Тихий Дін - Михайло Шолохов

— От він, георгієвський кавалер. Однак, ти змужні-і-і-в, брате!

Він козирнув до Григорія і простяг руку.

— Надовго прибув?

— На два тижні, ваше превосходительство.

— Дочку то поховали. Жаль, жаль...

Григорій промовчав. На ґанок, натягаючи рукавички, виходив Євген.

— Григорій? Ти звідки?

У Грицька темніло в очах, але він посміхався.

— З Москви, у відпустку.

— Он як. Ти поранений в око?

— Так точно.

— Я чув. Який він молодець став, а, тату?

Сотник кивнув головою на Григорія, повернувся обличчя до стайні.

— Микитовичу, коні!

Поважний Микитович кінчав запрягати і, неприязно косячись на Григорія, підвів до ґанку старого сірого рисака. Під колесами легеньких дрожків хрушко шаруділа, здавлюючись, зшита льодком земля.

— Ваше благородіє, дозвольте вас прокатати, як колись?— звернувся Григорій до Євгена, улесливо посміхаючись.

"Не здогадується, бідний", — задоволено посміхнувся той і блиснув з-під пенсне очима.

— Що ж, будь ласка, їдьмо.

— Ти що ж це, допіру приїхав та вже й кидаєш молоду жінку? Не скучив хіба? — старий пан милостиво посміхнувся.

Григорій засміявся.

— Жінка не ведмідь, в ліс не втече.

Він сів на передку, підстромив під сидіння батіг, розібрав віжки.

— Ех, і прокачу ж я вас, Євгене Миколаєвичу.

— Прокати, на чай дістанеш.

— Дуже вам вдячний. І так спасибі, що Оксану мою... годуєте... шматок їй... даєте.

Голос Григорія рвався і в сотника промайнула недобра підозра. "Невже знає? Ну, дурниці. Звідки? Не може бути". Він відкинувся на спинку, закурив цигарку.

— Повертайтесь швидше, — гукнув услід їм старий пан.

З-під коліс хуркнула іґлиста морозна курява.

Григорій рвав віжками губи рисакові і довів біг його до

найбільшої скорости. Вони за чверть години перехопилися через узгірок. У першому ж видолинку Григорій скочив з передка і висмикнув з-під сидіння батіг.

— Ти що?—нахмурився сотник.

— А от... що!

Григорій коротко махнув батогом, із страшною силою шмагнув сотника по обличчі. Перехопивши батіг, він бив держалном по обличчі, по руках, не даючи сотникові отямитись. Шматок скла з розбитого пенсне, врізався йому вище брови. На око падала цівкою кров. Сотник спочатку закривав обличчя руками, але удари частішали. Він скочив з обличчям спотвореним синцями і люттю, намагався боронитися, але Григорій, відступаючи, ударом по п'ястю паралізував йому праву руку.

— За Оксану! За мене! За Оксану! Ще тобі за Оксану! За мене!

Батіг свистів. М'яко хльоскали вдари. Потім кулаками звалив на тверде груддя дороги і качав по землі, бив нелюдськи підкованими закаблуками салдатських чобіт. Знесиливши, сів у дрожки, гигикнув і, висилюючи рисака, перевів його на чвал. Дрожки покинув коло воріт, стискаючи батіг, плутаючись у полах розхристаної шинелі, біг до челядні.

Оксана на хряп дверей оглянулась.

— Гадина!.. Сука!..

. Вискнувши, батіг щільно обвив її обличчя.

Задихаючись, Григорій вибіг на двір, не відповідаючи на запит" діда Сашка, пішов з маєтку. Верстви за півтори його наздогнала Оксана.

Вона тяжко дихала і йшла поруч мовчки, інколи торкаючи рукою Григорія.

По розвилках коло бурої степової каплиці, сказала чужйм далеким голосом.

— Грицю, прости!

Григорій вищирився, горблячись наставив комір шинелі.

Десь позаду коло каплиці залишилась Оксана. Григорій не оглянувся ні разу, не бачив простягнутих до нього Оксани-них рук.

4 Спускаючись з гори до хутора Татарського, він здивовано побачив у руках своїх батіг, кинув його, широко ступаючи, подався провулком. До вікон липли обличчя, здивовані його появою, низько вклонялися зустрічні баби, пізнаючи його.

Коло воріт свого двору худорлява чорноока красуня-дів-чина з розгону з вереском кинулася йому на шию, забилась на грудях. Стиснувши долонями її лиця, Григорій підвів голову і пізнав Докійку.

З ґанку кульгав Пантелей Прокопович, в хаті вголос заплакала мати. Григорій лівою рукою пригортав батька, праву цілувала Докійка.

Знайомий до болю скрип приступок — і Григорій на ґанку. Постаріла мати підбігла з жвавістю дівчинки, вимочила слізьми петлиці шинелі і, невідривно пригортаючи сина, лепетала щось своє, безладне, що й словами не переповісти, а в сінях, чіпляючись за двері, щоб не впасти, стояла —зблідла

Наталка); болісно посміхаючися, падала, підтята бистрим розгубленим поглядом Григорія... ✓

Вночі Пантелей Прокопович,