Тихий Дін - Михайло Шолохов

йому, що він не поїде звідси, аж поки вилікує мені дівча! У флігелі дай йому кімнату, годуй його! — закричав старий, розмахуючи кістлявим кулаком. — Сити його, годуй як на заріз, а по-ї-хати... не поїде! — урвавши, підійшов до вікна, потарабанив пальцями і, підійшовши до збільшеної фотографії сина, знятого дитиною на руках у няньки, відступив на два кроки і довго дивився мружачись, мов не пізнаючи.

Першого ж дня, скоро недуга звалила дівчинку з ніг, Оксані згадалась гірка Наталчина фраза: "Одізвуться тобі мої сльози..." і' вона вирішила, що це її бог карає за те, що тоді знущалась з Наталки.

Пригнічена страхом за життя дитини, вона тратила розум, без ладу хапалася, робота падала їй з рук.

"Невже забере?" — билася невідступно гарячкова думка і не вірячи, всією силою не бажала вірити, вона нестямно молилася, благала в бога останньої милости: зберегти життя дитині.

"Господи, прости!.. Не збавляй! Зглянься, господи, змилуйся !"

Хвороба душила маленьке життя. Дівчинка лежала крижем, з припухлого горличка вихоплювався трудний уривчастий хрип. Станичний фельдшер, помістившись у флігелі, приходив разів чотири на день, вечорами довго стояв на ганку челядні, покурюючи, дивлячись на холодний розсип осінніх зір.

291

Тихий Дін, І.

Цілісінькі ночі простоювала Оксана навколішках коло ліжка. Булькотливе хрипіння шматувало її серце.

— Ма-а-мо... — шелестіли маленькі засмаглі губи.

— Зернятко моє, донечко!—приглушено дзвеніла мати,— квітонько моя, не уходь, Тетгінко! Глянь, моя ясочко, розплющ-оченятка. Отямся ж! Горленько мой чорноглаза, за що ж, господи?..

Дівчинка деколи підіймала запалені повіки, налиті поганою кров'ю оченятка втопляли тёкучий, невловимий' погляд. Жадібно ловила мати цей погляд. Він уходив, здавалось,, в себе, тужний, примирений.

Померла вона на руках у матері. Востаннє, схлипуючи, зіхнув посинілий ротик, і тільце випростала конвульсія; закидаючись котилася з Оксаниної руки пітна голівка, примружене, з мертвою зіницею, дивилося здивовано похму-рювате мелехівське оченятко.

Коло ставу, під старою розлапистою тополею викопав дід. Сашко малесеньку могилку, під пахою відніс туди труночку, з невластивою йому квапливістю загорнув її землею і довго, терпляче чекав, поки підведеться Оксана з суглинистого горбка. Не дочекався, висякався, мов гарапником ляснув, пішов до стайні. З сінника дістав флакон одекольону, неповний слоїчок денатурованого спирту, змішав у пляшці і, бовтаючи, милуючись з кольору, сказав:

— Пом'янемо, царство небесне дитині. Душа янгольська переставилася.

Він випив, ошелешено закрутив головою, закусюючй розчавленим баклажаном і, розчулено дивлячись на пляшку, сказав:

— Не забудь ти мене, люба, а я тебе не забуду! — і заплакав.

Через три тижні Євген Листницький прислав телеграму, сповіщаючи про те, що одержав відпустку і виїхав додому. На станцію вислали по Нього трійку коней, вся челядь стала на ноги: різали гиндичок, гусей, дід Сашко білував барана,, готувались наче перед великим з'їздом гостей.

Напередодні до слободи Кам'янки вислали підставу. Молодий господар приїхав уночі. Мрячило, лихтарі кидали на калюжі хмерхлі стежки світла. Коло ґанку, видзвонюючи бубонцями, спинилися коні. З закритої коляски вийшов схвильований, усміхнений Євген. Кинувши на руки дідові Сашкові теплого плаща, він, помітно кульгаючи, зійшов на ганок. Із залі, натикаючись на меблі, квапливо човгав старий пан.

Оксана подала вечерю до їдальні і пішла кликати до столу. Зазирнувши в замкову щілину: побачила: старйй, припавши до сина, цілує його в плече; шия його, в старечих щуплих згортках, дрібно труситься. Зачекавши кілька хвилин,

Оксана заглянула знову: Євген в розхристаному захисному мундирі стояв навколішках перед великою розгорнутою на підлозі мапою.

Старий пан, видуваючи з люльки кільця диму, стукав щиколодками по ручці крісла, гудів обурено:

— Алексеев? Не може бути. Я не повірю.

'Євген щось тихо й довго говорив, переконував, водив по мапі пальцем, у відповідь йому старий стримано басив:

— Верховний у даному випадку неправий. Вузька обмеженість. Та даруй, 'Євгене, от тобі аналогічний приклад з русько-японської кампанії... Дозволь!.. Дозволь, дозволь!

Оксана постукала.

— Що? вже подано? Зараз.

Старий вийшов жвавий, веселий, зовсім по-молодому виблискували його очі. Вдвох із сином вони випили пляшку вина, вчора тільки викопану в льоху з землі. На позеленілій замшілій наличці ще зберіглась вицвіла цифра— 1879 р.

Прислуговуючи і дивлячись на веселі обличчя, Оксана ще прикріше відчувала свою самотність. Гризла її невиплакана туга. Перші дні після смерти дівчинки вона хотіла й не могла плакати. Ріс у горлі крик, але сліз не було, і тому, кам'яна гіркота дошкуляла удвоє гірше. Вона багато спала (шукала відпочинку у сонному забутті), але й уві сні настигав її примарний поклик дитини. їй то здавалось, що дочка її спить поруч з нею, і вона відсувалась, лапала по постелі, то чула вона невиразне шепотіння: "Мамо,мамо, питки".

— Рідненьке моє... — шептала Оксана захолоділими губами. Навіть і появки ввижалось їй іноді, що от до колін її горнеться дитина, і вона ловила себе на тому, що тягнеться рукою попестити кучеряву голівку.

На третій день після приїзду Євген допізна просидів у діда Сашка в стайні, слухаючи нехйтрі його оповідання про колишнє вільне на Доні життя, про давнину. Він вийшов звідти о дев'ятій годині; н!а дворі повівав вітер, сльотно чвакала під ногами грязь. Між: хмарами козакував молодий жовтовусий місяць. До