Тихий Дін - Михайло Шолохов

— Прийду додому, — казав він, — хоч яку дівчину обдурю. Одружусь, а потім признаюсь, що око скляне.

— Обдурить, бий його лиха година! — реготав Бурдин, що безперестань наспівував про Дуню та про таргана, що прогриз Дуні фартух.

І от прикрий випадок — і красун хлопець повернеться до рідного села косою потворою.

— Нове дадуть, не. реви, — потішав Григорій.

Врублевський підвів напухле від сліз обличчя з червоною мокрою дірою замість ока.

— Не дадуть. Око—воно триста карбованців коштує. Не дадуть.

. — От око було, так око! Кожна жилка на ньому вимальо-вана, — захоплювався Косих.

Після ранкового чаю Врублевський поїхав з фельдшерицею в крамницю до німця і той знову підібрав око,

— Німці, вони кращі за росіян! — шаленів у захопленні Врублевський.—У купця-росіянина — чорта з два випросиш, а цей і слова не сказав.

Минув вересень. Час скупо відраховував дні. Тягнулись вони безкінечно довгі, набиті мертвою нудотою. Ранком о дев'ятій пили чай. Кожному хворому на тарілочці давали дві чахлі, прозорі скибочки французької булки і грудочку вершкового масла, з мізинець завбільшки. Після обіду розходились голодні. Ввечорі пили чай, для різноманітности запиваючи його холодною водою. Склад хворих мінявся. З "військової палати" (так охрестили хворі палату, де лежали поранені салдати) перший виписався сибиряк Косих, за ним пішов латиш Варейкис. Наприкінці жовтня виписали Григорія.

Гарний, з підстриженою борідкою хазяїн лікарні, лікар Снігірьов на іспиті визнав зір Григорія за задовільний. У темній кімнаті йому показували на певній віддалі освітлені великі літери й цифри. Його виписали і послали до шпиталю на Тверську, тому що загоєна рана на голові несподівано відкрилась, і з'явилося легке нагнивання. Прощаючись з Гаранжою, Григорій спитав:

— Чи побачимось коли?

— Гора з горою не сходиться...

— Ну, хлопче, спасибі, що очі мені відкрив. Тепер я видющий і... злий!

— До полку прийдеш — побалакай про це з козаками.

— Г аразд.

— Мабуть, доведеться бувати на Чернігівщині, в слободі Горохівці — питай коваля Андрія Гаранжу, радий буду тебе бачити. Прощавай, хлопче.

Вони обнялись. Надовго зберігла пам'ять Григорія образ українця з суворим одиноким оком і ласкавими лініями рота на супісних щоках.

У шпиталі Григорій провалявсь тижнів з півтора. Він виношував у душі незформовані рішення, грала в ньому терпка згублива отрута гаранжівської науки, жовч його передалась і Григорієві. З сусідами в палаті він говорив мало, якесь тривожне збентеження знати було в кожному його русі. "Клопітний" — так схарактеризував його під час прийому завідувач шпиталю, нашвидку оглядуючи неруське обличчя Григорія.

Перші дні Григорія трусило, лежав він на ліжку, прислухаючись до неугавного дзвону у вухах.

В цей час і стався такий інцидент:

По дорозі з Воронежу, шпиталь ізволила відвідати особа імператорської фамілії. Повідомлені про це зранку особи лікарського персоналу шпиталю заметушились, мов ті миші в підпаленій коморі. Поранених причепурили, турбуючи їх, позачергово перемінили постільну білизну, молодший лікар навіть намагався вчити, як відповідати персоні і як поводитися, розмовляючи з нею. Тривога передалась і пораненим: дехто наперед почав говорити пошепки. Опівдні коло дверей бевкнула автомобільна сирена і в супроводі належного почту, в настіж відчинені двері шпиталю вступила особа. (Один з поранених, веселун і балакун, запевнював потім товаришів, що під ту мить, як під'їздили вельможні відвідувачі, шпитальний прапор з червоним хрестом раптом буйно захвилював, дарма, що година стояла напрочуд ясна й безвітряна, а на другому боці вулиці, на вивісці голярні еле-ґантний закучерявлений чолов'яга зробив щось подібне до уклінного руху або реверансу). Почали обходити палати. Особа ставила слушні для її становища безглузді питання; поранені, за порадою молодшого лікаря, вилупивши очі ще дужче, ніж вимагали на муштрі, відповідали: "Точно так, ваша імператорська високість" та "Нікак нет", з додатком того ж титулу. Коментарі до відповідав давав завідувач шпиталю, при чому звивався він, мов той вуж, затиснутий вилами, і навіть здалека на нього шкода було дивитись. Царственна особа, переходячи від ліжка до ліжка, роздавала образки. Натовп блискучих мундирів , і густа хвиля дорогих парфумів насувались на Григорія. Він стояв коло свого ліжка, неголений, худий, з запаленими очима; дрібне тремтіння гострих брунатних вилиць показувало його хвилювання.

"Ось вони, на чию радість нас вигнали з рідних куренів і кинули на смерть. Ач, гадюки! Прокляті! Дармоїди! Ось вони найдошкульніші воші на нашій хребтині!.. Чи не за цю... топтали ми кіньми чужі хліба і вбивали чужих людей ? А повз я по стерні і кричав? А страх? Відірвали від родини, морили в касарні..." — клуботалася в голові його кипуча хвиля думок. Пінна злоба зводила цого губи. — "Ситі які всі, аж блищать. Туди б вас, тричі прокляті! На коней, під Гвинтівку, вошами вас засипати, гнилим хлібом, м'ясом червивим годувати..."

Григорій низав очима лощених офіцерів почту и спинив мерхлий погляд на одвислих щоках, члена імператорської фамілії.

4 — Донець, георгієвський кавалер, — вигинаючись показав на нього завідувач, і таким тоном було це сказано, наче він сам заслужив цього хреста.

— Якої станиці? — спитала особа, держачи напоготові образок.