Українська література » Класика » Блакитна лінія - Ячейкін Юрій

Блакитна лінія - Ячейкін Юрій

Читаємо онлайн Блакитна лінія - Ячейкін Юрій

На нараді в альпійському "Адлерсхорсті" — "Орлиному гніздовищі" фюрер самовпевнено сказав:

— Сталіну вже ніщо не допоможе! Росія невдовзі припинить своє існування. Скоро нікому буде слухати зашифровані радіограми. їх заглушать звуки фанфар, які проголосять світові нашу перемогу. Так, тільки так! Обіцяю цього ж року поставити Росію на коліна.

Гіммлер теж повівся як викінчений професійний невіглас. Він видав сміховинний, із точки зору кримінального радника, наказ:

— Протягом місяця з "піаністами" мусите покінчити! Інакше…

Патціг ніби покірно похилив голову, щоб сховати глузливі очі.

— Інакше ви і вся команда потрапите до концентраційного табору. Так наказав фюрер. Передайте його слова своїм підлеглим.

Протягом місяця… Смішно!

Хіба строки розшуку "цвіркунів" залежать від невсипущих зусиль зондеркоманди? їх виявляють поступово: крок за кроком. Лише тоді, коли починають награвати "музичні шкатулки". Якщо замовкають, шукати марно. Між кожним кроком пролягає тривала перерва в часі.

Найбільшим успіхом було викриття величезної, широко розгалуженої підпільної групи, яку очолювали Харро Шульце-Бойзен та Арвід Харнак. Особливе обурення викликало те, що всі вони виявилися німцями, подекуди — з дуже родовитих і багатих сімей.

Члени організації проникли всюди — в "Оберкомандо дер вермахт" і люфтвафе, в міністерства пропаганди та закордонних справ, в організацію Тодта і навіть до "Функ-абверу", що пеленгує підпільних "цвіркунів"… Ось чому їх так довго шукали й не могли знайти! Буквально вислизали з рук…

Лише відомство Гіммлера виявилося "чистим".

Кейтель, Герінг, фон Ріббентроп, Геббельс і Канаріс спливали жалюгідним потом від жаху, коли фюрер залютував. Тільки Генріх-Птахолов Другий почував себе тріумфатором.

Суд був щедрий на смертні вироки! Перші голови полетіли на минуле різдво. Зараз квітень, а страти тривають досі…

Здавалось, усі закутки Берліна прочистили.

Нараз заграла нова "музична шкатулка".

"Джерело Пенелопа…"

Тривалий час зондерфюрер, мов павук, мережив ефір пеленгаторами і вже готувався накинути свою ловецьку сіть, коли безглуздий випадок зіпсував усю справу. Втрутився агент Мюллера пан Гейліген — уже впокоєний, хвала господу! — тут же нагодився штандартенфюрер Хейніш зі своєю есесівською ватагою. І що маємо? Двох мерців. Усі нитки обірвано.

Чи надовго? Йон Патціг не мав сумніву, що невдовзі хтось "зацвірінькає". Так і сталося! Правда, передавач працює безсистемно, зрідка, подає дуже короткі шифровки. Ключа до них нема. До того ж "цвіркун" подав голос із району, густо помережаного лініями комунікацій, і вмовк.

Треба чекати.

І слухати ефір.

Щоб із кожним виходом вужчало оточене пеленгаторами коло.

Отак потихеньку й непомітно затягнеться зашморг ще на чиїйсь шийці.

Розділ п’ятнадцятий

БАРОН З КАВКАЗУ

Здавалося б, це був незначний поштовх — "шукати джерело у відомстві Тодта". Але думки одразу сконцентрувалися у потрібному напрямку, що й спонукало Віллі Майєра згадати давно забутого шкільного товариша Гельмута Фогта, який після закінчення школи оволодів фахом інженера-будівельника.

Де він зараз? Що з ним? Яке займає становище?

Що, власне, пам’ятав про нього Майєр? В уяві забовванів жвавий і меткий товстунець у коротких шкіряних штанцях, що туго обтягали надміру опуклі, як для хлопця, литки. Повільний у рухах, вайлуватий, чомусь із завжди масними і товстими, мов сосиски, губами, він серед однокашників зажив стійкої репутації ненажери, що, у свою чергу, стало предметом традиційних кпинів. Цікаво: Гельмут не ображався. Справді-бо, ніколи не ставився байдуже до кулінарних принад. У загонах гіглерюгенду охоче брав на себе обов’язки куховара. Проте сліди його Віллі Майєр загубив ще до початку польської кампанії — тоді розметало їх по всьому світу.

Майєр обережно поцікавився серед спільних знайомих, де Гельмут зараз. Виявилося: працює тут, у Берліні, інженером-креслярем у штабі військово-будівельної організації Тодта. У цьому щасливому збігу нічого дивного не було, оскільки в рейху все підкорено вимогам війни. І тепер, окрім воєнних споруд, ніяких інших не зводилося.

Звісно, шкільні стосунки, вільні й невимушені, поновлюються легко. Цьому сприяють сентиментальні спогади дитинства — скарб невеличкої групи втаємничених, до якого решті людства й діла нема.

Проте чи не виглядатиме підозрілим його раптовий візит з дружніми обіймами? Надто багато часу спливло, і досі ні Гельмут, ні Віллі не цікавилися долею один одного. А треба ж завести мову про сувору військову таємницю.

Тому Майєр вирішив діяти обачливо, конструюючи обставини зустрічі так, щоб вона, з одного боку, мала вигляд випадкової, а з другого — вмотивованої службовою необхідністю. Найліпше було б завітати до місця роботи Гельмута Фогта у справах, пов’язаних з діяльністю "Цепеліна". Тоді зустріч із шкільним товаришем виглядатиме як приємний сюрприз, що ним примхлива вояцька доля подеколи понаднормово винагороджує сумлінних служак.

І ось якось уранці, ніби мимохідь, Майєр звернувся до Хейніша:

— Пане штандартенфюрер, чому ми не використовуємо контингенти відомства Тодта?

— Конкретніше! — зажадав Хейніш.

— Відомство має свою мережу концтаборів для остарбайтерів.

— То що з цього?

— Вони добирають собі контингент, що володіє певними технічними навичками. Якби ми знайшли там осіб, придатних для виконання диверсійних завдань, це значно скоротило б термін підготовки технічно обізнаних агентів. Адже ми, готуючи агентів, подеколи змушені починати з елементарних азів.

— А це думка! — оцінив Хейніш.

— Радий чути вашу похвалу, пане штандартенфюрер.

— От що, Віллі, — ухвалив Хейніш, — з реалізацією вашої ідеї не будемо зволікати. Доручаю вам негайно, сьогодні ж, навідатися до штабу відомства Тодта й дізнатися про дислокацію та призначення їхніх таборів. Особливо цікавтеся національним складом полонених… Хоча, — він скептично знизав плечима, — звідки у штабі можуть бути такі специфічні відомості?.. Отже, поки що обмежимося загальним: дислокацією і передумовами наших можливих відвідувань.

Упоратися з таким завданням було нескладно. Віллі дістав вичерпну інформацію, з якої фахівці могли б зробити далекосяжні висновки. "Копію доповідної необхідно передати Крістіні", — зазначив собі Майєр. Заразом дізнався й про номер кімнати, в якій працював Гельмут Фогт.

Він одчинив двері потрібного йому приміщення і мовив:

— Вибачайте, панове! Чи не підкажете, де у вашому лабіринті розташоване управління відомчих концтаборів?

З появою есесівця гомін у просторій кімнаті вщух.

Усі офіцери в формі інженерних військ звели голови і втупилися в прибулого.

І тоді пролунало здивоване:

— Віллі, невже це ти? Я не вірю власним окулярам!

З-за столу, розташованого ліворуч від входу, піднявся дуже примітний, опасистий чоловік. З характерною зачіскою — колом. М’яке, хвилясте волосся спадало на великі вуха. Поділена посередині рівним проділом зачіска підкреслювала обшири опуклого, квадратного чола. Все у нього було дорідне, масивне — щоки, ніс, важке підборіддя. Масні губи, товсті, мов сардельки, зовсім нетипові для тонких, суто арійських вуст. Перенісся осідлали величезні окуляри в тонкій металевій оправі.

— Боже мій! — зрадів і собі Майєр. — Гельмуте! Оце зустріч! Звідки ти узявся? А мені казали, що ти захряс десь на Балканах…

— Я там зовсім не був! — заперечив Фогт. — Польща, Бельгія, Франція — ось де пролягали мої службові путівці. — Він поглянув на присутніх: — Панове, з вашого дозволу я вас залишу на кілька хвилин: гауптштурмфюрер — мій шкільний друзяка. Не бачилися понад три роки!

Майор, що поважно височів над столом посеред кімнати, відповів, чомусь звертаючись до Майєра:

— Чи вистачить кількох хвилин для такої зустрічі?

Віллі сумно зітхнув.

— Пане Фогт, ви сьогодні вільні на всенький день! — послужливо вирішив майор проблему.

— О! Не знаю, як і дякувати, — сказав Майєр.

— Не варто подяки! — любов’язно всміхнувся майор.

Коли вони вийшли на вулицю, Гельмут наполіг:

— Рішуче пропоную — в ресторан.

— Згода!

— Тут неподалік є досить затишний… Ось тільки прейскурант…

— Гельмуте, невже тобі не відомо, що моя форма значно урізноманітнює асортимент у будь-якому харчовому закладі? — засміявся Віллі.

— Знаю! — підтримав його Гельмут. — Тому як викінчений егоцентрист і хочу скористатися з щасливої нагоди.

— Тоді — вперед!

У ресторані ласий до кулінарних принад Гельмут Фогт повівся як досконалий знавець усіх потаємних припасів. Обер-кельнер тільки витріщувався на його замовлення. А Майєр з поважною міною на обличчі тільки схвально похитував головою.

Нарешті, записавши замовлення, обер-кельнер наважився делікатно натякнути:

— В наші часи такий дефіцит роздобути дуже нелегко…

— Дорого? — прямо запитав Майєр.

— Про це ліпше знає господар закладу, — ухильно відповів обер-кельнер.

— Грошви стане! — поклав край його ваганням Віллі.

Гельмут скинув оком довкола й мовив:

— Раніше тут було затишніше — залу освітлювали свічки. А тепер понавішували на стіни бліді електричні світлячки. Як у борделях…

— Тебе такі зміни не надихають? — руба запитав Майєр.

Гельмут сторопів.

— А-а, я забув про твій мундир… Сам розумію: віск нині дефіцит — війна. Але ж який приємний, запашний душок ішов од свічок. Іноді здавалося — пахне медом. От і в Мюнхені, — раптом запалився він, — все без змін!

— Звідки знаєш?

— Кілька днів тому повернувся з однодобової екскурсії по історичних місцях націонал-соціалістського руху. На чолі з екскурсоводом ми встигли відвідати геть усі бірхаузи[10] освячені генієм і думкою великого фюрера.

— Сподобалося?

— Ще б пак! Пиво там досі чудове.

— Пиво? Не розумію.

— За день ми встигли навідатися лише до пивних. Враження — незабутні! У самісінькому центрі старого Мюнхена на Платцль[11] із давніх-давен стоїть "Хофбройхауз" — "Придвірний пивний дім". У тамтешній пісеньці співається, що Мюнхену не загинути, "поки наш "Хофбройхауз" на майдані стоїть…" Уяви, Віллі! На першому поверсі "Хофбройхауза"— циклопічні зали з довжелезними дубовими столами на сотню випивох, на другому — зали "для чистої публіки" та екскурсантів по історичних місцях. Ще вище — велетенська зала, призначена для гульні цілого натовписька. Один "Хофбройхауз" може ковтнути все населення якогось невеличкого провінційного містечка.

Відгуки про книгу Блакитна лінія - Ячейкін Юрій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: