Тихий Дін - Михайло Шолохов
. Від Григорія Оксана не часто діставала коротенькі листи, що сповіщали про те, що він поки живий, мовляв, і здоровий, службу виконує. Чи кріпився він, чи не хотів у листах показувати, а тільки й разу не вкинув він і слова про те, що важко йому, нудно. Листи дихали холодком, наче писав він їх з примусу, тільки в останньому листі прохопився фразою "...весь час у лавах, і вже мов би й надокучило воювати, возити за собою в саквах смерть". В кож-йому листі він довідувався про доньку, прохав писати про неї: "...пиши, як моя Тетянка росте і яка вона з себе стала? Недавно бачив її уві сні великою і в червоній сукні".
Оксана з вигляду мужньо терпіла розлуку. Все кохання її до Грицька перекинулось на дочку, і особливо після того, як переконалась, що справді від Грицька понесла вона дитину. Докази являло життя незаперечні: темнорусяве волосся дівчинки зійшло, нове росло чорне й кучеряве, міняли колір і очі, чорніючи, довшали в розрізі. З кожним днем дівчинка все разючіше нагадувала батька, навіть усмішка віддавала мелехівським, Грицьковим, звірюватим. Тепер не вагаючись пізнавала вона в дитині батька і від цього прикіпала до неї жагучим почуттям, — не було вже так, як раніше, коли підходила вона до колиски і сахалася, примітивши на сонному личку дівчинки якийсь неясний натяк, найменшу схожість з ненависними рисами Степанового обличчя.
Цідилися дні, і після кожного осідала в душі Оксаниній терпка гіркота. Тривога за життя коханого гостреньким' свердельцем свердлувала, мозок, не покидала її вдень, навідувалась і вночі і тоді те, що копичилось у душі, загнуздане до часу волею, рвало греблі; ніч, всю до раня, билася Оксана в німому крикові, в сльозах, кусаючи руки, щоб не збудити дитину, втішитй крик і моральний біль вбити фізичним. У пелюшки виплакувала зайвину сліз, думаючи в дитячій своїй наївності: "Грицькова дитина — він серцем повинен відчути, як тужу за ним".
Після таких ночей уставала вона, мов побита: ломило все тіло, настирливо, невтомно стукали в скронях срібні молоточки, в спущених, колись юно-пухлих кутках тепер змужнілого рота залягав смуток. Старіли Оксану палючі ночі...
У неділю якось подала вона панові сніданок і. вийшла на ґанок; до воріт підійшла жінка. Билися під білою хусткою страх які знайомі очі... Жінка натиснула клямку й увійшла в двір. Оксана зблідла, пізнавши Наталку, цоволі рушила назустріч. Вони зійшлись на середині двору. На чириках Наталчиних лежала густа дорожня курява. Вона зупинилась, мертво спустивши великі робочі руки, дихтіла, намагаючись і не можучи випростати покалічену шию; тому здавалось, що дивиться вона кудись у бік.
— Я до тебе, Оксано, — сказала вона, облизуючи обвітриш губи сухим язиком.
Оксана швидко оглянула вікна будинку і мовчки пішла до челядні, на свою половину. Наталка йшла позаду. Слух її болісно скоблило шарудіння Оксаниної сукні.
"Від спеки, мабуть,' у вухах боляче", — вивернулася з во-роху думок одна.
Двері, пропустивши Наталку, причинила Оксана. Причинивши, стала серед кімнати, сунула руки за білий фартух. Гру вела вона.'
— Ти по що прийшла? — закрадливо, майже пошепки спитала .вона.
— Мені б напитись... — попрохала Наталка і обвела кімнату важким, не гнучким поглядом.
Оксана чекала. Наталка заговорила важко підносячи голос.
— Ти відбила в мене чоловіка... Віддай мені Григорія. Ти... мені життя зламала... Бач, яка я...
— Чоловіка тобі? — Оксана зціпила зуби, і слова — дощові краплі на камінь — точилися скупо. — Чоловіка тобі? в кого ти просиш? По що ти прийшла?.. Пізно ти надумалась випрохувати. Пізно...
Хитнувшись усім тілом,— Оксана підійшла щільно, в'їдливо засміялась.
Вона глузувала, вдивляючись в обличчя ворога. Ось вона — законна, покинута жінка — стоїть перед нею принижена, розчавлена горем; та, з ласки чиєї сходила Оксана сльозами, розлучаючись з Григорієм, несла в серці кривавий біль, мов цупкий самородок-камінь, і в той час, коли вона, Оксана, томилася смертною тугою, оця-о пестила Григорія і напевне сміялася з неї, нещасливої, покинутої коханки.
— І ти прийшла просити, щоб я його кинула? — задихалась Оксана. — Ах, ти, гадюка потаєнна!.. Ти перша відняла в мене Грицька. Ти, а не я... Ти знала, що він жив зі мною, чого заміж ішла? Я повернула своє, він мій! У мене дитина від нього, а ти...
Вона з гарячою ненавистю дивилась у вічі Наталці і, безладно змахуючи руками, сипала перекипілий шлак слів.
— Мій Грицько — і нікому не .віддам!.. Мій!.. Чуєш ти? Мій!.. Іди геть, суко безсовісна, ти йому не жінка. Ти в дитини .батька хочеш узяти? Ого! Чого ж ти раніш не йшла? Ну, чого не йшла?
Наталка боком підійшла до ослону й сіла, опускаючи голову на руки, долонями затуляючи обличчя.
— Ти свого чоловіка кинула... Не кричи так...
— Крім Грицька, немає в мене чоловіка. Нікого немає на цілому світі!..
Оксана, почуваючи, як кидається в ній безмежна злоба, дивилась на пасмо прямого чорного волосся, що впало з-під хустки на руку Наталки.
— Та чи ти потрібна йому? Диви, як шию в тебе покривило. І ти гадаєш, він позаздриться на тебе? Здорову кинув, а на каліку позаздриться? Не бачити тобі Грицька! От моє слово! Іди!
Оксана лютувала, захищаючи своє гніздо, за все колишнє разила тепер. Вона бачила, що Наталка, не зважаючи на трохи покривлену шию, така
