Блакитна лінія - Ячейкін Юрій

Такої миті навіть звичайна комашка видавалася дивом із див, а ще вчора вона її відігнала помахом руки. І щоб усе це відкрилося, необхідна була поява сірих постатей, мисливців, що на полюванні обклали здобич.

А здобич — то вона… І тоді, опановуючи себе, вона вольовим зусиллям чавила небезпечні емоції, рішуче гасила в свідомості звабливі вогні. Добре відала, від чого вони походять і до чого можуть призвести. Злам — спадкоємець слабкості…

На прогулянку вона вийшла за годину до обумовленого з Майєром часу. Бажано, щоб спостерігачі призвичаїлися до її присутності на вулиці. Двічі на кілька хвилин лишала коляску під надійну опіку Віта — заходила до аптеки та перукарні. Для чого? Щоб вирішальної миті її самотнє повернення додому не стурбувало переслідувачів.

Її присутність на вулиці — сигнал небезпеки. І весь її задум, його успішне здійснення залежало від кмітливості Віллі. Чи зупинить машину? Чи не покине напризволяще Федька? Її поймав крижаний холод від самої думки, що маля потрапить до катівні гестапівських убивць. Що могла, все зробила. Подальше залежало від розуму й спритності Майєра. Про старого з овочевої крамниці вона не думала, бо не знала його як людину: бачила лише один раз, коли приходила з паролем по рацію.

Та годі про це!

Машина Майєра зупинилася. Вже пощастило! Ну, Віллі, дій! Твоя черга… Вона рвучко повернулася й попрямувала додому. Тепер їй слід відволікати на себе максимальну увагу. Так, як вона наперед обміркувала.

Удома Крістіна вдала, що не помічає цікавих поглядів Барбари. Піднялася вгору, на занедбаний третій поверх, де ховала рацію. Почула шурхіт за дверима й зацокотіла морзянкою, хоч ще не підключила передавача до живлення. Почулися легкі, поспішні кроки, що віддалялися.

"Побігла повідомити! Зараз станеться!"

Крістіна включила живлення. Одягла навушники. Чекала. Ось і ледь чутні кроки людей, що підкрадаються до дверей…

Вона зацокотіла ключем, надсилаючи в ефір шифровку, яку підготувала зранку. Про чергового вилупка з інкубатора Хейніша. Тільки тепер у шифровці був пропущений рядок "Джерело Ніка". Пропуск цього неодмінного рядка — сигнал біди. Повторна передача прийнятої у Центрі шифровки — один з її сигналів провалу. В Москві тепер знатимуть…

Двері навстіж розчахнулися.

Від них до Крістіни простяглося кілька жилавих рук. Загупали ноги…

Крістіна злякано зойкнула. Підхопилася з місця. А їй уже завертали руки за спину. Гостроносий, веснянкуватий парубійко зняв з неї навушники; одягнув на себе, сів до рації і перемкнув її на прийом.

Цієї миті до кімнати ввійшов висохлий, як мрець, чоловік.

З його появою всі виструнчилися. Одна Крістіна лишилася сидіти на канапі, куди її штовхнули подалі від рації.

Живий мрець ковзнув поглядом довкола.

— Гут! — сказав задоволено. — Відповідь була? — запитав у гостроносого радиста.

— Чекаю, пане кримінальний радник.

— Зачекаємо разом.

Він мовчки сів на канапу поряд із Крістіною і застиг, не дивлячись на неї. За хвилину приймач зацокотів морзянкою. Радист поспішно записував крапки й тире.

Крістіна знала цю шифровку напам’ять. Тому й "прочитала" її на слух: "Студентці. Одержано. Проф.".

Скорочене від слова "професор" — коротке "проф." — означало що радистку зрозуміли правильно.

Крістіна затамувала в собі свою маленьку радість, свою ще одну перемогу. На останньому рубежі…

— Хитро замислено, — сказав живий мрець. — Тонке алібі! Дуже підступний задум! Панове, зверніть увагу, всі сусіди в один голос запевнятимуть, що в той час, коли працював шпигунський передавач, ця мила пані прогулювалася на повітрі. Її всі бачили на власні очі! Уявляєте?

— Так точно, пане кримінальний радник!

— До речі, де її синочок зараз?

— Ще на вулиці.

— Негайно заберіть додому.

— Слухаюсь!

— Там здоровезний собацюра, — підказав хтось із вловлювачів.

— Ет! — недбало махнув рукою крем’язень, що зібрався йти по дитину. — Що той собака проти вальтера?

І він зник за дверима, щоб за кілька хвилин повернутися переполоханим.

— Пане кримінальний раднику, дитини нема! — нервуючи, повідомив він.

— Як так нема?

— Коляска порожня.

— А собака!

— Також зник!

— Цікаво…

Живий мрець із підозрою втупився в Крістіну.

— Що ви скажете на це?

Сльози залили обличчя жінки.

— Ясно, — крекнув радник. — Покличте оту… Як її?

— Служницю Барбару?

— Авжеж.

— Одна мить!

Увійшла дебела Барбара і одразу кинула зловтішний погляд на зарюмсану хазяйку.

— Куди поділася її дитина? — запитав радник.

— Як так поділася? — вибалушила очі вона.

— На вулиці знайдено порожню коляску. Ні дитини, ані пса!

— Не знаю, пане…

— Не знаєте… Хто міг узяти дитину?

— Ніхто! — гаряче запевнила Барбара. — Собацюра навіть мене не підпускав…

— А фрау Шеєр?

— Стара пані ще вчора поїхала провідати подругу. Повернеться сьогодні ввечері. Зараз у домі її нема.

— Хто ще?

Барбара зморщила лоба.

— Є ще один…

— Хто?

— Але ж він на службі!

— Я питаю: хто?

— Гауптштурмфюрер Майєр. Рудий такий…

— Ще хто?

— Уяви не маю!

— Чому назвали Майєра?

— Він знається з панянкою ще з часів спільної служби на Кавказі. Пес до нього давно звик. Ластиться, мов до хазяїна…

— Ви вільні. Поки що… Не залишайте будинок!

— Слухаюсь…

Коли за Барбарою зачинилися двері, він наказав:

— Негайно розшукати Майєра!

— Арештувати?

Кримінальний радник поплямкав губами, розмірковуючи. Нарешті проказав:

— Ви спочатку його знайдіть. Боюся, це буде нелегко.

Розділ сімнадцятий

КУЛЯ АБО ШИБЕНИЦЯ

Хейніш і гадки не мав, що ця зустріч з Кальтенбруннером буде останньою в його житті. Про те, що відбулося опівдні, він не знав нічого. Тому кожне слово шефа лунало мов грім серед ясного неба.

— Ви пригадуєте, про що я вас запитував, коли ви прибули до Берліна?

— Пам’ятаю до слова!

— Я запитав вас, хто ота жінка, що приїхала разом із вами.

— Так, питали, — Хейніш губився у здогадках.

Що трапилося? До чого шеф веде? Ясно одне: нагадує недарма.

— І знову запитую: хто вона?

Хейніш мовчав, збираючись з думками. Адже він уже пояснював свої шляхетні дії.

Однак Кальтенбруннер і не чекав на відповідь.

— Ваша красуня — радянська шпигунка! — люто ревнув він.

— Що?! — пополотнів Хейніш. — Не може цього бути! Адже я сам, особисто…

— Саме так: відповідатимете ви самі, особисто! У пана Мюллера!

— Але що сталося? — стогоном вихопилося в Хейніша.

— Невже не знаєте? — здивувався шеф.

— Нічогісінько…

— Неймовірно!

— Я готовий заприсягтися…

— Облишмо! Де ваш ад’ютант Майєр?

— Зранку відпросився до дантиста.

— Ви йолоп, Хейніше! Викінчений кретин! Ваш Майєр давно продався більшовикам!

— Але, коли я ніс службу на Кавказі…

— Атож! Він продався ще на Кавказі!

— Та звідки все це відомо? Я ж нічого…

— От що, Хейніше, мовчіть і слухайте. Сьогодні арештовано вашу пасію. В момент, коли вона працювала на радіопередавачі. Ви, Хейніше, пригріли отруйну зміюку! Обставини склалися так, що виявили і її спільника — вашого особистого дорученця Вільгельма Майєра. Чи були у вас від нього якісь службові секрети? Мовчіть! Моє запитання не потребує відповіді. І так усе ясно, як удень. Майєрові вдалося зникнути. На щастя, це нічого не важить: з його яскравими прикметами далеко не втечеш. До того ж він поцупив дитину Бергер і прихопив із собою ще й пса. Рудий здоровань з немовлям на руках і чорною собацюрою будь-кому впаде в око. Погодьтеся, рідкісне видовисько! Арешт Майєра — справа кількох годин.

— Хто б міг подумати! — пробелькотів Хейніш. — Майєр! Сказитися можна…

— Сказ вас не врятує! Вдамося до елементарної логіки. Що станеться після цієї чорної зради з вашою агентурою, яку ви залишили на Кавказі? Всі ваші резиденти опиняться, а може, вже опинилися за гратами! А тут, у Берліні? Ви працювали під пильним наглядом росіян! Вихованці "Цепеліна", яких ви до них закидали, надсилали нам "дезу" під диктовку червоних. У цьому вже немає жодних сумнівів. Наслідки незворотні: оперативний відділ генштабу користувався цими фальшивими повідомленнями й керувався ними у фронтових діях. Ось звідки випливають наші, здавалося б, незбагненні поразки на Кавказі! Об’єктивно оцінюючи всі ці події, приходимо до неспростовного висновку: очолюваний вами відділ "Цепеліна" завдав удару в спину не росіянам, а нашому вермахту. Хіба не так? Ну, тепер Мюллер нагадає вам покійного Гейлігена… Чи усвідомлюєте ви, що чекає вас у костоламів Мюллера? Я не здивуюсь, якщо ви й самі в руках його громил признаєтеся в шпигунстві на користь росіян… Мюллер із вас усі жили повитягує! По одній!.. А мені ваші примусові признання ні до чого — зайва морока й клопіт. Ну? Маєте щось сказати?

Хейніш знічено мовчав. Не тому, що забракло слів на якесь недолуге виправдання, а тому, що несамовитий відчай задушливою спазмою відібрав у нього мову. У відповідь лише невиразно проклекотіло щось у горлі.

Кальтенбруннер ствердно хитнув конячою головою, ніби почув вичерпне й недвозначне пояснення. Потому мовив навіть дещо співчутливо:

— Ось вам на вибір, Хейніше: куля або шибениця. На вирішення цієї дилеми я надаю вам цілу годину. Шістдесят повноцінних хвилин! Врахуйте: шибениця вам забезпечена, якщо ви потрапите до рук Мюллера, куля врятує вас від тортур, якщо стане мужності упоратися самому… Рівно за годину вас позбавлять зброї. Це — все! А зараз — ідіть додому. Куля — то ваша приватна справа!

— Гаразд, — змертвілим голосом озвався Хейніш.

Він ледь спромігся звестися на ватяні ноги. Тіло дивно обважніло, зробилося неслухняним. Похитуючись, пішов до — виходу під безжальним, суворим поглядом шефа.

У приймальні з його появою підвелися з стільців двоє — закрижанілий Пауль Шенк і кремезний гевал з мавпячими, гострими очима й щелепами неандертальця. Типовий убивця за фізіономічними ознаками, систематизованими італійським криміналістом Ламброзо.

Хейніш сприйняв це як належне. Ці двоє уособлювали невідворотність долі.

Якщо не він сам, то, мабуть, вони… Руки в них не здригнуться… Адже шеф прозоро сказав: "Мені ваші примусові признання ні до чого — зайва морока й клопіт…"

Хейніш, мов примара, почвалав довгими переходами на вихід. Двійко убивць лінивим перевальцем — за ним. Отак, у супроводі свого фатального почту, він дістався додому. Вхідні двері не замкнув — зайве. Пройшов до кабінету й сів за стіл. Чув за дверима тихе шарудіння і неквапну, неголосну, немов у покійницькій, розмову.

Йому пригадалася тепер така давня бесіда з фрейлейн Крістіною Бергер.