Я стверджую, що цього покидька бачу вперше! Чому ви, пане штандартенфюрер, вірите голослівним заявам цього явного наклепника, а не слову й документам офіцера вермахту?
— Ви були в домі, де виявлено радистку? — ревнув Хейніш.
— То й що з цього? Я завітав до вродливої жінки, а не до радистки! Звідки мені знати, з ким вона ще була знайома? Сусіди, власники тутешніх крамниць теж з нею зналися. Або ще хтось… Безліч людей! Невже ви всіх хапатимете? В неї ж на лобі не написано!.. Не сперечаюсь: я завинив… Але провина моя такого роду, що найбільше покарання, яке можливе, це штрафний батальйон. Я порядок знаю!
На що він розраховував? Цими словами Меркурій хотів "розбалакати" невідомого свідка, щоб дізнатися, на чому конкретно грунтується провал. Від цього залежала лінія його подальшого поводження.
Розрахунок виявився безпомилковим. Штандартенфюрер замислився і спохмурнів. Людина в плащі похапливо заторохтіла:
— Це я брешу, пане… Сказати? Скажу: Астаф’єв! Хіба це не ваше прізвище? Хіба не так до війни з памп величали вас в Астрахані? Пригадайте, як горіли ваші нафтосховища й кого ви розпитували після диверсії. Ви прибули тоді на буксир "Каспій". Пригадайте істотно! — Він пихато випростався. — Тоді ви неодмінно впізнаєте й мене! То як? Істотно?
Тепер Астаф’єв впізнав зрадника.
Хорст Гейліген. Поволзький німець. Колишній радист буксира "Каспій". Після диверсії у нафтосховищах на нього падала підозра, але забракло доказів. А припущення до судової справи не підшиєш. Ось тепер, коли запізно, докази в наявності… І це його улюблене слівце "істотно", яке він тулить, куди слід і куди не треба. Ну що ж, принаймні ясно: з варіантом "англійський розвідник" нічого не вийде. Лишається одне — заперечувати все. Заперечувати послідовно і вперто. Жодного зайвого слова. Він — Еріх Венцель, і більше ніхто. Кінець — однаковий…
— Ви що, очманіли? — артистично обурився Меркурій. — Годі клеїти дурнів!
Цієї миті без стуку розчахнулися двері, і в кімнаті з’явилася дерев’яна постать Пауля Шенка. Хейніш ніяк не чекав такої появи і здивовано витріщився на штурмбанфюрера.
— Хайль Гітлер! — привітався той тріскучим голосом.
— Хайль, — збентежено відповів Хейніш. — Ви в якій справі?
— За наказом обергрупенфюрера!
— Щось трапилося?
— Атож! Групенфюрер пан Мюллер поскаржився на ваші самочинні дії, — з неприхованою зловтіхою повідомив Пауль Шейк. В його осклілих очах Хейніш уперше бачив хоч якийсь людський вираз. Так, заморожений штурмбанфюрер Пауль Шенк, певно, дозволяв собі теплішати, лише коли повідомляв неприємне: — Обергрупенфюрер не любить, коли хтось нарікає на свавільні дії його підлеглих. Він кличе вас до себе негайно. Я чекатиму в машині. Хайль! — скинув правицю і вийшов, не бажаючи нічого вислуховувати у відповідь.
— Та-ак, — погрозливо глипнув спідлоба Хейніш на Гейлігена. — Встигли наклепати?
— Я — зобов’язаний доповідати шефові, — недбало стенув плечима агент. — Про все! Істотно?
— Що ж, це так. Але попереджаю: я не звик довго ходити в боржниках.
— Про які борги йдеться? — промимрив Гейліген примирливо. — Кожен з нас має своє коло обов’язків. Кожен робить свою справу. Я вистежив. Ви арештували. Решта — деталі. Неістотні!
— Ви так вважаєте? — саркастично просичав Хейніш.
— А ви — ні?
— Я вас більше тут не затримую! — нарешті скипів штандартенфюрер. — Геть звідси! Шарфюрер Гельмут! — покликав Хейніш.
— Слухаю, пане штандартенфюрер.
— Терміново викличте Віллі Майєра. Хай він вирушає на аеродром і сам, без мене, проведе тренувальні заняття точно за програмою. Все ясно?
— Так точно, пане штандартенфюрер.
— На випадок чого: я у обергрупенфюрера пана Кальтенбруннера. Виконуйте.
Розділ сьомий
ХТО БОВДУР? ГЕЙЛІГЕН…
Кальтенбруннер зустрів Хейніша з холодною стриманістю. Такий прийом не віщував нічого доброго. Порухом руки вказав Хейнішеві на крісло. Обергрупенфюрер не любив, коли хтось стовбичив перед очима. Він не поспішав починати розмову. Штандартенфюрер, наполоханий неприязним прийомом, губився у здогадах і теж не наважувався першим зронити хоч слово. Кальтенбруннер узяв сигарету в свої довгі маслакуваті пальці. Чомусь не запалював.
— Ви наробили дурниць, Хейніш! — гаркнув раптово, аж той здригнувся від несподіванки.
Нарешті обергрупенфюрер запалив і вже спокійніше, але так само суворо запитав:
— Про що я вас попереджав минулого разу? — Не чекаючи на відповідь, нагадав: — Не виявляти ініціативи. На випадок чого — радитись зі мною. Забули?
— Пам’ятаю, пане обергрупенфюрер, — придушено вичавив із себе Хейніш.
Він не годен був збагнути, в чому полягає його провина. Проте сумніву не лишалося: виклик — на прочуханку.
— Чому ж не повідомили про намір затримати російського шпигуна?
— Ситуація вимагала негайних дій.
— Невже? — зневажливо запитав Кальтеибруннер.
— Так мені здавалося.
— Що б там вам не здавалося, ви мусили мене повідомити. Хоча б по телефону. Час у вас був!
— Не розумію, в чому я завинив.
Атож, ще якихось півгодини тому він сподівався зовсім на інше. Був певен, що носитиме на грудях нову нагороду. За рішучі дії…
— Не розумієте? Поясню. Внаслідок ваших хаотичних дій пристрелено "піаністку". Шифровки й шифри вона встигла знищити. Про затриманого, окрім того, що він росіянин, ми не знаємо нічого. Військове посвідчення у нього фальшиве. Це вже перевірено. Під якою ж личиною він діяв? Із ким зв’язаний? Хто він — резидент, агент, зв’язківець?
— Скаже на допитах! — хапався за соломинку штандартенфюрер.
— На допитах! Оце відповідь, — закпинив шеф. — Ви провінційний невіглас, пане Хейніш! Ішлося про виявлення і знешкодження цілої шпигунської мережі. А ви, мов дурний дуболом, утрутилися в чужу гру й зіпсували всю справу.
— Я нічого про це не знав, — знічено мовив Хейніш.
— Атож. Тому й слід було мені зателефонувати. Шкодую, що викликав вас на роботу в Берлін. Ви не вмієте тонко мислити. Ви здатні лише на сокирну роботу ката.
Почуття радісного тріумфу, яке охопило Хейніша по завершенню операції, змінилося нудотним страхом. Його рожева пика поволеньки втрачала молодецькі фарби. Квітучі рожі на щоках спочатку зробилися плямистими, а потім зовсім зникли. Обличчя не блідло, а жовтіло.
Обергрупенфюрер шпетив його далі, змальовуючи втрати, спричинені втручанням Хейніша (він уже здогадався про це) в чуже розслідування.
— Якщо російський шпигун мовчатиме, кого і де ми тепер шукатимемо? "Мелодії" "піаністки" — це єдине, що виказувало всю зграю. Завдання полягало в тому, щоб вислідити і взяти всіх! А тепер? "Скаже на допитах", — перекривив він знову благальний зойк Хейніша. — Навіть якщо за деякий час ми вичавимо з росіянина зізнання, користі від них багато не буде. Невже ви гадаєте, що після зчиненої вами стрілянини їхні спільники не дізнаються, що стався провал? Невже ви плекаєте надію, що вони сидітимуть на місці, люб’язно чекаючи наших візитів? Чи ви думаєте, що вони й надалі ходитимуть на обумовлені явки? Та ще й зі старими паролями? Думати так і сподіватися на це дозволяється лише викінченим ідіотам! А таких у своєму управлінні я намагаюся не тримати.
Хейніш зовсім похнюпився.
— Для мене цей інцидент був абсолютно випадковим, — промимрив він.
— Дивіться, щоб я не дійшов висновку, що ви у нас — людина зовсім випадкова.
Обергрупенфюрер, знаючи злу й невщухаючу ворожнечу секретних відомств, розлютився не на жарт. Що завадить тому ж Мюллерові скористатися незграбними діями Хейніша і цим скомпрометувати в очах рейхсфюрера його самого, Кальтенбруннера?
Тому мав надто вагомі підстави нещадно шпетити свого підлеглого. Міг навіть своєю владою розстріляти як такого, що порушив його прямий наказ. І ніхто б не довів, що він ліквідував штандартенфюрера даремно. Ось зараз варто натиснути кнопку, і злива куль з його спецстолу зрешетить цього вгодованого недоумка. Можливо, він би так і зробив хоча б з експериментальною метою. Підстава була грунтовна і вмотивована. Але свою цікавість щодо специфічних властивостей письмового умеблювання Кальтенбруннер устиг задовольнити дещо раніше. На превелике щастя штандартенфюрера, котрий про цю загрозу навіть не підозрював…
Історія, в яку випадково вплутався Хейніш, виникла давно: тільки-но почалася східна кампанія, як по всій території Німеччини, що за малим винятком поглинула майже всю Західну Європу, зацвірінькали морзянкою в ефір ворожі, добре законспіровані радіопередавачі. Їх охрестили спочатку "хатніми цвіркунами" — "хаусгрілле". Потім назва змінилася. Оскільки потаємних радистів називали на гестапівському жаргоні "піаністами", передачі — "мелодіями", а самі рації — "музичними шкатулками", рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер охрестив усю сукупність невідомим радіоточок "Червоною капелою". Ясна річ, "мудра й влучна" назва рейхсфюрера вмить зробилася офіційною.
Усі відомості про несподівано широку діяльність радянських розвідників нацистська верхівка рейху тримала в найсуворішій таємниці.
