Тихий Дін - Михайло Шолохов

Покидавши ложки, козаки вискочили на двір. Над ними низько і плавно кружляв літак. Гуркотливе рокотання його звучало загрозливо.

— Падай під плоти. Бомби зараз почне кидати, поруч бо батарея! — крикнув Чубатий.

— 'Єгорку збудіть! Уб'є його на м'якому матраці!

— Рушниці давай! с '

Чубатий старанно ціляючись, стріляв просто з ґанку. Вулицею бігли, чогось пригинаючись, салдати. В сусідньому дворі чути було кінський вереск й гостру команду. Вистрілявши обійму, Григорій глянув через паркан: там метушились номери, закочуючи гармати під шопу. Мружачись від колючої синяви неба,— Григорій глянув на птаха, що рокочучи знижувався; звідти тієї хвилини щось враз упала і гостро блиснуло в смузі соняшного'променя. Страшенний гуркіт струснув будиночок і козаків, що тулились до ґанку; на сусідньому дворі передсмертним вереском захлинувся кінь. Гострий сірчаний запах гару принесло з-за тину.

— Ховайся! — крикнув Чубатий, збігаючи з ґанку.

Григорій плигнув за ним слідом, упав під тином. Крило-літака блиснуло якоюсь алюмінієвою частиною; він повертався, плавко заносячи хвіст. З вулиці стріляли пачками, гатили випалами, сіяли безладними дрібушками пострілів. Григорій ледве вклав обійму, як ще дужчий вибух жбурнув, його на сажінь від паркану. Брила землі вдарила його в голову, запорошивши очі, придавила вагою...

Його поставив на ноги Чубатий. Гострий біль у лівому оці не давав Григорієві дивитись; насилу розплющивши праве, побачив: половина будинку зруйнована, червоним потворним місивом.'лежала цегла, над нею курилася рожева курява. З-під. потрощеного ґанку на руках повз 'Єгор Жарков. Все обличчя його — неугавний крик, по щоках з вивалених очей — криваві сльози. Він плазував, втягнувши голову в плечі, кричав, не розтуляючи трудно почорнілі губи.

— А-ї-і-і-і! А-ї-і-і-і! А-ї-і-і!..

За ним на тоненькій шкуратинці, на обпаленій холоші на-вперек волочилася відірвана коло стегна нога, другої не було. Він повз помалу пересовуючи руки, тонкий майже дитячий зойкливий крик Гвинтився з рота. Він урвав крик і ліг боком, щільно притискуючи обличчя до неласкавої, вогкої, загидженої кінським гноєм і і окрушинами цегли землі. До ньрго ніхто не підходив.

— Беріть же його! — крикнув Григорій, не відриваючи долоні від лівого ока.

У двір набігли піхотинці, коло воріт зупинилась бідка телефоністів.

— Паняй, чого стали! — погукнув на них офіцер, скакавши мимо. — От звірі, хамло!..

Звідкись притьопав дідусь у чорному довгому сурдуті і дві жінки. Натовп оточив Жаркова. Притиснувшись, Григорій побачив, що він ще дихає, схлипуючи, і весь стенаю-чись. На змертвіло-пожовклому лобі його виступив буйний зернистий піт.

— Беріть! Що ж ви... туди вас, люди ви чи чорти?

— Чого лаєшся? — огризнувся високий піхотинець. — Беріть, беріть, а куди ж брати? Бачиш, доходить.

— Обидві, ноги відірвало.

— Крови якої!..

—* СанітарК де?

— Які вже тут санітари...

— А він ще прй пам'яті.

Чубатий ззаду торкнув Григорія за плече, той оглянувся.

— Не руш його, — сказав він пошепки, — зайди з цього боку, глянь.

Він перейшов на другий бік, не випускаючи, з пальців рукава Грицькової гімнастівки, розштовхав ближніх. Григорій глянув і згорбившись пішов до воріт. Під животом Жаркова парували, мінилися ніжно-рожевим і блакитним випущені кишки. Кінець цього перевитого клубка був виваляний у піску й гною, він ворушився, збільшуючись. Рука бідолашного лежала рубом, мов би згрібаючи.

— Накрийте йому обличчя, — запропонував хтось.

Жарков раптом сперся на руки, і, закинувши голову так, що карк бився між скорчених лопаток, крикнув хрипким нелюдським голосом:

— Братця, заподійте смерть! Братця!.. Братця, що ж ви ди-ви-тесь?.. Аха-ха-а-а-а-а! Братця, заподійте смерть!..

XXI.

Вагон м'яко хитає, перестук коліс заколисливо —сновійнйй, від лихтаря до половини лави жовта в'язь світла. Так гарно випростатись на весь зріст і лежати розбувшись, давши спокій ногам, що два тижні парилися в чоботях, не почувати за собою ніяких обов'язків, знати, що життю твоєму не загрожує небезпека і смерть така далека. Особливо приємно прислухатись до гуркотливого говору коліс: адже з кожним поворотом, з кожним ривком паротягу — все далі фронт. І Григорій лежав, прислухаючись, рухаючи пальцями босих ніг,— усім тілом радіючи чистій тільки сьогодні взятій білизні. Він відчував таке, мов би скинув з себе брудну шкурку і вступив до іншого життя незаплямовано-чистий.

Тиху, мирну радість порушував біль, що дзвенів у лівому оці. Він часом затихав і раптом повертався, палив " око вогнем, витискував під завоєм мимовільні сльози. В шпиталі, в Кам'янці-Струмилові, молоденький єврей-лікар, оглянув Григорієві око й щось написав на клаптику паперу.

— Вас доведеться відіслати в запілля. З оком серйозна неприємність.

:— КОСИЙ буду?

— Ну, що ви, — ласкаво усміхнувся лікар, відчувши в запитанні неприхований переляк: — треба лікуватися, може доведеться зробити операцію. Ми вас відправимо в далеке запілля, до Петербургу, наприклад, або до Москви.

— Спасибічки.

— Ви не бійтесь, око буде ціле, — лікар поляскав Григорія по плечі і, сунувши в руки, клаптик паперу, легенько виштовхнув його в коридор. Він закачував рукава, готуючись до операції.