Мазепа - Лепкий Богдан

Панна Мар'яна разом з господарями і тіткою Марією поважно слухала тих фантастичних оповідань, а потім так само поважно питалася: "Слухайте, Згура! Чи всі греки так здорово брешуть?"

Пан Згура робив сумну міну і звертався до молодої хазяйки: "Мотре Василівно, скажіть мені, будь ласка, чи у всіх українок так гострі язики?"

"Спитайтеся панни Мар'яни",— радила йому Мотря. А тоді панна Мар'яна, нібито нишком, казала до Марії Хведорівни:

"Правда, тітусю, яка смішна фігура отсей пан Згура".

Пан Згура не обіджався, бо він любив гетьманову сестрінку і не тратив надії, що завдяки протекції його ясновельможності таки колись доскочить свого щастя. А його одинокою мрією було споріднитися з гетьманом.

Невеличке і досить достроєне до себе товариство, хоч про політику не балакало багато, чуло, що їх погляди не відбігають далеко від себе. Всі вони дивилися на гетьмана, як на своє божество, вірили в його розум і в досвід, а ненавиділи царя-антихриста, котрого жорстокі кари й необчислені вчинки викликували в них прямо омерзіння.

"Іду я раз,—розказував пан Згура, попиваючи мед за доброю, хоч нашвидку зготовленою вечерею,— їду я з двома тільки козаками, коли дивлюся, так, може, кроків двісті-триста переді мною, з-поза могили в степу виступає валка людей. Зразу гадав — чумаки їдуть, пізніше подумав, чи не татари ясир женуть, аж, під'їхавши на кид стріли, бачу — відділ узброєних ратників веде скутих невольників, душ, може, двісті-триста"

"Чи не забагато, пане Згура?" — перервала панна Мар’яна.

"Як вас шаную, панно Мар'яно, менше сотні їх не було, а ратників дванадцять".

"Як дванадцять розбійників".

"Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як дванадцять розбійників. Що ж мені тут робити? Тікати почуття шляхоцького гонору не позволяє, минати не можна, бо вже добачили мене, значиться, треба йти наперебій, треба їх клином розбивати".

"Як то клином?" — питалася панна Мар'яна.

"Постривайте, ось як. Я напереді, як вістря, мої козаки за мною, так що голови їх коней доторкалися боків мого знаменитого верхівця..."

"Розінанте?"

"Ні, Чорнозора, так звався мій кінь. У лівій руці спис, у правій шаблюка..."

"А поводи?"

"Які ж бо ви, панно Мар'яно! — поводи в зубах, от так, о".

Тут пан Згура у ліву руку вхопив виделку, в праву ніж, край обруса в зуби, нагнувся понад стіл, як їздець на коні до атаки, підняв брови, витріщив очі, насторощив вуса, вишкірив зуби і зробився такий смішний і страшний, що жінки аж закричали.

"Таким отсе клином,— розказував далі,— як громом з ясного неба, вдарили ми на отсих ратників, котрі висунулися наперед, залишаючи своїх невольників, як стадо баранів геть за собою..."

"І що?" — спитали всі три жінки нараз.

"І що ж би! Ні один живим не остався. Хто від списів, хто від мечів — усі на бойовищу лягли, порубані й: посічені, як м'ясо на стільниці".

"А невольники?"

"Це, бачите, не були невольники, лиш рекруті, котрих ратники для царя свіжо набрали, з головами наголо вибритими і зі зв'язаними руками. Так тепер, бачите, до московського війська солдатів набирають. А доставивши їх до казарми, кожному десятому, без розбору і без вини, дванадцять київ відчислюють, щоб знали, що таке дисципліна. Тоді замикають їх на хліб і воду, і що лиш по такім привітанню зачиняють муштри вчити. Що я з ними зробив?—питаєте. Річ проста. Відпровадив їх до границі, вліпив кожному по три киї і наказав, щоб більш на Україну не навідувалися, бо тут б'ють".

"Їх сто, а вас три — і дали себе пороти?"

"Панно Мар'яно,— жалівся пан Згура,— їй-Богу, інквізитор ви якийсь, а не панночка субтельна, ніякої віри в нашу шляхетну правдомовність не маєте, ніби я коли брехав. Як я Згура, їй же Богу, не брешу".

"А скажіть, будь ласка, що таке Згура?" — спитала нараз, роблячи невинну міну, панна Мар'яна.

"Згура? Це, бачите, ми колись звалися Діоскур, а з того зробили Згура, от так як на ф е л ь д м а р ш а л кажуть наші козаки ф е р ш а л".

"А може, ви не Діоскур, а Діомед?" — зауважила панночка, але пан Згура, замість відповісти, потягнув тільки півлітри меду і так страшно блиснув своїми жовтуватими білками, що жінки долонями позакривали очі: "Буде вже, пане Згура, буде!"

"Буде вже нащадку Діоскура, бо на нас терпне шкіра,— жартувала панна Мар'яна. А по хвилині спитала: — А шведських офіцерів бачили?"

"Чи раз. І в боях, і в полоні".

"То ви вже і в шведському полоні були?"

"Не я в них, а вони в нас. Нічого собі хлопці. Бувають і гарні поміж ними, тільки багато старих. Біляві, лучаються і руді, хоробрі і досвідчені в боях, а все-таки нашому братові не рівня".

"Хвали мене ротику, бо розідру тебе".

"Це не похвала, а честь, кому честь. У нас, як лучиться хоробрий, то вже такий, що і в світі рівного не знайти".

"Особливо на писок..."

* * *

Так вони балакали і жартували до пізньої ночі, аж Марія Хведорівна пригадала, що пора їм спати.

Двір на хуторі молодих Чуйкевичів був невеличкий. Всього три світлички, одна боківка і крило для кухні і для прислуги.

"Не будемо нашим паням місця забирати",— почав, дякуючи за вечерю, Згура. Але панна Мар'яна зараз таки пришпилила його: "Пардон, мосіє Згура, котра тут ваша паня?"

"Всі три, а я їх вірний слуга і підніжок,— відрубав Згура, не даючи себе збити з пантелику.— І якраз тому, не хочу я забирати місце паням у дворі. Підемо собі з Чуйкевичем у повітку, на сіно. На сіні добре спиться".

Пішли.

Розтаборившися у гарно глиною вимащеній повітці, пан Згура почав: "Прикро мені, пане товаришу, починати, але мушу, з прихильності до вас і з вірності для нашого регіментаря, вельмишановного Івана Степановича".

"Що ж таке? Кажіть!"

"Перше заспокійте мене, що не погніваєтесь на мене".

"Впевняю вас".

"Так слухайте тоді".

Він присів біля Чуйкевича і, пихкаючи люльку, став розказувати про Кочубеїв, котрі ще й тепер, коли Чуйкевичі побралися, не перестають ворогувати проти гетьмана.

"Чого ж хоче теща моя?!"—аж скрикнув, зриваючися, Чуйкевич.

"Булави,— відповів Згура.— Булави захотілося Кочубеїсі".

"Можлива річ? Гетьман мого тестя своїм заступником у Батурині залишає, між ними гарні стосунки".

"На око гарні, а на ділі погані, вірте мені. Я тому нарочно й заїхав до вас, щоб порадитися й зарадити лиху. Ви ж зять Любові Хведорівни, вона вам сприяє, робіть що, а то вийде біда. Вони доноси шлють".

"Доноси? — і Чуйкевич вхопився за голову руками.— Мій тесть і теща — донощики на свого гетьмана й добродія!"

Він зірвався з лежанки і нервово почав ходити по току повітки.

Душно йому було. Повітря грудям бракувало. Відчинив двері.

Побачив перед собою двір у вінку старезних лип, з бузьковим гніздом на високій, мохом порослій покрівлі. Тільки в одному вікні світилося. Чуйкевич глянув і побачив Мотрю. Сиділа біля дзеркала і розплітала своє довге волосся, як русалка. Дивна така і гарна, ніби далека, а так серцю близька, його люба дружина. "Своєї долі навіть гетьманськими кіньми не об'їдеш",— пригадав собі. І тепер тая Мотря його, а її батьки — донощики на гетьмана.

"Пане Згура! — крикнув, приступаючи до гостя,— ви жартуєте собі, гадаєте настрашити мене, це неможлива річ".

"Неможлива, але правдива".

"Докази, пане Згура, докази!" — настоював Чуйкевич.

"Єсть їх більше, ніж треба, пане товаришу".

"Будь ласка, які?"

"Спершу заспокойся, шановний Іване Васильовичу, а тоді і почуєш. Не жінки ми й не діти, а мужчини. Гетьман сприяє тобі і твоїй дружині, він і тестеві твоєму не бажає лиха".

"Знаю".

"Тому-то, бачиш, і нема потреби тривожитися, щоб тільки набудуче Любов Хведорівна понехала свої інтриги. Цар довіряє гетьманові, доносам послуху не дає, а донощиків видає йому на покарання. Боюся, щоб таке з Кочубеєм не сталось. А раз їх цар гетьманові видасть, так гетьман і покарати мусить".

"Але докази, пане Згура, докази, що Кочубеї доносять!" — настоював Чуйкевич, котрий ніяк заспокоїтися не міг.

"На днях,— почав Згура,— через Батурин переходили черці Сівського Спаського монастиря, що поверталися з Києва із прощі, і сіли спочивати на лавці біля шинку на майдані за земляним окопом, знаєш де?"

"Знаю, що ж дальше?"

"Хтось доповів їм, що наказний гетьман Кочубей дуже щедрий для прочан, і черці пішли в церкву, на вечірню, бо це під неділю було, думаючи стрінути там когось із Кочубеїв".

"І що?"

"І стрінули Любов Хведорівну, як вона виходила з вечірні. Привітала їх вічливо і до свого двора заночувати попрохала. У неділю вони пообідали в Кочубеїв. По обіді Кочубей ліг своїм звичаєм відпочивати, а черці гуляли в ліску, що біля Кочубеєвого двора. Під вечір їх покликано в двір, щедро обдаровано, а коли вони хотіли прощатися, попрошено, щоб осталися до завтра. В понеділок черці відстояли разом з Кочубеями заутренню і службу, а тоді одного з них, на ім'я Никанор, попрошено в садок".

"Ваша милість розказуєте так основне, що в мене терпіливості не вистачає",— перебив Чуйкевич.

"Роблю це нарочно, щоб ти знав, що не видумую, а переповідаю правду. Отож у садку був намет, а в ньому образ Пресвятої Богородиці в чорних рамах".

"І що, що?" — добивався Чуйкевич.

"Хочемо,— сказав твій тесть до черця Никанора,— говорити з тобою секретно. Чи не рознесеш?" Чернець перехрестився до образу і запевнив, що нікому словечка не скаже. Тоді Кочубеї стали лаяти Мазепу, як великого грішника і як людину непевну й віроломну. Саме тоді покликано Кочубея до чолобитників, котрі прийшли до нього, як до наказного гетьмана. Кочубей вийшов, а Кочубеїха далі гуляла з черцем і далі розказувала йому всячину про гетьмана. Як вернувсь Кочубей з послухання, покликав Никанора до господи, обдарував окремо і просив, щоб до нього приїхав сам архімандрит, бо він має до нього важне діло".

Чуйкевич вислухав і заспокоївся. "Пане Згура,— промовив.— Я тут ще доносу не бачу".

"В тім-то й діло, що ми не знаємо, чи був уже в Кочубеїв архімандрит, чи ні, чи, значиться, донос післано чи ні. Але й того досить, що Кочубеї Никанорові сказали".

"Правда, досить!"

"Отже й бачиш. Тепер треба нам подумати, якби-то до дальшого не допустити, бо гетьманові доноси дуже не на руку. Як кажу, цар донощикам поки що не вірив, але яка запорука, що він так само й до доносу Кочубеїв поставиться. Це ж не хто-небудь, а Кочубей, стольник його величества".

"Так що ж тоді, на вашу гадку, нам робити?"

"Їхати в Батурин тобі або твоїй дружині і вговорити тестя й тещу, щоб вони залишили це небезпечне діло, котре їм може дуже багато лиха спричинити, їм або гетьманові, а може, і їм, і йому.