Мазепа - Лепкий Богдан

Любиш ти волю тую більш усього на світі, так любиш, що мордуєш її. Мордуєш роз'єднанням своїм, буйністю степової вдачі, неохотою до всього, що сковує тебе. Не признаєш влади своєї, так чужа поневолює тебе.

Чуєте? Усіма бездорожніми шляхами торохтять залізні вози, навантажені кайданами на тебе.

Чуєте? Стружать палі, на які застромлять вас, як мотилів на шпильку!

Бачите? Блищать штики, на котрі кидатимуть дітей неповинних ваших і котрими лона матірні розпорють, щоб не родили нащадків колишньої слави.

Ріжтесь, кусайтеся, бийтесь!

* * *

Гетьман Мазепа як градобур дивився на грізнохмаре українське небо і розумом своїм силкувався відвернути тучу.

У розум свій не втратив віри. Знав, що нема нікого, щоб бистротою ума і багатством досвіду перевищував його.

Але ж він один, а ворогів багато. Навіть союзники, теперішні й майбутні, не бажають добра Україні. Всіх їх жахає її буйна сила, плодючість землі та людської природи, всіх їх приманює до себе гарна Україна, як приваблива коханка. Знесилувати її бажають.

Жодному з них не вірить старий гетьман Мазепа, цареві Петрові менше всіх. Цей деспот навіть з намірами не скривається своїми. За кого він має Мазепу? За нікчемного самолюба, за служку гнучкошийого чи за продажливого амбітника, котрий за нагороду малу і найбільшого злочину не зжахнеться?

Цар не вірить доносам на Мазепу, але останнє військо в нього забирає. Недавно з Жовкви відправлено компанійський полк Танського під командуванням польського гетьмана коронного Синявського, а незабаром цар зажадав знову п'ять тисяч козаків і знову полк — проти Булавіна, щоб приборкати його.

З Танського потіхи Синявському не було. Чути, що Танського полчани гірш татарів лютують у Польщі. Гетьманові таких охотників не треба. Зате 5 тисяч доброго війська він післав під проводом свого небожа Войнаровського, людини найповнішої у світі. Полк проти Булавіна повели Левинець і Кожу-хівський — теж певні люди. Не пропадуть вони. Крім того з кінцем червня післав військо на Волинь, під Попонне, на допомогу Шеремет'єву, що польських бунтарів громив, а 1300 стародубців — у Бихів, що піддавався генералу Баверу.

З того, як на долоні, видно, що цар хоче Мазепу без війська залишити, щоб опісля зробити з ним, що йому буде завгодно. Плани готові. Виявив їх у Жовкві, а саме: скасувати козацький устрій на Україні, а завести московські порядки... Гарно!..

Але Мазепа на те не піде. Це ж знівечення його великих намірів, зруйнування праці цілого життя.

Треба, значиться, лицем повернутися на захід, до Карла й Лєщинського. Обидва вони люди умні й чесні.

Біда, що Лєщинського не признає Польща. Тільки частина панів за ним, решта з Сасом тримає. В Польщі домашня війна. З одного боку Сапіга, з другого — Вишневецький і Огінський, партизани, заїзди — потоп. Але ж завдяки тому безладдю гетьман Правобережжя донині держить. Там тепер кілька полків — і неабияких. Тримай з Петром, поможи Сасові на престол вернути, значиться, віддай тії землі, а там і булаву зложи і герцогом стань.

Ні, ні, не слід тому бути! В Московщині бунт. Піниться Дон, за Доном підніметься Волга. Добре і зле!

Добре, бо Петрові клопіт, а зле, бо цей бунт з Московщини може перекинутись на Україну. Україні ж під тую пору найгрізніше безладдя. Тому й Булавіна приборкати треба, хоч він природжений Україні союзник проти Петра... Хмари, хмари..!

Гетьман як градобур дивиться на захмарене небо і розумом своїм силується відвернути тучу.

* * *

Жовкло на деревах листя не тільки від того, що був жовтень на небі, але й тому, що знов будували фортецю, висаджували порохом мури і копотами накривали Київ. Гетьман знову наглядав за фортецею, ніби він не гетьман, а дозорець царський.

Військами його інші верховодять, а його діло дивитися, як риють вали, обкладають їх дерниною, валять і мурують, мурують і валять безнастанно. Та ще треба йому дивитися, як козаки, до шабель привиклі, тягнуть тачки, риють рови, як кроти, копають землю, як гробокопателі; обдерті, голодні, брудні, аж гидко на них дивитися. А тисячі царського війська залогами на Україні стоять і над народом знущаються. Навіть біля самого гетьмана їх чимало. Гетьман під сторожею солдатів!.. Коли ж воно скінчиться?..

Осінні дощі — Київ плаче.

Дощем, як слізьми, вмиваються вікна пишних Мазепиних церков. Дрімає у вечірніх тінях будинок академії. Мутніє вода в Дніпрі. Ніч.

Гетьман нервово ходить від вікна до вікна.

Пригадує собі, як тут цар гостив.

Від бенкетної зали до входових дверей червоний хідник.

По одній стороні — царські люди, по другій — наші старшини. Відчиняються двері, цар на порозі стає.

Голови хиляться додолу. Царева голова знімається вгору. Прощають його — він мовчки поміж лавами проходить. "Слухай, що Меншиков скаже!"

"Так, так, слухай, що Меншиков скаже".

* * *

На столі свічка горить. За столом Орлик, скрипить гусяче перо, пише.

Гетьман з-під ока дивився на свого молодого писаря. Знає і не знає його. Життя навчило недовірювати людям. По собі знає, який це сфінкс душа чоловіка. Невже ж знав Мазепу Дорошенко або Самойлович? Так, може, й Мазепа Орлика не знає.

І гетьман іде до своїх мешкальних покоїв. Добуває лист. Цікавий, що в ньому є. Це лист від гарної княгині Дольської. Не любовний, певно. Лист писаний тайним, числовим письмом, від якого в Орлика ключ.

"Чи швидко ти скінчиш? — питається з третього покою гетьман.— Ще є діло".

"Поспішаю, милосте ваша. За часок письмо буде готове".

"Спішись!" — Гетьман сідає за стіл і нервово повертає на всі сторони тим таємним листом. Шматок паперу, покритий числами, і на тім отсє шматочку, може, й написане рішення цілого його життя. Рішення залежить від того, чи Лєщинський піде йому на руку. Якщо Лєщинський згодиться на його жадання, а Карло згоду закріпить, вирішиться доля Мазепи.

"Чого ж ти так баришся, Пилипе?"

"Вже йду, милосте ваша, вже йду!"

Крізь неосвічені покої, як тінь, пересувається Орлик, входить до гетьманового кабінету і на столі перед гетьманом кладе довге письмо.

Гетьман перебігає його очима і відсуває набік:

"Прочитаю вранці, а тепер ти прочитай мені цей лист. Волох один привіз його від княгині. В шапці було. Наперед знаю, що вона там пише. Лихий її о тую кореспонденцію просить. Волос у неї довгий, та розум короткий. Ще мене колись тая княгиня писульками своїми до згуби доведе. Відпечатай цей лист і прочитай!"

Генеральний писар приймає від гетьмана письмо і підходить до свічки. Гетьман столовий вишиваний параванчик присуває до свічки, щоб видніше було.

Орлик розриває печатку, і з листа княгині вилітає другий листок. Орлик глянув і впізнав королівську печатку.

Мовчки пробігає цей другий лист очима.

"Чого ж ти задивився у цей лист, як кіт у каганець, чому не читаєш? Ти ж і без перекладу звик читати числові листи; до їх у тебе і ключ є",— питає гетьман.

"Я і без ключа прочитаю княгинин лист, та це не від княгині і не числовий, а звичайний,— лист від Станіслава".

"Від Станіслава? Не може бути!"

"Може, милосте ваша. Тут і підпис його імені, і його королівська печать".

"Дай сюди!"

Орлик подав лист від Лєщинського, і гетьман прочитав його.

На обличчі його з'явився такий жах, якого Орлик ніколи ще не бачив.

Гетьман лист на стіл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель.

"Проклята будь, Євина дочко, ти загубиш мене!" — і руками очі закрив.

Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик.

Різні питання насувалися йому на гадку, але питати не смів. Те, що прочитав у королівському листі, було так несподіване для нього, що жахався промовити слово.

Гетьман змовляється зі шведами й поляками, значиться, гадає пірвати з царем. Того здавна бажали собі старшини і народ, того й Орлик хотів. Нарікали на гетьмана, що легковажить загальне бажання. А тепер, коли виявилося, що ні,— Орлик жахнувся. Могутня стать Петра виринула перед ним у повний ріст. Цар-звір, цар-антихрист!

Пригадалися жахливі кари стрільців. 772 людей замучених в найлютіший спосіб. Колесували, четвертували, саджали на палі, варили і жарили. Цар сам стинав, засукавши рукави по лікті, цілий у крові. І вельмож своїх заставляв те саме робити. Такого знущання історія не тямить.

І пригадав собі Орлик ті шибениці незчисленні, котрими приоздоблено Москву, ті вогнища, що день і ніч горіли, наповнюючи повітря нестерпним для культурного чоловіка смородом паленого людського м'яса, пригадав собі ті трави з понасилюваними на палі козаками, що плили долі рік, пригадав собі неподібне до правди усмирювання бунту в Астрахані, в Красному і Чорному Ярах, згадав Ромодановського і — мороз пішов йому по спині.

Це робив Петро в Росії, котру він все-таки любив, а якже тоді лютував би він на Україні, котру ненавидить?

Орликові почорніло в очах.

Гетьман крізь пальці дивився на нього: настрашився козак. Голова-то мудра, та відваги мало, мало завзяття. Що ж тепер робити? Довше скривати годі. Орлик прочитав лист і довідався про правду, треба признатися. Але як?

Гетьман бився з думками. Нараз став дзвонити годинник. Один, два, три... дванадцять!

Гетьман рукою очі протер, ніби зі сну збудився.

"Північ — година духів".

"Дванадцята вночі",— додав Орлик.

"Ніколи перед півночею не сплю,— говорив Мазепа, а все ж таки, як дванадцятий удар почую, робиться на душі моторошно. Здається, що ось-ось відчиняться двері і появляться Виговський, Дорошенко, Самійлович, Многогрішний, Сомко і всі інші, їм же несть числа. Появляться і стануть дорікати мені, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про їх муки та кривди, забув про сором України".

Орлик вдивився в цей образ, котрий йому гетьман так несподівано поставив перед його очі, і про Петра забув.

"Що ти зробив? — спитають мене тіні замучених предків. Що ти зробив, щоб помститись за нас, щоб визволити народ? Матір твою, Україну, колесують, а ти орден святого Андрія почепив на шию і спокійно глядиш на її муки!.."

"Уважай, Пилипе,— звернувся нараз до Орлика гетьман,— вважай, щоб і тобі так колись у північну годину не явився дух гетьмана Мазепи".

Орликові зробилось моторошно. Він був перетомлений і прибитий.

Гетьман зауважив це і наказав йому сідати.

Знову мовчанка. Осінній дощ лупотів по покрівлі, стогнали дерева в саду, десь далеко внизу шумів, ніби сердився, Дніпро.

"Збентежився, як бачу, Пилипе".

"Моторошно мені, страшно".

"З перевтоми.