Українська література » Класика » Блакитна лінія - Ячейкін Юрій

Блакитна лінія - Ячейкін Юрій

Читаємо онлайн Блакитна лінія - Ячейкін Юрій

А перевірка для майора входить у виконання службових обов’язків.

Майор козирнув лейтенантові й зажадав:

— Ваші проїзні документи!

Лейтенант обурився:

— Пане майор, ви хочете, щоб я запізнився на поїзд?

— Могли прийти раніше. А зараз не баріться. Бо поїзд і справді рушить без вас.

Лейтенант поставив на вичовгану чобітьми плиту перону чемодан, дістав із кишені гаман. Маленьку валізку він не випускав із рук.

— Ось документи. їду з фронту в десятиденну відпустку.

— Так, — погортав майор документи. — П’ять днів уже згаяли. Що вас затримало?

— Нічого особливого, пане майор. Ось зустрів несподівано шкільного товариша, — він вказав на супутника, що мовчки й тупо, з п’яною впертістю довбався неслухняними пальцями в пачці з цигарками, — він мене познайомив з фрейлейн…

— І пішло, і закружляло!..

— Так точно, пане майор!

— З цією крихіткою?

— Зі мною, — грайливо гойднула вона стегнами.

Німецькою володіла дуже кепсько. Виходить — з місцевих. У кого навчилася — ясно. Тим краще…

— Ну і як? — тепер майор запитав дівчину.

— Дуже інтенсивно! — виклично відповіла вона і звернулася до очманілого шкільного дружка: — Гансе, почастуй мене цигаркою.

Той щось невиразно прохрипів і на знак згоди хитнув головою.

— Пане майор, — заблагав лейтенант, — я ж запізнююсь!

— Добре. Їдьте! — Майор повернув документи, які не дуже й роздивлявся. — Тільки пам’ятайте: ще один шкільний товариш — і рідних вам не побачити.

Лейтенант підхопив чемодан.

— Прощавай, Гансе! — загукав, кидаючись до вагона, бо в цю мить ешелон з брязкотом смикнувся.

Ще за спиною почув уривок розмови, що набирав істинно арійської конкретності:

— Де ти живеш, крихітко?

— Буду вільна — скажу. Ви тут завжди чергуєте?

У вагоні лейтенант розшукав вільне місце. Троє офіцерів, що вже були в купе, заповзято викладали на відкидний столик наїдки. В центрі його вже красувалася перша пляшка.

Ситуація!

Лейтенантові небажано встрявати в цю пиятику. Завтра необхідно бути максимально свіжим, а він відчував утому Привітався з усіма й запитав:

— Верхня полиця вільна?

— Невже одразу спати? — здивувалися супутники.

— До самісінького Берліна! — І вирішив пояснити: — Мене проводжали мало не добу. Так само! — вказав на столик із пляшкою і наїдками.

Офіцери зареготали:

— Коли так само, то лягайте! Ми теж — до Берліна. І от, аби згаяти час…

— Само собою!

Лейтенант закинув у багажник чемодан. Невеличку валізку вклав на полиці під голову.

Пригадав пораду підполковника Калини:

"Якщо в дорозі спілкування з сторонніми вам буде небажане, розкрийте "Майн кампф". Навколо вас одразу створиться "мертва зона". В побуті німці цураються ортодоксальних фанатиків…"

І ось згори, з лискучої обкладинки на сотрапезників, що розпочали обідати внизу, грізно поглянув насуплений фюрер. Голоси враз ущухли, а потому зашелестіли шепітливо…

У Берлін поїзд приїхав рано-вранці. З вокзалу лейтенант вийшов на Александерплац, підкликав таксі.

— Куди, пане лейтенант? — запитав водій.

— Туди, куди мені треба, ще ранувато, — зітхнув новоприбулий. — Поки що покатаєте мене по Берліну. Не женіть.

— І все ж, куди бажаєте найперше?

— Їдьмо в центр — на Унтер ден Лінден.

Машина рушила. Щось насторожило лейтенанта у водієві, але що саме? Свідомість, буває, не одразу трансформує невиразні відчуття в сформовану думку.

Він пильно придивився до людини за кермом.

Старий. Зморшки, що посікли навіть шию, правда, ще тугеньку, нарізали на обличчі не менш як на шість десятків. Весь якийсь сірувато-злинялий. Вираз обличчя — байдужий. І все-таки щось було в ньому, що привернуло насторожену увагу. І тут осяяло: акцент! Водій — не німець. А може, фольксдойче, якого подмух війни заніс у Берлін? Відпадає: фольксдойчі нині у шані, вони у великому попиті серед численних "ейнзацкоманд", дуже потрібні як перекладачі на окупованих "життєвих просторах", а не за кермом пошарпаного берлінського таксі.

— Ви звідки родом? — запитав, щоб перевірити свої спостереження і міркування.

Водій мовчав, явно не бажаючи встрявати в розмову. Все ж німецькому офіцерові необхідно відповідати. Це закон. Інакше негайно може бути підкликаний перший-ліпший патруль.

Старий за кермом мовив ухильно:

— Моя національність нині у німців не в пошані.

— Ви мене ще більше зацікавили. Відповідайте!

Відповів, неохоче цідячи слова крізь сталеві вставні зуби:

— Росіянин.

— Росіянин? — щиро здивувався лейтенант. — У Берліні, на волі?

Водій з ледь прихованим презирством заспокоїв:

— Не бійтеся — не червоний. Від червоних я тікав ще аж у вісімнадцятому році. — Він скоса глянув на пасажира і додав: — З деякими проміжними зупинками драпав від Царицина аж до Берліна. Цей безупинний біг тривав лише рік…

— Від Царицина? Не чув про таке місто.

— Так раніше звався Сталінград.

— О!

— Нас там добряче по-молотили і вже гамселили до кінця.

— Кого це — вас?

— Білу гвардію…

І знову лейтенантові пригадався фрагмент із численних оповідок про Берлін Костянтина Васильовича:

"Серед таксистів міста до війни було дуже багато росіян. їх і зараз чимало, далеко не всі емігранти зрадили свою колишню батьківщину й поволоклися в "похід на Схід". Навіть Денікін закликав не підтримувати німців, за його словами, одвічних ворогів росіян. Він мотивував це тим, що коли Червона Армія розтрощила добірну білу гвардію, то німців поб’є й поготів… Росіяни, мовляв, німаків завжди били! Зараз таксисти з росіян навіть починають переважати: кількість машин зменшується, німців женуть на фронт, "унтерменші" слугують "панам". Врахуйте: всі вони пройшли крізь сито таємної поліції.

Зрозуміло, не кожен зголосився стати таємним агентом, але з усіх взято письмове зобов’язання негайно доповідати про підозрілих пасажирів і нелояльні розмови".

Цей ніби не схожий на агента. Бач, як спритно "закрутив" про драп від Сталінграда до Берліна. Навіть час на цю процедуру вділив — рік. Більше не обіцяє, і не причепишся до нього: розповідав про власну долю, його запитали — він відповів. І все! Проте обережність ніколи не завадить. Сказав повчально:

— Вермахт звершить те, чого не спромоглась біла гвардія росіян!

Тим часом виїхали на фешенебельну вулицю Унтер ден Лінден. Дзеркальні вітрини сяяли. А за ними — чого тільки не було! Розкішні торти, білі паляниці, качки й кури в блискучому целофані, кілька товстенних ковбас, кавалки свіжого рожевого м’яса…

— Майн гот! — у захопленні вигукнув лейтенант, дивлячись на цей воістину фантастичний достаток. — Навіщо я волік із собою свою скромну фронтову пайку? Ет, наслухався маловірів…

— Ви давно не були в Берліні? — тепер запитав водій. Після своєї згадки про Царицин він, всупереч похмурому змісту своїх спогадів, помітно повеселішав.

— З вересня сорок першого. А що?

— Усі ці розкоші виготовлені з пап’є-маше, — зловтішно повідомив водій і тут же почав заповзято вихваляти: — Робота унікальна, можна сказати — ювелірна. Досягнуто нечуваних зорових ефектів! Усе — як справжнє! А який чудовий лак. Які фарби. Німецькі хіміки досягли видатного успіху — лак і фарби не тьмяніють.

— Чудово! — оцінив його високолояльну хвалу пасажир.

Водій знову спохмурнів і замовк: навіщо даремно плескати язиком, коли його езопівські кпини не до тями цьому німецькому недоумку?

Поблизу парку Тіргартен, новоприбулий розрахувався з таксистом, відрахувавши точно до пфеніга, скільки той запросив. Німець додає до платі лише за якусь особливу послугу. А тут? Навіть адресу "веселих жінок" не запропонував. Альбому ж із фото своєї спокусливої клієнтури і поготів. Одне слово — нахаба!

Від Тіргартена можна було дістатися в будь-який район міста. Звідси фронтовик мусив рухатись за маршрутом, складеним у Москві. Він скористався двома автобусами, поки проминув Шарлоттенбургшосе, Берлінерштрассе і Бісмаркдам. Нарешті, вже пішки, вийшов на вузьку нелюдну вулицю і зупинився перед входом до садиби, що ховалася за могутньою, мов фортечною, високою стіною.

Натиснув кнопку електродзвінка.

Ледь помітну хвіріку в мурі, куту мідними бляхами й помережану вздовж та впоперек залізними смугами, відчинила дебела, дуже показна молода жінка.

— Ви до кого?

Її — стегнисту й пишногруду — робили ще дебелішою простора блуза з негнучкого "хольцштофу" — "дерев’яної тканини" — і немов жерстяний фартух, либонь, теж із якогось новоявленого ерзацу. Оголені руки по лікті були червоно розпарені. Певно, щойно відірвалася од прання. Вмить упізнав її з орієнтовних прикмет — служниця Барбара обслуговує родину Шеєрів у ранкові години, до полудня.

Розділ тринадцятий

"МЕНЕ УПОВНОВАЖЕНО ПОВІДОМИТИ…"

— Я вас ніколи не бачила, — нерішуче мовила Барбара.

— А що вас бентежить?

— Не знаю, що повідомити фрау.

— А, то фрау Шеєр удома? Я до неї. Можете сказати: прибув Отто Шульц, фронтовий друг Адольфа.

— Зачекайте, я зараз…

Отто Шульц докірливо мовив:

— Отут на вулиці? Така чарівна фрейлейн і така нечемна до фронтового офіцера… Як вас звати, щоб я хоч знав, хто це виявив до героїчного вермахту таку нечувану неповагу?

Служниця зашарілася, сховала руки під фартух — на неї подіяли і комплімент, і ляк.

— Вибачте, пане офіцер. Ви просто мене недослухали. Я прошу вас зачекати внизу, у вітальні. Чому ви подумали, що на вулиці?.. А звуть мене Барбарою.

— Дякую, фрейлейн Барбаро! І вибачаюсь за свої поспішні висновки. А все — фронт! Ми там грубішаємо, цивільне життя з його нормами для нас — мов примара.

Він підхопив чемодан з валізкою і переступив кордон "приватної фортеці". Барбара зачинила браму на величезний ключ та ще й на залізний засув. Тепер до садиби можна було увійти лише з допомогою облогового тарана.

"Мій дім — моя фортеця". У сучасних англійців — це лише прислів’я з минулих часів. У німців — споконвічний спосіб життя, що неухильно зберігався без змін.

У холі Отто Шульца відразу огорнули пахощі, які він забув від початку війни. Оті специфічні, ледь вловимі молочно-солодкі пахощі, що враз безпомилково промовляють: у домі — немовля.

Отто Шульц захвилювався, радісне збудження охопило його. Оце новина для підполковника! Ну, Костянтине Васильовичу, за цю видатну вістину з вас таки належить! І добряче… Цікаво: син чи донька? Зараз про все дізнаємося…

Згори широкими дерев’яними сходами зійшла літня жінка. Холодно поглянула на незнайомого офіцера:

— Ви до мене?

— Радий вітати вас, фрау Шеєр! Я вас одразу впізнав — Адольф так багато оповідав про вас.

— На нього це не схоже, — незворушно зауважила вона.

Ясно давала зрозуміти: ваш візит — зайвий.

Відгуки про книгу Блакитна лінія - Ячейкін Юрій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: